Розділи
Матеріали

Постріли у Дніпрі – вирок Україні. Чому має навчити суспільство кривава трагедія

Смертельний інцидент у Дніпрі, де патрульний убив чоловіка, що напав на нього, важливий не лише як окремий казус, вважає лікар Ольга Богомолець. Він відбив глобальну проблему українського суспільства з його підвищеною агресією, неповагою до моралі та інших людей

На місці смертельного інциденту у Дніпрі, якого могло і не бути...

Трагедія у Дніпрі, де поліцейський застрелив агресивного порушника – оцінка не лише правоохоронцям і водіям, а усьому нашому суспільству. Оцінка, на жаль, незадовільна.

Виключно мої думки.

Чи можна було обійтися без стрілянини або, принаймні, без загибелі людини?

Скоріш за все, так, якби працівників поліції краще тренували щодо дій в екстремальних ситуаціях.

Якби поліцейський був краще підготовлений.

Якби мав більше досвіду та діяв більш холоднокровно.

Чи можна виправдовувати дії порушника, який напав на правоохоронців, скалічив дівчину-поліцейську і міг завдати набагато більшої шкоди?

В жодному разі не можна: саме такі дії називають суспільно небезпечними, саме від таких неадекватних громадян захищає нас поліція.

Чи виправданні випущені три кулі у спину чоловіка за його дії? Чи є співмірним порушення, які зробив чоловік і його вбивство? Не думаю…

Хто тут винуватий, вирішить слідство і суд. Але я знаю, кого суд і слідство не покарає в жодному випадку. Наш соціум. Хворий на правовий нігілізм, на неповагу до правил.

Загальна агресія стала маркером українського суспільства
Фото: pexels.com

Хтось вважає, що правоохоронців можна ігнорувати, лаяти, бити. Що, маючи дорогу автівку та суспільний статус, можна плювати на закон і мораль. Що не буде ані покарання, ані протидії, що навіть найбрутальніший злочин зійде з рук.

Хтось інший думає, що хапатися за зброю і без попередження стріляти по правопорушниках – це не виключна міра для крайніх випадків, а щось звичне. Що життя людини – хай би навіть і злочинця – дешево коштує. І це теж проблема.

І от знайти "золоту середину" між цими полярними й однаково хибними світоглядами, між шаною до прав людини та шаною до закону – наша задача номер один. Бо війна скінчиться. І додому повернуться сотні тисяч хлопців, чоловіків, та й жінок теж, які звикли дивитися на ворога крізь приціл, і спускати гачок, не задумуючись. Хтось з них страждатиме від посттравматичного стресового розладу, а навіть якщо й ні – більшість з цих людей буде вкрай чутлива до несправедливості й неправди. А ще на руках буде багато зброї. Дуже багато. Наше суспільство чекає величезний виклик. Подолати який ми зможемо, тільки озброївшись повагою – до права, до моралі і один до одного.

Зрештою, чи в такій країні хочуть жити воїни, які виборюють нашу незалежність? Можливо, прийшов час змінюватися!?

Джерело