"НІХТО не повинен таке переживати". 5 iсторiй про дiтей i вiйну
Почуте від учителів із різних шкіл Києва.
— В нас один новий хлопчик, ми оформили як інклюзія. Насправді з ним все добре, абсолютно адекватна чудова дитина — просто не можна закривати двері, в нього панічна атака починається, бо він має бачити вихід. Багато сидів в укритті в тому місці, звідки вони приїхали. Ну всі вчителі знають, двері на уроці завжди відчинені, все нормально.
— Наші діти поїхали за кордон автобусом, але ж це довго. Ну доїхали до Львова, ми подзвонили в греко-католицьку церкву, ті їх взяли на ніч до себе, нагодували вечерею. Потім далі їхати — греко-католики подзвонили своїм братам з римо-католицької церкви, діти в них в Польщі переночували, ті їх нагодували вечерею. Потім римо-католики подзвонили своїм братам-протестантам і ті вже їх в Німеччині зустріли — а потім ми вже і приїхали.
— Один хлопчик в нас постійно телефонував мамі, не випускав з рук телефон. Ну ми спитали хлопців з класу, які з ним дружать — що таке? Вони кажуть — він давно такий, навіть коли у футбол грає, телефон в руці, не випускає його, як покладе на стіл — паніка. В нього батько в Бахмуті і не виходить на звʼязок. Ну ми з ним поговорили, пояснили, що мама від нього нічого не приховує, як тато подзвонить — вона одразу скаже і їй дуже тяжко, що він не вірить і весь час питає. Він зрозумів, стало краще — а потім і тато їхній вийшов з Бахмута і подзвонив. Правда, він зараз знову зайшов і звʼязку немає, але хлопчик вже тримається, береже маму.
— Якісь шведські благодійники запросили наших дітей на тиждень до Швеції — санаторій, екскурсії, що завгодно. Запросили дорослих, 10 клас. Телефонують нам, кажуть — все добре, тільки двоє дітей із групи не відвідують жодних екскурсій, нічого не хочуть, навіть їсти ходять через раз. — Що ж вони роблять? — Вони сплять. Вони просто сплять вже четвертий день. Чому вони сплять?! — Ну тому що це єдине в них місце, де вони нарешті можуть поспати в безпеці, не чіпайте їх, будь ласка.
— До нас приходив посол, дивився, привів іноземну журналістку. Я така горда, все їм показую, школу, бомбосховище, в мене там двері обшиті сталевими листами, я все це вибила, вода стоїть, їжа лежить, стільці з партами, я горда, щаслива, кажу — правда ж, гарно? І тут журналістка каже — ні, це жахливо — і починає плакати.