Від себе не втечеш. Чому українське майбутнє не повинно скасовувати радянське минуле
Наше минуле — це минуле, його не змінити. У ньому було багато хорошого і багато поганого. Було те, над чим можна сьогодні посміятися, було і те, чому жахнутися. Але у ньому траплялися тисячі подій, вартих захоплення, розуміння, навіть з точки зору сьогоднішнього, до нестями контрастного часу.
Одна із загадок нинішнього смутного часу. Для мене, принаймні. Для того, щоб бути в тренді, потрібно відмовитися від минулого. Все, що було — лайно. Фільми, книги, музика.
Відмовляємося від усього, що слухали, читали, дивилися, якщо це було не в цілях боротьби за Незалежну і проти Імперії!
З надією дивимося у майбутнє, де засіки наповнені чудесним оригінальним контентом, виключно правильним, національно вивіреним, ідеологічно обґрунтованим. І, не сумніваюся, дуже цікавим, незважаючи на все перераховане вище.
Хоча, чому не сумніваюся? Сумніваюся.
Як людина, яка читала Солженіцина, Синявського, Даніеля і журнал Посів у той час, коли нинішні борцуни з Імперією ще і в планах не значились, хочу сказати, що найгарячішими борцями за будь-яку справу завжди є неофіти. Немає більш завзятих, непримиренних і жорстоких віруючих, ніж новонавернені.
Віра і натиск — погані замінники смаку, таланту, освіті та вмінню.
І, незважаючи на те, що Розенбаум нинішній не викликає у мене ні інтересу, ні поваги, я як і раніше люблю "Вальс-бостон", і "Скрипаля". І "Незакінчена п'єса для механічного піаніно" — гарне кіно. І "Дракон" Євгена Шварца — п'єса на всі часи.
Майбутнє не скасовує минуле, і славне-безславне минуле не відповідальне за майбутнє. Воно вже було. Його не викреслити. Треба дивитися вперед, але від цього те, що позаду, не зникне, не розчиниться.
Один з моїх дядьків, найулюбленіший, все життя мріяв про падіння СРСР, свободи і демократії, а під кінець життя сумував за Союзом і ненавидів демократію. Щоправда, він жив у Росії, але це на анамнез не впливає. Все просто.
З віком ми змінюємося. Наші погляди, наші переконання, наші симпатії й антипатії змінюються, відповідно до нашого життєвого досвіду. Минуле набуває якогось романтичного флеру, те що викликало неприйняття, раптово змінює знак на протилежний.
Оспівувачі свободи виконують серенади тиранам, революціонери очолюють загони консерваторів, партизани ведуть за собою каральні загони.
Життя дещо складніше, ніж гасла.
Світ змінюється разом з нашим сприйняттям прожитого життя. Вчорашній кумир стає порожнім неприємним демагогом, недавній ворог, якого ти на дух не переносив, раптово виявляється в одному окопі з тобою.
Наше минуле — це минуле, його не змінити. У ньому було багато хорошого і багато поганого. Було те, над чим можна сьогодні посміятися, було і те, чому жахнутися. Але у ньому траплялися тисячі подій, вартих захоплення, розуміння, навіть з точки зору сьогоднішнього, до охрініння контрастного часу.
І там, у нашому минулому, дворові пацани і дівчата досі у захваті свистять революційним невловимим месникам, завмирають серцем, дивлячись на трьох танкістів, біжать додому, щоб всією сім'єю подивитися на Штірліца. І все ще живі.
І співаються пісні з "Іронії долі", "Тресту, який лопнув" і "Трьох мушкетерів". І не дістати квитків на "Юнону і Авось", і платівка Тухманова стоїть поруч з араксівською "Зіркою і смертю Хоакіна Мурʼєти".
Я не бачу ніякого сенсу заперечувати і гудити старі книги, фільми, пісні, тільки тому, що вони старі і не відповідають уявленням швидкоплинного сьогодні. Чи тому, що люди, котрі творили їх, жили в іншій системі координат.
Мистецтво — це завжди особисте. Смаки, які не пояснити ні логікою, ні ідеологією, ні офіційною позицією партії. Мені шкода, що сьогодні ми, заперечуючи і ненавидячи КПРС і совок, будуємо нові КПРС і совок. Можливо, тому що нічого іншого будувати не вміємо.
Все виглядає так схоже, повірте. Я жив тоді, я пам'ятаю.
Я дуже хочу побачити, як нинішні неофіти будуть закопувати своє минуле. Якщо доживу.
Але своє минуле, з усіма помилками, перемогами, поразками, успіхами, симпатіями, антипатіями, захопленнями та іншими радісними радісними або прикро подіями, особисто я закопувати не збираюся. Ні книги, ні музику, ні фільми — благо, зараз можна заборонити щось тільки на словах. Свобода вибору зараз — це кілька натискань на сенсорний екран.
І я сподіваюся, що більшість розумних з мого покоління зможуть знайти баланс між прагненням йти вперед і дурістю заперечення всього і всіх, що залишилися позаду.
Тому, що люди без минулого, як я розумію, проживши більшу половину життя, це люди без майбутнього.
Публікується за згодою автора.