Навчіться думати нарешті. Чому перемоги та поразки не вимірюються у квадратних кілометрах
"На війні проста арифметика не працює. Війна — це не лише ресурси, техніка, люди та гроші… Це гра в шахи, це хитрість, це талант. І якщо талант ніде взяти, то хоча б чужий досвід треба уважно вивчати". Думка.
Багато хто думає, що межа військового мистецтва — це отримати більше західної допомоги і боротися до останнього за кожен кущ. Є навіть така поширена в мережі думка, що в запеклих боях за кожен город ми перемелюємо війська супротивника.
Перемелюємо. Але перемелюють і нас. Особливо, якщо позиція нікчемна, невигідна, де нема де сховатися від вогню артилерії, неможливо вивезти поранених і нереально підвезти боєприпаси…
З глибокого тилу, на великій відстані, як відомо, війна бачиться краще, більш випукло, опукло, — одразу стає зрозуміло, що обороняти, і куди наступати. Поради тилових домогосподарок обох статей, батьки, чоловіки, дружини та діти яких не воюють на цій війні особливо цінні… І за це ми вас любимо.
Але цікава штука. Олександр Македонський розбив армію персів, що перевершувала його сили щонайменше вдесятеро. Легіони Римської імперії били ворога не кількістю, а вишколом і тактикою. Німці, в роки Другої світової, за два тижні змусили тікати численну й технічно добре оснащену французьку армію разом з англійським експедиційним корпусом, а потім взяли в полон мільйони червоноармійців, хоча армія Сталіна була на момент вторгнення гітлерівської Німеччини куди більш потужною, мала перевагу й у танках, й у літаках, і в артилерійських системах.
На війні проста арифметика не працює. Війна — це не лише ресурси, техніка, люди та гроші… Це гра у шахи, це хитрість, це талант.
І якщо талант ніде взяти (у нашій військовій системі та практиці війни полководці просто не можуть проявити себе), то хоча б чужий досвід треба уважно вивчати.
Потрібно вивчати ворога, а не закидати його шапками. Ворог, між іншим, — давайте вже по-чесному — пішов із-під Києва не лише тому, що ми його успішно били, а тому, що усвідомив припущену помилку, зрозумів, що недооцінив нас, що розтягнув тили, через що армія вторгнення перетворилася на стадо, що охороняє саме себе, виправився, і сконцентрував сили на головному напрямку удару — на Донбасі.
А що ж ми? В Україні майже чотири тисячі першокласних солдат потрапили у полон у безвихідній ситуації в Маріуполі. Так, вони відчайдушно билися, так, скували сили противника на якийсь час, так, вони всі герої, але хіба не було б краще, якби ці герої сьогодні боролися на нашому боці, а не сиділи у ворожих катівнях?
Навчіться думати, нарешті, а не тупо вимірювати перемоги та поразки квадратними кілометрами територій.