Росія ніколи не перестане воювати. Це закінчиться лише зі смертю імперії

Хотят ли русские войны?…

У дитинстві платівка з цією піснею була в мене улюбленою. Фірма "Мелодія" на 33 1/2 обороту. Я, за розповідями мами, навіть брав її із собою в ліжечко. Мені було 2-3 роки, читати я ще не вмів, але безпомилково визначав саме цю платівку навіть у повній темряві. Вимагав саме її. Напевно, передчував, що через 58 років пам'ятатиму слова пісні, і на цей момент твердо знати: росіяни війни хочуть.

Уся історія російської державності, ще з допетрівських часів, — це історія експансій: воєн, набігів, міжусобиць, захоплення територій, брехні, кривавих "асиміляцій" десятків великих і сотень малих народів, які в багатьох випадках можна назвати геноцидом.

Проблема не в тому, що це було в минулому, — практично всі імперії діяли схожими методами: Іспанія, Британія, Португалія за свою історію наробили такого, що волосся стає дибки під час прочитання історичних документів. Та що там імперії, якщо згадати, що творили в колоніях французи, німці, голландці та бельгійці, то від жаху можна посивіти.

Проблема в тому, що росіяни залишилися на рівні 19 — початку 20 століття, коли світ змінився та живе зовсім за іншими правилами, з іншими поняттями та моральними імперативами. Сучасна Російська Федерація з її одночасним косплеєм Російської імперії, СРСР і нацистської Німеччини — це кудлатий, троглодит із поганим запахом, який опинився в сьогоднішньому світі, релікт, розфарбоване шаманами скам'яніле г***но мамонта, що вдає із себе джерелом мудрості й духовних скрепів.

Не можна підходити до проблем і викликів сьогодення, спираючись на мораль і методи півторавікової давності. Не можна оцінювати події півторавікової давності, виходячи з моралі та методів сьогодення. Те, що здається нам аморальним і жахливим у першій половині століття 21-го, було цілком нормальним на початку 20 століття. Коли ста сорока мільйонна країна застигає в часі, як муха в бурштині, і намагається поводитися, як фашистська держава вікової давності, не варто дивуватися, що на неї чекає остракізм і економічна ізоляція. Це нормальна реакція цивілізації на вкрай небезпечний подразник.

Нещодавно я прочитав запис у блозі відомого російського письменника Лазарчука (до речі, одного з учнів Стругацьких), який пояснює, для мене особисто, якщо не всі, багато з того, з чим ми зіткнулися в Росії за останні 20 із лишком років. Автор не сам Андрій, а якийсь Андрій Перла, але, зважаючи на все, Лазарчук підтримує цю точку зору.

Війна як сенс життя. Війна, що наповнила порожню оболонку існування покоління від 40 до 60, яке загниває в умовах мирного життя. Не прогрес — прагнення нового, відкриттів, зірок, взаєморозуміння, загального благополуччя… Війна.

Кров, лайно, відірвані кінцівки, міста у вогні, сироти, вдови, злидні, розруха. Боротьба за хибні ідеї. Війна за нові території з повною нездатністю надати лад територіям, які є. Війна за імперію, яка давно вже розклалася та гниє у своїй неглибокій могилі. Це і є сенси, які варто віддати життя? Та й що це за життя, в якому смерть за дурість кремлівської нікчеми є заміною смерті від горілки та злиденної старості? Серйозно? Це і є гідний кінець існування покоління? Війна за те, щоб загадити ще мільйон гектарів? Убити ще сотню тисяч людей, які не хочуть від вас нічого, крім того, щоб ви назавжди зникли з горизонту? Неправильні росіяни — це українці? Смерть за російську мову, якою й так говорили ті, кого ви вбиваєте?

Так. Це так. Це серйозно.

Це не тенденція останніх років, не вплив путінського режиму. Це справді національна ідея. Національна ідея (хоча це дивно звучить) не окремої національності, не росіян, а імперських — незалежно від права крові — за правом приналежності до віджилої, архаїчної, нелюдської форми існування цивілізації. До її глухої гілки.

Ось що пише один із найзначущіших для російської (та й не тільки російської, якщо чесно) культури письменників Федір Михайлович Достоєвський:

"Нам потрібна ця війна й самим; не для самих лиш "братів-слов'ян", змучених турками, підіймаємося ми, а й для власного порятунку: війна освіжить повітря, яким ми дихаємо та в якому ми задихалися, сидячи в немочі розбещення та в духовній тісноті"

1877 р.

У Росії з осені 1875 року розгорнувся масовий рух підтримки слов'янської боротьби, що охопив усі суспільні верстви. У суспільстві розгорнулася гостра дискусія: прогресивні кола обґрунтовували визвольні цілі війни, консерватори розмірковували про її можливі політичні дивіденди, такі як захоплення Константинополя та створення слов'янської федерації на чолі з монархічною Росією.

На цю дискусію наклалася традиційна російська суперечка між слов'янофілами та західниками, до того ж перші, в особі письменника Достоєвського, бачили у війні виконання особливої історичної місії російського народу, що полягала в згуртованості навколо Росії слов'янських народів на основі православ'я, а другі, в особі Тургенєва, заперечували релігійний аспект і вважали, що метою війни не є захист православ'я, а звільнення болгар.

Але нас цікавить саме погляд на війну (до речі, її за результатами складно назвати визвольною і, якщо згадати історичну перспективу, то звільнена Болгарія, що настраждалася від звірства башибузуків, ніколи і в жодній війні не виступала на боці Росії або, надалі, СРСР) як на протиотруту від "немочі розтління та духовної тісноти".

Я навмисно стартую з кінця 19 століття, щоб тези мої не здавалися особливо застарілими, але за бажання ми можемо легко влаштувати екскурс у часи давні, допетрівські, післяпетрівські, петрівські, катерининські… та які завгодно часи — завжди війна вважалася справою благою для суспільства й для держави корисною. Агресія до сусідів, до конкурентів на світовій арені, до всього навколишнього, але не підвладного чи охопленого бунтом світу була нормою. Ксенофобія, панславізм, ідеї зверхності православ'я завжди заохочувалися державною владою. І ідеї комуністичного Інтернаціоналу цілком вписувалися в російський мейнстрим, особливо якщо розуміти релігійну сутність комуністичної ідеї — заміна однієї секти на іншу сутність вчення не змінює.

Війна 1904 року з Японією, за словами В'ячеслава фон Плеве, планувалася як "маленька переможна війна, здатна втримати революцію". Як закінчилася дуже необхідна російсько-японська війна, ми пам'ятаємо з історії, революцію 1905 року теж. "Маленька переможна" вдалася на славу, теж надавши сенсу життя сотням тисяч загиблих на ній громадян імперії.

"Пане! — каже імператору Миколі II військовий міністр Росії в 1914 році. — Війна — це найкраще, що може статися з Росією!" Ще одна маленька переможна війна? Попередньої було недостатньо? Є особливі народи — народи, які не навчаються ні на своєму, ні на чужому досвіді. Імператор Микола Другий ухвалює рішення, і на Палацовій площі збираються тисячі людей із хоругвами, прапорами, гаслами — вони збираються померти за братів-сербів, за православ'я (яке ніхто й не чіпав) та за інтереси імперії, що старіє. Цар виголошує промову з балкона Зимового палацу, народ стає на коліна, церковники благословляють нову бійню — вона повинна показати світові міць імперії, продемонструвати вплив Росії на світову політику та поставити царських кузенів, які зарвалися, на належне для них місце. Але планам не судилося справдитися. Ця "переможна" війна призводить до краху державності, зміни політичного ладу й виникнення нового монстра — комуністичної диктатури, такої ж агресивної, кривавої та жадібної, як і Російська імперія. У Великій війні гинуть мільйони людей, ще десяток мільйонів зжирає громадянська війна… Росія лежить у руїнах. Більшовики виводять залишки імперії з війни, остаточно обнуляючи російські плани контролю над протоками та провідну роль у світовій ієрархії. І якщо ви думаєте, що ця грандіозна поразка хоч чогось навчила мешканців 1/6 частини суші, то глибоко помиляєтеся. Не навчила.

Мы на горе всем буржуям

Мировой пожар раздуем

Мировой пожар в крови!

Господи, благослови!

Еще не сгнили миллионы трупов на полях сражений, как новой власти снова неймется!

Даешь Варшаву! Дай Берлин! Мы врезались в Крым!

Якщо ви цього ще не знали, то відкрию вам очі: ідеями та цілями міжнародного (що першого, що другого, що третього) Комінтерну були зовсім не щастя й благополуччя робітників і селян у всьому світі, а експорт революції в найстрашнішій і кривавій формі — російській. Це спроба прямої інтервенції в усі країни світу й спроба їх окупації. Це в перспективі смерть і розруха, подібна до тієї, що була влаштована люмпеном, який збожеволів, під керівництвом інтелігенції, що опустилася, на територіях колишньої РІ. І саме ця форма нелюдської диктатури була логічним продовженням багатовікової російської політики — плоть від плоті тих, хто сотні років будував систему, де раби, які прагнули війни, завойовували нових рабів.

Чи ставили ви запитання: чому західні країни так довго не надавали СРСР допомоги в боротьбі з Гітлером? Ні? То спитайте себе: чию сторону ви приймете в сутичці жаби та гадюки? Запитайте себе, чому після закінчення Другої світової розпочалася Холодна війна? Чому Черчилль виголосив Фултонівську промову? Невже 40 мільйонів загиблих виявилося замало, щоб порозумнішати? Чи те, що ГУЛАГ переміг Освенцим, ознаменувало не перемогу доброго над поганим, а лише нову фазу боротьби зі злом, де найменше (наразі) зло піднялося на постамент великого зла, і виявилося на своєму місці?

Чи хочуть росіяни війни?

Давайте запитаємо угорців, чехів, поляків, мешканцiв балтійських країн, молдаван, грузинів, самих себе, зрештою!

Давайте подивимося на Африку, перетворену Радянським Союзом — його грошима, його агентурою, його сателітами — з континенту-курорту на кошмарний континент. До речі, саме там зараз розвинувся та знімає золоту пінку "Вагнер".

Погляньмо на Південну Америку, куди спадкоємці Російської імперії вливали сотні мільйонів у розрахунку на місцевих ліваків. На сандиністів та іншу нечисть.

Згадаймо, хто вигодував лівий тероризм у Європі? Хто фінансував і озброював арабські країни, нацьковуючи їх на Ізраїль? Хто "звільняв" Південно-Східну Азію від американського впливу? Хто в ясна цілувався з Пол Потом? Хто вторгся в Афганістан і вбив там мільйон людей?

Тож чи хочуть росіяни війни? Що надає справжнього сенсу їхньому життю? Чому вони радісно сміялися, коли літаки бомбардували Горі, вбиваючи мирних жителів? Чому генерал Лебідь ніс нісенітницю про молдавських фашистів, і його слухали? Чому в сьогоднішній війні проти України Путіна підтримує від 70 до 85% опитаного населення? Хто в цьому винен? Олексій Тишайший? Петро? Катерина? Суворов чи хтось із Олександрів? Микола Перший чи Другий? Ленін, Сталін, Хрущов чи Брежнєв? Чи, може, лише Путін із Медведєвим?

Чи все-таки йдеться про вироблену століттями ментальність різношерстої політичної нації, яку ми називаємо росіянами? Про інтереси та бажання глибинного народу, що населяє величезну країну, в якій більшість непридатна для людського проживання? В якій війна, насильство, жорстокість — це форма існування, а не нещастя?

Що можна сказати про людей, для яких війна — життєтворчий процес, що наповнює хоч якимись сенсами марне існування? Де альтернативою пройо***ного життя є можливість забрати життя чуже? Пограбувати, зґвалтувати, зруйнувати, окупувати, споганити?

Імперії живуть винятково експансією. Коли імперія перестає захоплювати й привласнювати, вона починає вмирати. Нинішня Росія — це гальванізований труп Радянського Союзу, який намагається повернутися до колишніх кордонів. Вона ніколи не була хорошою і не сьогодні стала поганою.

Вона була такою завжди — з моменту зародження й до сьогодні. Її не можна змінити, умовити чи реформувати. Вона стійка до внутрішніх і зовнішніх впливів, бо агресія — це форма її існування, а внутрішня невлаштованість населення й територій є стимулом для зовнішньої експансії. Все гармонійно.

Грубо кажучи, безглузде й важке життя всередині країни, невлаштованість, бідність, відсутність доступу до нормальної медицини, освіти, штовхає населення на війни та супутні до цього злочини. Війна для мільйонів росіян — це таке вікно у світ, туристична путівка, подорож до чужої країни, куди найкраще в'їжджати на танку чи БТРі, бо інакше з цього життя не вирватися. Тому що вдома ці мільйони "ніколи добре не жили — нех*** і починати!"

Загалом замкнене коло, вихід із якого на сьогодні лише у неглибоку могилу в українській лісопосадці. Це ж краще, ніж померти від горілки під парканом або в таборі на лісоповалі? Війна може стати сенсом життя замість творення лише в смертельно хворому суспільстві. Замінити прагнення жити, творити, любити бажанням воювати, вбивати, нести руйнування можна лише позбавивши суспільство надії та поставивши в умови, коли жодної альтернативи, крім смерті заради влади, не існує.

Боюся, ми приречені на війну зі Змієм Гориничем, якого не можна вбити, бо голів у нього мільйони, і його не можна умовити жити не так, як він живе, не перебудувавши його печеру на щось придатніше для життя. А перебудувати її неможливо, тому що печера надто велика, загаджена, і самому Змію в ній звично, хоч і душевно недобре.

Тож розслаблятися не можна. Ця війна не може скінчитися завтра. Вона продовжуватиметься доти, доки на місці Росії не виникнуть руїни, на яких уцілілі збудують щось, що відрізняється від країни повної Безнадії, в якій краще померти, ніж жити.

Джерело