Конфліктів, як у Дніпрі, буде більше. Як досягти миру всередині України
Суспільно резонансні інциденти останніх днів (не лише стрілянина у Дніпрі) мають і свій позитив, бо говорять про зміни у країні, стверджує блогер Антон Сененко. Але, звісно, несуть і негатив, бо говорять про зростання насильства — від нього врятують нас лише справедливі суди.
Кучно ж лягло.
Мені здається, що історія про експерта Міносвіти, що публічно тужить за СРСР і каже, що окупація — це краще, що могло статися з Литвою, про анаболічного качка з Полтави, що плював в обличчя військовим, та про застреленого бидлана у Дніпрі дає приводів для оптимізму більше, аніж може здатися на перший погляд.
Це ж все було.
"Вата" працювала в Міносвіти і мріяла про русский мір. І це не було чимось дуже зашкварним, бо ж багато хто мріяв про те, щоб зазирнути в очі Путiну і що це мародери підтримують війну. Купа людей сідала на російські "жигулі", дивилася російську пропаганду, каталася на відпочинок у Крим, то чим ватан гірший?
Фітнес-качок теж не з Місяця впав. Напевне ж принижував когось іншого — кошенят, жінок, стареньких, безхатченків… не знаю. Але такі навички просто так зі стелі не виникають. Це деформація мозку та особистості до рівня гієни. Дуже тупої і знахабнілої гієни.
Дніпровський бандит, імовірно, і до цього катався бухим, погрожував, відмазувався від покарання. І тут, насправді, питання, чому він досі ні за що не сів? Бо не можна стати таким нарваним биком за 10 хвилин спілкування з рандомним патрулем, що його зупинив, і без проблем зламати ніс поліцейській. Система, суспільство і його оточення це толерувало. Бо так можна було. А чо нє?
Це все існувало і становило нашу дивну реальність.
24-го ж лютого країна стрибкоподібно змінилася.
Через катастрофу, сльози, кров і мертвих дітей в салонах розстріляних авто та замурованих уламками підвалах Маріуполя.
З кожним новим прапором на цвинтарі Україна все далі сунула в бік від "зазирнути в очі русскому міру", "ей, ваєнний, зачєм ти убіваєш дітєй дамбаса" і "мені можна все".
Країна вимушено — під кулями і "градами" — пішла вперед, але ці персонажі цього не усвідомили.
Вони не помітили, що такий знайомий паттерн українського суспільства, в якому їм все дозволено і за це їм нічого не буде, був розшматований червоними, як кров, і чорними, як земля у вирві від бомби, смугами.
Так, спершу вони принишкли, але потім повернулися до старих рефлексів.
Однак цього разу щось пішло не так.
Бидлан отримав те, до чого він системно прагнув. Роками. А може, десятиліттями.
Фітнес-"ватник" тепер дає пояснення правоохоронцям про свій світогляд і кількість протеїнів у сірій речовині мозку.
А "ватник" з Міносвіти отримав дисциплінарне провадження. Для початку вже добре, хоча і недостатньо.
Країна змінюється, шановні.
Коли пролилося стільки крові — неможливо запхнути джина назад у пляшку.
Може бути дуже довго тихо, поки всі зайняті, але "атвєтка" почне прилітати.
Цього не може не траплятися, адже у величезної кількості людей в країні світ став пласким та бінарним — є свої і є чужі.
Все решта — то несуттєво.
І формула "ватнік, але хороший тренер" почала змінюватися на "хороший тренер, але ватнік". "Бидло, але може порішать" — на "Бидло".
Вангую, що конфліктів подібного штибу ставатиме все більше, бо русскомірці в принципі тупі і не здатні усвідомити, що їхній час минув, а бидлани базово не можуть існувати поза парадигмою "хто сильніший — той і правий".
Цього шляху не оминути ніяк.
І єдине, що здатне хоч якось полегшити ситуацію та зменшити кількість майбутнього насилля — це справедливі суди.
Після судової отієї омріяної реформи.
Після очищення суддівського корпусу.
Бо нам же не потрібен мир.
Нам потрібен справедливий мир.
І не тільки з Росією, а й усередині країни.
Всередині нашого суспільства.
Інакше нас чекає дядько Лінч.
Особисто мені цього б дуже не хотілося.