Розділи
Матеріали

Шість ребер гніву. Перший в Україні твір про Перемогу

Костянтин Рильов
Фото: Костянтин Рильов | Читка п'єси "Шість ребер гніву" у Києві. Коли цю виставу поставлять на сцені, її має побачити кожен

Видатна українська драматургиня і корифей документального театру Саша Денисова зараз у Польщі, де не сидить склавши руки: написала п'єсу "Шість ребер гніву". Трохи більше ніж тиждень тому я бачив її читку в Києві у підвалі культури на Гончара. Читка — це слабо сказано, це — практично готова вистава. І цю виставу мають побачити всі. Думка.

Про що вона? Про п'ятьох біженок та двох волонтерів з України. Всі вони знаходяться у польському центрі на 1500 осіб. Біженки з Маріуполя, Бучі, Києва, Чернігова та Дніпра.

Звідки назва? Психологи вважають, що біженці переживають душевну травму по стадіях — це "шість ребер гніву": агресія на себе, на винних, долю, війну, на тих, хто поряд, і на тих, кого втратили. Такою є реакція організму.

У спектаклі дві основні героїні, дві зірки: Віталіна, вчителька української літератури з Чернігова, та Сніжана — продавчиня з Харкова. В однієї — тонка романтична натура, інша — пробивна одинока мати, завжди готова знову вийти заміж.

Сніжана — дуже відомий тип: мат-перемат, прагматика, нахабство, але раптом... візьме і заплаче, і ти розумієш, що у цієї "дівчини з ринку" — золоте серце.

Коли Сніжана говорить, то зал регоче. Хоча є й зовсім несмішні у неї історії, наприклад, як ракета застрягла у вікні її кухні біля холодильника.

Денисова, як завжди, за технікою документального театру збирала реальні свідчення українських біженок — вербатім. З цієї причини, зізнаюся, я не дуже люблю документальний театр — він є горизонтальним, тобто приземленим. Документальний, горизонтальний театр — це винахід англійської драматургічної школи кінця XX століття.

Читка п'єси "Шість ребер гніву" драматургині Олександри Денисової
Фото: Костянтин Рильов
Читка п'єси "Шість ребер гніву" драматургині Олександри Денисової
Фото: Костянтин Рильов

Так ось, прекрасна Денисова від початку своєї драматургічної діяльності порушувала догми документального театру, бо розуміла: без міфу — мистецтво не існує. Вона завжди вводить у свої п'єси елементи міфу. Так сталося і в "Шести ребрах", де Денисова рве на частини техніку документального театру та виходить на міфологію. Як?

У п'єсі всі дівчата — це наші лісові мавки, вони проєктують себе на українську міфологію через пісні. Але головна фішка не в цьому.

У Сніжани є свій легендарний герой — це Володимир Олександрович Зеленський. Вона мужикам давно не вірить, але не йому. Всі його звернення до народу вона сприймає лише, як особисті, адресовані саме їй. Найменшою мірою це стосується Олексія Арестовича, на якого наші героїні теж "підсіли". Але із Зеленським у Сніжани — стійкий метафізичний зв'язок.

Що стосується Віталіни, тут ще крутіша історія. Вчителька української літератури, щоб надихнути своїх подруг, починає згадувати народну бувальщину і її "несе" на хвилі імпровізації про легендарних козаків Панька та Охріма (можу неточно відтворити імена) — характерників Запорізької Січі, які перемагали тисячі недругів.

Панько та Охрім ідуть по Україні, дотепно перемовляючись між собою з посмішками у вусах, і сиплють зі своїх люльок горючий тютюн, на голови ворогів — і загоряється воїнство орків!

Коли училку "несло", навіть у залі люди впали в транс — ми всі прямо бачили ці велетенські козачі постаті, які зачищали рідну землю від окупантів.

Потім подружки скидають із себе залишки "трансу" і скептично починають заявляти Віталіні: "Ну і де твої козаки? Чому зараз бомбардують Харків та Дніпро?"

Однак у фіналі цинічна Сніжана чує в новинах про контрнаступ ЗСУ та кричить: "Та це ж наші козаки попереду йдуть! Вони є! Вони перемагають!" І у всіх навертаються сльози на очі!

А Віталіна додає: "Дівчатка, ці козаки — і ми теж, ми всіх переможемо!" Мавки трансформуються у бойових козаків разом з усією Україною, наприкінці постановки відбувається це чудове перетворення!

Ну, тепер ви зрозуміли, що в Україні таку виставу мають побачити всі! Вона набагато потрібніша тут, ніж у Польщі! Я дуже сподіваюся, що люди, від яких це залежить, прискорять процес появи на постійній основі цієї постановки. Нам усім тут потрібна така вистава, бо вона зовсім не про біженок — вона про Перемогу!