Останній аргумент: навіщо Росія бомбардує протурецьких бойовиків у Сирії

Незважаючи на те, що останнім часом про Сирію дуже мало пишуть, процеси в цій країні не стоять на місці, хоч і можуть виглядати як безпросвітна стагнація. Одним із цікавих моментів, які мало хто помітив останніми місяцями, стала різка активізація російських бомбардувань північно-західної сирійської провінції Ідліб — останнього оплоту антиурядових сил, який за останні 2 роки став основним "яблуком розбрату" між Росією і Туреччиною, двома ключовими гравцями на сирійській шахівниці.

Наприкінці листопада — на початку грудня російська авіація збільшила кількість авіаударів по базах бойовиків у сирійській провінції Ідліб. Зокрема, 11 грудня ВКС РФ завдали потужного повітряного удару по будинку Мусліма аш-Шишані (справжнє ім'я — Мурад Маргошвілі), лідера одного з іноземних ісламських екстремістських угруповань "Джунд аш-Шям", які переважно з вихідців із Кавказу. Унаслідок удару загинули троє людей, враховуючи самого командира бойовиків. 13 грудня російські літаки завдали удару по північному Ідлібу.

З того моменту удари ВКС РФ по Ідлібу ставали дедалі частішими. 25 грудня, через 1,5 тижні паузи, Росія завдала серію авіаударів по центральній частині Ідліба поблизу містечка Маарет-Місрін. Через 2 дні авіаудари повторили. 30 грудня бомбардування зазнали території на півночі провінції Алеппо біля селищ Дарет-Ізза та Кянсафра, де розташовані позиції протурецьких бойовиків з альянсу "Сирійської національної армії", а також 1 січня вдарили по району містечка Кяфр-Дар'ян у провінції Ідліб.

Наступного дня авіаудари завдали по околиці адміністративної столиці та біля міста Аріха, а 3 січня ВКС РФ провели серію бомбардувань позицій бойовиків на півдні провінції, у гірському регіоні Джабаль аз-Завійя, де проходила лінія розмежування між протурецькими силами та сирійськими урядовими військами, встановлена за підсумками бойових дій наприкінці 2019 — на початку 2020 років. Удари цієї частини Ідліба повторювалися протягом наступних 3 днів.

На перший погляд, самі собою повітряні удари з боку РФ не є чимось екстраординарним чи новим. Росія вже кілька років час від часу завдає ударів по позиціях бойовиків, тримаючи їх у тонусі, показуючи готовність захищати урядові сили та знищуючи їхні комунікації, склади зі зброєю, опорні пункти та польових командирів. Утім, якщо подивитися на ситуацію в розрізі останніх кількох місяців і поєднати з іншими подіями, то іноді можна побачити певну закономірність.

Наприклад, спалах активності ВКС РФ по Ідлібу спостерігався після постачання Туреччиною безпілотників Bayraktar TB2 Україні, а також на тлі війни в Нагірному Карабаху восени 2020 року, коли внаслідок удару загинули від 50 до 75 бойовиків протурецького угруповання "Файлак аш-Шям".

Пік авіаударів ВКС РФ також спостерігався у вересні 2021 року, коли вони наносилися практично щодня. Це відбувалося на тлі переговорів В. Путіна та Б. Асада, підготовки майбутньої зустрічі Ердогана та Путіна в Сочі та спроб Туреччини об'єднати розрізнені угруповання Ідліба й Алеппо в єдину підконтрольну Анкарі структуру.

На мій погляд, дуже складно проводити однозначний зв'язок між активізацією авіаударів та іншими подіями, не пов'язаними із Сирією. Проте міжнародний контекст вартий згадки, адже він створює фон, який так чи інакше може впливати на ухвалення рішень.

Переговорний процес — один із ключових, на тлі якого варто розглядати повітряні удари Росії. Наприкінці грудня у столиці Казахстану завершився черговий раунд переговорів щодо Сирії в "астанинському форматі" за участю представників Туреччини, Ірану й РФ як країн-гарантів.

Одразу після цього РФ активізувалися в Ідлібі, що може свідчити про їхню спробу посилити свою переговорну позицію перед наступними переговорами, які пройдуть в Сочі в березні 2022 року, уже на рівні лідерів трьох країн. Крім того, 3 січня відбулися телефонні переговори Путіна й Ердогана щодо ситуації в Сирії, які теж завершилися без особливих результатів.

Обидві сторони м'яко натякають на провину одне одного в цьому, але як "громовідвід" прямо звинувачують своїх "підопічних" — урядові війська та протурецьких бойовиків Ідліба.

Туреччина вважає, що Росія підіграє Асаду в його планах силою повернути провінцію Ідліб, а також заграє із сирійськими курдами, і замість того, щоб допомогти Анкарі позбутися їх, намагається схилити курдське керівництво до домовленостей з офіційним Дамаском. Крім того, з погляду турецьких представників, Росія має першою виконати свою частину "угоди" 2020 року: переконати сирійські війська покинути частину захоплених ними у 2019-2020 роках територій на півдні Ідліба.

Зі свого боку, Росія вважає, що Туреччина опікується відвертими терористами та бойовиками в Ідлібі, і не хоче переконувати їх покинути території на північ від лінії розмежування, які за ідеєю мають стати "буферною зоною". Це гірський регіон Джабаль аз-Завійя, який російська авіація дуже часто бомбардує. У Москві підозрюють, що Анкара не зацікавлена в тому, щоб "боротися з тероризмом", бо це послабить угруповання Ідліба, оголюючи їхню оборону для удару сирійськими військами за підтримки РФ та Ірану.

Тому активізація повітряної кампанії в Ідлібі — один із способів нагадувати Туреччині про необхідність виконувати свою частину угод, а заодно й чинити постійний тиск на протурецькі сили, утримуючи їх у тонусі та змушуючи Анкару не зменшувати, а збільшувати витрати на їх утримання та оборону. Принаймні, цим можна пояснити постійні нальоти ВКС РФ на південну частину Ідліба, північ провінції Алеппо та цей удар по тренувальній базі "Файлак аш-Шям" у жовтні 2020 року.

Ще один процес, який може бути пов'язаний з бомбардуваннями, — це події всередині провінції Ідліб. За останні 2 роки Туреччина посилила свій контроль над регіоном, а найбільше угруповання, яке ним керує — терористична коаліція "Тахрір аш-Шям" — останнім часом намагається консолідувати свою владу шляхом нейтралізації інших угруповань, що конкурують.

Іноді інтереси "Тахрір аш-Шям" і Туреччини в цьому сходяться, оскільки Анкарі, хоч вона повністю і не контролює бойовиків, набагато простіше вести справи з якимось одним суб'єктом, а не сотнею. Тому певною мірою монополізація влади "Тахрір аш-Шям" в Ідлібі вигідна туркам, які паралельно працюють над тим, щоб регіон максимально залежав від Туреччини фінансово, економічно, політично.

В останні місяці 2021 року в Ідлібі сталося чергове зіткнення угруповань. Цього разу коаліція "Тахрір аш-Шям" стикнулася з угрупованням "Джунд аш-Шям", до якого входять переважно іноземні джихадисти з Кавказу. Наприкінці жовтня протистояння закінчилося перемогою перших, а лідер "Джунд аш-Шям" Муслім аш-Шишані погодився скласти зброю. Утім, уже за півтора місяці його вбили внаслідок російського авіанальоту 11 грудня.

Ці події порушують одне ключове питання — чи працюють Туреччина та Росія разом у напрямку суб'єктивізації провінції Ідліб? Поки що все виглядає саме так: Анкара та Москва домовилися про поступову ліквідацію складноконтрольованих угруповань з "іноземним компонентом" на користь головної ідлібської сили — "Тахрір аш-Шям", яка від цього отримує вигоду у вигляді захоплення опорних пунктів, баз, арсеналів зброї та території своїх ослаблених суперників. Тактично, така ситуація поки що влаштовує Росію, а звідси й логіка завдання деяких авіаударів по Ідлібу на кшталт 11 грудня.

Окремо варто сказати і про фінансову кризу в Туреччині, яка вплинула на ситуацію в Ідлібі. Обвал турецької ліри призвів до проблем в антиурядовому анклаві, в якому Туреччина в 2021 році запровадила свою валюту, користуючись девальвацією сирійської ліри, прив'язавши Ідліб до свого економічного простору.

Падіння турецької ліри викликало зростання цін на базові товари в Ідлібі, особливо на хліб і паливо. Хоча протурецька влада в Ідлібі й ввела фіксовані ціни на базові товари, багато чого залежить від подальшого фінансового добробуту Туреччини, яка дотує регіон. За різними даними, бойовики отримують від Туреччини зарплату від $70 до $150 на місяць, залежно від місця "несення служби".

У зв'язку із фінансовими труднощами, в Ідлібі загострилися конфлікти між різними угрупованнями за ринок і потоки, що звужуються, причому не тільки між "Тахрір аш-Шям" і всіма іншими, а навіть у середовищі підконтрольних туркам бойовиків. Наприклад, 17 грудня конфлікт виник між угрупованнями "Аль-Муаттасім" та "Ахрар аш-Шаркійя". Останні здійснили спробу консолідувати владу на територіях, де вони присутні — у районі міст Рас аль-Айн і Таль Абьяд, тобто у зоні операції "Джерело світу".

Крім того, невдоволення частини бойовиків зросло ще й після того, як у жовтні-листопаді Туреччина анонсувала нову операцію на північному сході Сирії, спрямовану проти курдів, але так і не наважилася на неї через опір США й РФ. Це позбавило надій частини бойовиків на розширення сфери їх діяльності й отримання доступу до нових земель, а отже, і джерел доходів.

Не секрет, що після турецьких військових інтервенцій, деякі протурецькі угруповання наживалися на цьому через відтискання бізнесу, розграбування будинків, рекет, викрадення людей і контрабандні потоки, що невидимою ниткою пов'язують підконтрольні Туреччини північні та північно-східні райони з курдськими територіями та провінціями уряду.

При цьому через це частина протурецьких угруповань навіть засвітилися в медіа. Наприклад, угруповання "Султан Сулейман Шах", яке вважається одним із головних "донорів" найманців у Лівію і Нагірний Карабах, та її лідер Мухаммед Джасем, якого звинувачували у контрабанді наркотиків і зброї. Через нього всередині угруповання стався розкол на його прихильників і противників, що мало не призвело до зіткнень, яких поки що вдалося уникнути.

Тим не менш, через подібні внутрішні розбіжності з'явилися тріщини в оперативному штабі "Азм", створеному в липні за підтримки турецьких спецслужб у спробі тісніше зблизити угруповання північної Сирії. Угруповання "Султан Сулейман Шах", яке спочатку приєдналося до цієї структури, незабаром покинуло її і приєдналося до іншої — "Сирійського визвольного фронту", також створеного під впливом Туреччини.

Словом, атмосфера на північних сирійських територіях стає все напруженішою в міру загострення соціально-економічних проблем у Сирії, фінансової кризи в Туреччині та зростання невдоволення частини бойовиків статусом-кво. Цим користується російська влада, зберігаючи тиск на Ідліб і Туреччину через постійні бомбардування.

Ставка робиться на те, щоб через авіаудари та постійний військовий тиск підвищувати для Анкари ціну утримання цих територій, зокрема через гуманітарні проблеми, яких в Ідлібі й так із головою вистачає з урахуванням того, що там мешкає 3,6 млн внутрішніх переселенців.

Нарешті, чим слабший зв'язок турецьких спецслужб із бойовиками на півночі Сирії, тим ймовірнішою може стати обмежена військова операція Дамаска в Ідлібі, про яку говорять уже другий рік поспіль. Без (хоч би мовчазної) згоди Анкари така операція неможлива, бо лише завдяки турецькій "парасольці безпеки" сирійські війська та їхні російські союзники не ризикують іти в наступ. Без захисту турків, бойовики в Ідлібі приречені.

Тому для РФ є два виходи із ситуації — допомогти зі ще однією силовою операцією в Ідлібі, сподіваючись, що вона остаточно послабить бойовиків, або домовитися з Туреччиною щодо поступової нейтралізації загрози в невійськовий спосіб. Один із таких — легалізація частини протурецьких бойовиків з їхньою подальшою реінтеграцією до Сирії через домовленості на найвищому рівні та на базі ООН.

І для першого, і для другого варіантів повітряні удари — один із доступних Росії інструментів впливу. Саме так їх варто розглядати в контексті сирійської кризи.