Ракетні системи HIMARS. Як нова зброя від США змінить перебіг війни
"Нова далекобійна зброя — це не паличка-виручалочка. Це лише підмога в пошуку якісної переваги над армією Росії". Думка.
Зараз все більше військових аналітиків говорять про "позиційний глухий кут". Мовляв, фронт майже не рухається і жодна зі сторін не може досягти суттєвих успіхів. Думаю, це не зовсім правильні висновки. Навіть хибні. Річ у тому, що РФ справді робить колосальні зусилля, сконцентрувавши свої сили на одній малій ділянці (район Бахмут — Лисичанськ), але Україна таких зусиль ще не робила.
ЗСУ не провели ще жодного повномасштабного контрнаступу стратегічного рівня. Так, є певні успіхи на оперативному рівні (нагадаю, що оперативний рівень якраз пов'язує тактичний зі стратегічним), але вони ще недостатні для повноцінної оцінки.
Тобто в "позиційному глухому куті" знаходиться ЗС РФ та її проксі-сили. Вихід із цього глухого кута вони поки знайшли лише один — це концентрація великої кількості старої артилерії, придушення за допомогою неї довготривалим і масованим вогнем укріплень ЗСУ, а потім — штурм у лоб.
Якщо штурм провалився, то починається повторення артпідготовки, потім знову штурм. І так щоразу, поки бойові одиниці України не "ламаються" від такої перенапруги та інтенсивності.
Кількість артилерії та безжалісність до своїх солдатів/бойовиків є якісною перевагою ЗС РФ на цій війні. Це важливо розуміти.
А якою якісною перевагою володіє ЗСУ? Її поки немає, її пошук є важливим аспектом. Такою якісною перевагою багато хто бачить грамотне використання західної зброї. Не просто якоїсь, а таких систем, як HIMARS, наприклад.
Якщо Україна зможе якісно реалізувати ці системи, це можливо дасть їй перевагу. Але артилерія та ракетні системи не є панацеєю. Артилерія неспроможна повністю знищувати позиції ворога, неспроможна зламати і її оборону. Артилерія лише пригнічує та підтримує. Ця істина була зрозуміла ще у Першій світовій, але її наче забули.
Як узагалі зламувати оборону? Наступ — це один із найскладніших видів воєнних дій. Він вимагає божевільної координації, бездоганного зв'язку та високого рівня підготовки.
Історично в новому часі ми мали такі види наступів:
- Час Наполеона і до Першої світової — маневрена тактика, постійний рух із метою зайти ворогові у фланг.
- Перша світова та Інтербелум — невеликі штурмові загони, які просочуються та зламують оборону ворога в контактних боях, використовуючи автоматичну зброю та гранати.
- Друга світова війна — танкові прориви та клини.
А потім знову настає "позиційний глухий кут". Згадаймо, наприклад, Ірано-Іракську війну.
Очевидно, що "маневри" сьогодні не актуальні. Танкові прориви намагалися і намагаються іноді реалізувати ЗС РФ, але це легко відбиває українська піхота, перенасичена системами ПТРК, а ідея штурмових груп потребує масовості.
Чому? Тому, що за такого наступу у вас точно буде втрачено приблизно 30% складу. Уявімо, що у великому контрнаступі візьме участь на одній дільниці 50 000 бійців ЗСУ. Оскільки росіяни мають перевагу в авіації, то це не будуть великі розгорнуті порядки, а багато груп на тактичному рівні, які буквально б'ються і йдуть від села до села. До речі, вам це не нагадує ситуацію із нашим наступом на Херсонщині?
Але так ось, до кінця операції з цих 50 000 у строю залишаться 35 000. Інші будуть вибиті загиблими, пораненими та зниклими безвісти. До цього треба бути морально готовим.
Нова далекобійна зброя — це не паличка-виручалочка. Це лише підмога в пошуку якісної переваги над ЗС Росії. Враховуючи, що інші варіанти тут складно уявити (танкові прориви та клини ЗСУ через перевагу в повітрі ПКС Росії реалізувати не зможе, а артилерія не може зламувати оборону), то на нас чекає повернення старої, доброї тактики штурмових загонів. І той факт, що британці зголосилися на прокачування саме української піхоти за своєю програмою, лише підтверджує це.