Конфліктів, як у Дніпрі, буде більше. Як досягти миру всередині України

Кучно ж лягло.

Мені здається, що історія про експерта Міносвіти, що публічно тужить за СРСР і каже, що окупація — це краще, що могло статися з Литвою, про анаболічного качка з Полтави, що плював в обличчя військовим, та про застреленого бидлана у Дніпрі дає приводів для оптимізму більше, аніж може здатися на перший погляд.

Це ж все було.

"Вата" працювала в Міносвіти і мріяла про русский мір. І це не було чимось дуже зашкварним, бо ж багато хто мріяв про те, щоб зазирнути в очі Путiну і що це мародери підтримують війну. Купа людей сідала на російські "жигулі", дивилася російську пропаганду, каталася на відпочинок у Крим, то чим ватан гірший?

Фітнес-качок теж не з Місяця впав. Напевне ж принижував когось іншого — кошенят, жінок, стареньких, безхатченків… не знаю. Але такі навички просто так зі стелі не виникають. Це деформація мозку та особистості до рівня гієни. Дуже тупої і знахабнілої гієни.

Дніпровський бандит, імовірно, і до цього катався бухим, погрожував, відмазувався від покарання. І тут, насправді, питання, чому він досі ні за що не сів? Бо не можна стати таким нарваним биком за 10 хвилин спілкування з рандомним патрулем, що його зупинив, і без проблем зламати ніс поліцейській. Система, суспільство і його оточення це толерувало. Бо так можна було. А чо нє?

Це все існувало і становило нашу дивну реальність.

24-го ж лютого країна стрибкоподібно змінилася.

Через катастрофу, сльози, кров і мертвих дітей в салонах розстріляних авто та замурованих уламками підвалах Маріуполя.

З кожним новим прапором на цвинтарі Україна все далі сунула в бік від "зазирнути в очі русскому міру", "ей, ваєнний, зачєм ти убіваєш дітєй дамбаса" і "мені можна все".

Країна вимушено — під кулями і "градами" — пішла вперед, але ці персонажі цього не усвідомили.

Вони не помітили, що такий знайомий паттерн українського суспільства, в якому їм все дозволено і за це їм нічого не буде, був розшматований червоними, як кров, і чорними, як земля у вирві від бомби, смугами.

Так, спершу вони принишкли, але потім повернулися до старих рефлексів.

Однак цього разу щось пішло не так.

Бидлан отримав те, до чого він системно прагнув. Роками. А може, десятиліттями.

Фітнес-"ватник" тепер дає пояснення правоохоронцям про свій світогляд і кількість протеїнів у сірій речовині мозку.

А "ватник" з Міносвіти отримав дисциплінарне провадження. Для початку вже добре, хоча і недостатньо.

Країна змінюється, шановні.

Коли пролилося стільки крові — неможливо запхнути джина назад у пляшку.

Може бути дуже довго тихо, поки всі зайняті, але "атвєтка" почне прилітати.

Цього не може не траплятися, адже у величезної кількості людей в країні світ став пласким та бінарним — є свої і є чужі.

Все решта — то несуттєво.

І формула "ватнік, але хороший тренер" почала змінюватися на "хороший тренер, але ватнік". "Бидло, але може порішать" — на "Бидло".

Вангую, що конфліктів подібного штибу ставатиме все більше, бо русскомірці в принципі тупі і не здатні усвідомити, що їхній час минув, а бидлани базово не можуть існувати поза парадигмою "хто сильніший — той і правий".

Цього шляху не оминути ніяк.

І єдине, що здатне хоч якось полегшити ситуацію та зменшити кількість майбутнього насилля — це справедливі суди.

Після судової отієї омріяної реформи.

Після очищення суддівського корпусу.

Бо нам же не потрібен мир.

Нам потрібен справедливий мир.

І не тільки з Росією, а й усередині країни.

Всередині нашого суспільства.

Інакше нас чекає дядько Лінч.

Особисто мені цього б дуже не хотілося.

Джерело

Важливо

Чорне і біле. Трагедія у Дніпрі показала: українці готові воювати, але не домовлятися