Від зарплати до авансу: чому прості українці не можуть заробити собі на життя

Лондонська конференція з відновлення України не відповіла на низку головних запитань, які й мали стати складовою частиною нашого "плану":

1. Модель економіки, нове розміщення продуктивних сил: матеріальних, людських, цифрових, енергетичних, причому в чіткій кореляції між усіма складовими елементами.
2. Алгоритм включення України в нові глобальні, технологічні ланцюжки доданої вартості.
3. У чому вигода Заходу в реалізації дорогих проєктів в Україні, якщо можна просто по чайній ложці давати кошти на покриття поточних дефіцитів і чекати, коли російські політичні еліти "дозріють" до виплати Україні репарацій.

Пункт третій, до речі, досить очевидний.

У Лондоні представники ЄС заявили про виділення Україні 50 млрд євро на 2023, 2024, 2025, 2026 і 2027 роки.

Тобто по 10 млрд євро на рік.

Цих грошей не вистачить ні на відновлення, ні, тим паче, на розвиток. Це просто латання наших бюджетних дефіцитів, про що й заявили в Єврокомісії.

Але ця цифра прозвучала на форумі, де українська делегація тільки на розвиток енергетики просила 400 млрд дол....

Уже зараз зрозуміло, що європейці не фінансуватимуть наші "хотілки" за принципом безліміту.

Вимоги знищити корупцію і кумівство — це усвідомлення в ЄС того факту, що більше половини виділених коштів можуть бути просто вкрадені.

На жаль, що наші чиновники та експерти, які їх обслуговують, не вигадують у частині планів розвитку — виходить модель рентної, корупційної, сировинної економіки.

Модель країни, яка готова віддати на аутсорсинг промисловий розвиток, ВПК, залишивши собі лише функції сировинного придатка: забезпечувати заводи в чужих країнах аграрною і залізорудною сировиною, експортом людей, енергії та транспортною логістикою — перевезенням чужих товарів.

У цьому проявляється інстинктивна тяга наших політичних еліт до потокової моделі економіки: осідлати потік сировини в портах, узяти під контроль транзит товарів в одеській митниці, знімати вершки з експорту електроенергії, брати винагороду з компаній з персоналу, які працевлаштовують українців за кордоном (за виїзд тощо).

Звичайно, знімати потокову ренту з розвиненої і структурованої промисловості, малого і середнього бізнесу, сектора послуг — практично неможливо.

Саме тому і промисловість, і МСБ, і сектор послуг (крім специфічних сегментів), мають бути знищені.

Вийшло з деіндустріалізацією, чому не вийде з депідприємництвом?

Хороша влада проявляє себе в кризі, бо її вмілі дії її амортизують, тобто мінімізують негативні наслідки для населення країни.

Погана влада — пізнається в період зростання, бо навіть сидячи на мішках із грошима, вона не може зробити життя народу трішки легшим.

Для правильних висновків нам потрібно просто стежити "за ручками" чиновників-наперсточників, відстежуючи основні зміни в соціальній політиці держави, аналізуючи напрямки капітальних інвестицій в інфраструктуру і роблячи один простий, але вкрай важливий висновок: як усе це в підсумку позначилося на нашому рівні життя.

Простими словами: чи стався той самий "ефект просочування" багатства, коли гроші у вигляді рідких струмочків збігають вниз із засніженої гори політичних "небожителів".

При цьому пам'ятаючи, що дочекатися від них грошей складніше, ніж випросити снігу в крижаній Гренландії...

З точки зору науки, ефект просочування багатства називається "інклюзією ВВП".

Як говорив нобелівський лауреат з економіки Гуннар Мюрдаль, не потрібно зациклюватися на створенні робочих місць, якщо в частині зарплат домінує формат трудової бідності, коли грошей вистачає лише на поточні витрати від зарплати до авансу і нічого не можна накопичити.

У нас це явище набуло більш збочених форм у вигляді "трудового рабства", коли трудових доходів вистачає лише на виживання.

На жаль, "ефект просочування багатства" за нинішньої політики в Україні не може збагатити народ. Адже між верхніми 10% суспільства і рештою 90% знаходиться товстенний шар "глини" у вигляді ухвалених законів, що працюють на перший "дециль". І ця глина затримує всю фінансову воду у "верхніх шарах", не даючи їй просочитися вниз до найбідніших соціальних груп населення, наприклад, до пенсіонерів.

Чому сировинна модель є для нас тупиковою гілкою еволюційного розвитку?

Українська економіка приблизно на 70-80% корелює з динамікою зовнішніх сировинних ринків.

Саме тому вона залежить не від внутрішнього попиту на власні товари з високим рівнем доданої вартості, а від зовнішнього попиту на нашу сировину і в кращому разі — напівфабрикати.

Збільшення сировинного експорту після війни призведе до падіння обсягів виробництва, особливо в обробній промисловості.

Сировинні доходи збільшують приплив валюти в країну і призводять до зміцнення національної грошової одиниці, що негативно впливає на конкурентоспроможність обробних галузей і призводить до зниження рівня доданої вартості, який генерується національною економікою.

Натомість зростає імпорт усього і вся і нарощується від'ємне торговельне сальдо.

Обмеженість внутрішньої пропозиції призводить до збільшення цін та інфляції.

Сировинні доходи економіки призводять до зростання внутрішнього сервісного сектору, який на певному часовому інтервалі дає змогу маскувати промисловий обвал (деіндустріалізацію), як у частині формування ВВП, так і в частині зайнятості населення.

Ключовий момент "сировинної хвороби" — різні наслідки для різних секторів економіки: зростання сервісної частини та одночасна руйнація промисловості.

Така подвійність дає змогу тривалий час камуфлювати негативні наслідки для сировинної залежності для економіки загалом.

Зрештою, всі ресурси країни, включно з інвестиційними, переміщуються в сировинний сектор і зациклюються на ньому, здебільшого за рахунок пригнічення промисловості.

Якщо країна залежить виключно від експорту сировини, то вона дуже швидко втрачає навіть найменші стимули для її переробки, не кажучи вже про генерацію нових технологій. Насамперед відмирають наукомісткі та динамічні галузі, оскільки вони залишаються практично без інвестицій.

Зміцнення національної валюти призводить до скорочення припливу інвестицій у промисловий сектор і відповідно — до технологічної деградації країни.

Ситуацію могло б виправити створення національного резервного фонду для вилучення надлишкових експортних надходжень і мінімізації курсового впливу сировинного експорту на інші галузі економіки.

Наприклад, за рахунок коштів резервного фонду можна стимулювати зростання конкурентоспроможності в складніших галузях виробництва.

Також ідеться про майже примусове уповільнення швидкості ревальвації національної валюти.

Паралельно з цим, держава має нарощувати інвестиції в соціальний капітал (наука, медицина, освіта) та інфраструктуру, що створить умови для мінімізації сировинної залежності.

Плюс протекціонізм і введення системи ввізних мит.

Але нічого зазначеного вище в нашому плані розвитку немає.

Нинішня криза пропозиції у світі призводить до того, що повсюдно розгорається справжня війна за ресурси.

Світова економіка, реалізуючи "зелений курс", потрапляє в замкнене коло "правильних причин" і "негативних наслідків": розвиток альтернативної відновлюваної енергетики призводить до зростання споживання викопних ресурсів і цін на них.

В Україні внаслідок сировинної залежності склалася своєрідна, "атракційна модель" управління економікою: уряд уподібнюється пасажирам вагончика "американських гірок", під якими слід розуміти цінові ралі на світових ринках.

Якщо ціни на наш експорт зростають — росте й ВВП, якщо падають, то і ми летимо вниз.

Динаміка нашого зростання в цій моделі цілком і повністю залежить від показників зростання світових сировинних ринків і рівня споживання країн-торговельних партнерів. Внутрішні фактори розвитку практично не задіяні.

Простими словами, у крісло прем'єра можна спокійно посадити київську горилу Тонні і проводити засідання уряду — ефект буде той самий, а може навіть кращий.

Ну а уряду залишається лише "голосно кричати" про "успіхи" під час гоночних віражів.

А доходи від сировинних "хвиль" витрачатимуться на чергове "Велике будівництво", в якому мультиплікатор зростання працює на розвиток галузей у Туреччині, бо дорожні компанії з цієї країни приїжджають до нас і зі своєю технікою, і зі своїми людьми.

Закуповуючи імпортний бітум та інші матеріали.

Свій автодорожній кластер, щоб інвестиції в дороги створювали мультиплікатор зростання в національних галузях — суміжниках, ми так і не створили.

У такій ситуації, зберігати макроекономічну стабільність ми зможемо виключно завдяки сировинному фарту.

Світову економіку чекає криза пропозиції, коли промислові ціни випереджають споживчі, роблячи будь-яке виробництво нерентабельним.

За кризою пропозиції буде активована криза попиту (населення не зможе купувати товари, що подорожчали), і так по спіралі, коли загасання пропозиції провокує зниження попиту, а це, своєю чергою, знову призводить до нового падіння пропозиції.

Спіралеподібна модель кризи.

У цій альтернативній моделі, за періодом гіпертрофованого зростання сировинних цін може послідувати їхня дуже болісна корекція вниз.

Особливо з урахуванням того, що будь-яка цінова бульбашка рано чи пізно лопається — чи то ринок нерухомості, чи то сировинних товарів.

Нинішній період — унікальний час для формування нової національної моделі зростання і запуску структурних видозмін в економіці в бік посилення її складності.

Для цього після війни у нас є можливість залучити глобальні інвестиції в новий український проєкт.

Доходи від продажу дорогої сировини необхідно інвестувати у створення передумов зростання складніших галузей економіки з високим рівнем доданої вартості.

В інакшому разі, за законами "сировинної хвороби" на нас чекає черговий циклічний обвал слідом за падінням світових цін на сировину.

Хоча в реальності все відбудеться так само, як і в періоди попередніх сировинних "горбів", коли мільярди доларів від експорту сировини просто осіли на офшорних рахунках кількох українських ФПГ.

Простими словами — доходи від зростання сировинних цін політичні еліти візьмуть собі, а інфляцію в магазинах залишать простим українцям.

Адже одна справа заробляти на експорті зерна і зовсім інша — витрачати гроші на хліб у магазині.

Джерело