Давид Черкаський: наша людина-оркестр

Назва — двері в твір. Нехай навіть в невеликий, як ця глава. Найважливіше я зрозумів відразу, точніше, давним-давно — з першого ж дня нашого знайомства і багаторічної дружби.

Головне, що Давид Черкаський був і залишиться з нами саме як людина-оркестр. Він — чудовий режисер-аніматор, причому його стиль не схожий ні на який інший. Він — талант збирати навколо себе і колег з авторитетними іменами в кінематографі, і просто сотні шанувальників. Він робив це, як багаторічний президент Міжнародного фестивалю анімаційних фільмів "Крок", та й у будь-якій компанії — без найменшого офіціозу. Він був веселою людиною, щедрим на дотепні та несподівані жарти, в яких не було ні тіні пафосу і понтів.

Творець

Давид, він же Дод, він же Янович — творець чудових анімаційних мультсеріалів "Пригоди капітана Врунгеля", "Лікар Айболить", "Острів скарбів". Однак обмежуватися лише цими картинами неправильно. Не менш майстерно Черкаським зроблені короткі стрічки, так звані одночастинки, тобто тривалістю до десяти хвилин. Їх не можна не згадати, починаючи з першої самостійної режисерської роботи "Таємниця чорного короля" (1964). Не повірите — ця картина була знята як замовна, що пропагує протипожежну безпеку. Потім були "Колумб причалює до берега" (за Ільфом і Петровим), "Містерія-буф" (за Маяковським), "Короткі історії", "Чарівник Ох", "Навколо світу мимоволі", "Якого дідька хочеться?", і нарешті — "Крила". Про цей фільм варто сказати окремо. Він знятий, як нині заведено писати, за мотивами вірша Івана Драча. Мені видається, що ця картина недооцінена і кінокритиками, і глядачами, недооцінена як іронічна і разом із тим сумна філософська притча.

Звідки що пішло

Давид Янович родом з українсько-єврейської провінції, яка з кінця XVIII століття "абсолютно випадково" збігалася з межами смуги осілості. Навіть якщо навскидку згадати більшість єврейських прізвищ, що закінчуються на -ський (заради об'єктивності — не тільки єврейських, але все ж в основному) — Фастівський, Уманський, Білоцерківський, Томашпільський, Тульчинський — то на географічній карті можна чітко прокреслити цю саму клятих "межу" за назвами міст і містечок.

Предки Дода мешкали в Шполі Черкаської області. Коли його тато, 1899 року народження, приїхав до Києва зі Шполи, він влаштувався працювати друкарем — напевно, це було ще до революції. Пізніше батько став директором друкарні, а вже потім потрапив у Наркомюст. Судячи з усього, голова у Черкаського-тата працювала добре — він став заступником народного комісара юстиції УРСР. Однак виявляється, і заступники наркомів мешкали в комуналках. Черкаські жили в "розкішних умовах" із п'ятьма сусідськими сім'ями в будинку на розі Пушкінської та Прорізної. Того будинку давно вже немає, на його місці стоїть чудовий зразок архітектурного стилю під назвою "сталінське бароко".

Потім у житті Дода була ще одна комуналка на вулиці Саксаганського, яка по-своєму приваблива для істориків радянського й українського анімаційного кіно — адже звідти бере початок дивовижний творчий союз режисера Черкаського і його постійного співавтора, художника-постановника Радна Пилиповича Сахалтуєва.

У Давида ніяких дипломів художника не було. Але не варто бачити в ньому самоука. Навчання в Київському інженерно-будівельному інституті — напевно, щоб заспокоїти батьків надійним за критеріями тих часів дипломом — дав йому цілком обґрунтовану базу для майбутньої роботи. Хоча в мультиплікацію Черкаський був закоханий завжди і малював з юних років, все ж перший час після закінчення вузу віддав закладу із суворим брендом "Проектстальконструкція".

Його приятель випадково почув по радіо про набір творців у новий підрозділ "Київнаукфільму" — мультиплікаційний, і молодий інженер-будівельник зі своїми картинками сміливо пішов на студію. Пішов — і був відразу прийнятий, обійшовши багатьох конкурентів, враховуючи професійних художників. Сам Черкаський той свій успіх пояснює просто: "Мої картинки сподобалися директору, який, чесно кажучи, сам нічого в анімації не розумів, і він взяв мене на роботу".

Утім, справжня школа майстерності тільки починалася. Спочатку в Києві — у творчих керівників анімаційного відділення, яких Давид Янович із повагою і любов'ю характеризував так: "Легенди мультиплікації Ірина Борисівна Гурвич та Іполит Андроникович Лазарчук. Чарівні люди. Вона — владна дама, він — м'який, милий чоловік".

Потім — стажування на "Союзмультфільм". Черкаський в розмовах згадував: "Пам'ятаю, В'ячеслав Котьоночкін (автор "Ну, постривай!") малював картинки до фільму Бориса Дежкина "Незвичайний концерт": як персонаж Гурвінек грає на трубі, потім зістрибує, і вже — на контрабасі. Я отетерів, наскільки легко, спокійно він працював. Дивився, як заворожений! У кімнаті з Котьоночкіним сиділи ще три величезні чарівні "звірі" мультиплікації, всі фронтовики. Під час перерви вони один за іншим вальяжно потягнулися в рюмочну, яка знаходилася навпроти студії, вистояли чергу, випили по склянці портвейну з автомата, і пройшли в скверик, де був ставок із лебедями. Сіли на лавку і почали спостерігати за ними. Я не міг на них намилуватися — боги! Справжні боги!… Шкода, відрядження тривало всього тиждень".

Друзі й учні

Черкаський багатьох "підтягнув" до мистецтва анімації — того ж Володимира Дахна, автора чудових фільмів про козаків. Багато хто щиро вважають себе учнями Янича. Це й світлої пам'яті Олександр Татарський і живий Ігор Ковальов — творці "Пластилінової ворони", "Падав торішній сніг", "Зворотнього боку Місяця", "Слідство ведуть Колобки", і дружина Наталя Марченкова, й Ірина Смирнова, і Наталя Чернишова та багато інших творців.

Окремо треба зазначити двох людей, з ким у Давида були не просто доброзичливі, а особливі стосунки — ці троє підживлювали один одного творчою енергією. Не тільки тому, що були співпрезидентами на рівних правах фестивалю "Крок", але й тому що всі троє були геніями професії — сам Давид Янович, Едуард Назаров ("Жив-був пес", "Подорож мурахи", "Мартин") і Юрій Норштейн ("Їжачок у тумані", "Казка казок", "Шинель").

Особливо хочу виділити двох його друзів, яких вже давно немає на білому світі — фотохудожника Леоніда Слуцького і видатного кінооператора Фелікса Гілевича. Ця трійця завжди підкорювала київський Будинок кіно своєю енергетикою — іронічний Черкаський, галасливий Слуцький, прозваний де Голлем за високий зріст і довгий ніс, і мовчун Філ Гілевич, камерман кінофільмів "Народжена революцією", "Королі й капуста", "В'язень замку Іф".

Саме з Гілевичем Давид буквально "на колінах" поєднував в "Острові скарбів" мальовані кадри і зняті плани із "живими" акторами. На колінах, тому що таких технічних і фінансових умов, як у знятого в такій же гібридній технології американського "Кролика Роджера", у Дода з Філом не було й у помині.

Мій Черкаський

Правда, нескромно так говорити? Адже я з ним не зняв жодного фільму. Хоча потуги були, про це пізніше.

Нас познайомив чудовий теледокументаліст Олексій Габрилович у далекі вже 80-ті роки в "покійному" Будинку творчості кінематографістів у Піцунді. Скажу просто: цих двох класних майстрів зближувала любов до жінок. Утім, на цю тему особливо про Янича й так розказано байок сила-силенна, тому повторювати їх не збираюся. А що стосується нас із Черкаським, то, незважаючи на віддаленість жанрів, в яких ми працювали, кожна наша зустріч, мені здається, була в радість нам обом. Тому згадаю те, учасником і свідком чого був я сам.

Історія перша

У 1988 році приїхали ми з Москви до Києва з прем'єрою художнього фільму "Абориген" успішної досі режисерки Олени Ніколаєвої. З нами був виконавець головної ролі покійний Владислав Галкін. Уже тоді його ім'я було на слуху — хлопцеві всього 17 років, а за ним уже дев'ять головних ролей в кіно. Серед небагатьох гостей в ресторані київського Будинку кіно з нами був і Дод. Юний Влад відразу прикипів до веселого і дотепного метру анімації. Після кількох чарок він звертався до нього вже на ти, але з повагою: "дядько Давид". І "дядя" вчив висхідну зірку життя: "Ніколи, Владик, не роби помилки в житті. Ніколи не роби, як я".

— А в чому твоя помилка, дядько Давид? — енергійно запитувало молоде дарування.

— Владик, ніколи не одружуйся рано. Ось я одружився рано — в 47 років.

— Я тебе зрозумів, дядько Давид. Не буду припускати такої помилки, — щиро обіцяв Галкін, проте незабаром свою обіцянку забув та одружився в тому ж році.

Історія друга

Той же вечір за тим же столом. Давид був веселий, іскрометний, і раптом засумував. Усі відразу з питаннями: "Що трапилося, Дод?". Спочатку він відмовчувався, потім в його очах з'явився смуток всього єврейського народу, і він видавив із себе: "Старість, друзі". Режисерка Олена Ніколаєва, відповідаючи своїй професії, енергійно розвинула діалог:

— Давид, не треба ля-ля, я хоч перший раз у Києві й уперше у вашому Будинку кіно, але відмінно бачу — жодна спідниця повз тебе не проскочить.

— Старість, Олено, старість, — гнув свою лінію Черкаський.

— Тоді поясни мені, що таке старість! — завелася Ніколаєва ще крутіше.

І Янович у відповідь видав шедевр:

Історія третя

Вона сталася через кілька років після попередніх двох. Я з дружиною, кіноакторкою Оксаною Григорович-Барською та з нашими друзями на якесь свято "поводили козу" по ресторанах центру Києва, і під завісу за традицією опинилися в ресторані "Вавилон" Будинку кіно. Порожній зал, лише за одним столиком сидить Давид Янович і дама його улюбленого формату — "Рубенсівського" типажу і неодмінно віку між 30 і 40 роками.

Побачивши нас, Давид якось стрімко залишив свою супутницю і сів за наш столик. Він почав темпераментно розповідати про свою нову знайому, мовляв, недавно познайомилися, "шикарна" (його улюблена характеристика), ще не менше п'яти хвилин оспівував її принади, після чого несподівано замовк і лише після мхатівської паузи додав: "Не вийшло…"

Що об'єднує всі ці історії? Що чудово прикрашає Черкаського як людину? Його самоіронія!

…Як розуміти наше творче життя?

Воно є цвинтар наших творчих задумів. Більшість жорстко висловлювалися після смерті Давида Черкаського — це ж треба рідній країні накопичити стільки доларових мільярдерів і мільйонерів і при тому не дати можливості такому Художнику творити! І для подібних неприємних слів є підстави.

Багато років, починаючи з 1992 року, Черкаський намагався завершити свій черговий мультсеріал "Божевільні макарони, або Помилка професора Бугенсберга". Так і не склалося. У 2017 році я нарешті запропонував Давиду Яновичу спільний проєкт — документальну повнометражну комедію з анімаційними фрагментами "Лобановський, Блохін та інші в неслужбових звітах майора КДБ", такий собі навколофутбольний екранний Декамерон. Ми успішно пройшли конкурс Держкіно України. Але продюсери змінили тему на більш просту, зате не настільки витратну.

Думаєте, Янович сумував і в першому, і в другому випадку? Тоді він не був би Давидом Черкаським — раблезіанцем, інтелектуалом, самоіронічним Художником. Саме таким ми будемо пам'ятати його завжди.

Першоджерело.

Публікується за згодою автора.