Довбуш та "Привид Києва". Чому новий фільм Олеся Саніна — те, що зараз потрібно українцям
Фільм "Довбуш", по суті — мальовнича казка про минуле, виявився дуже сучасним та своєчасним фільмом, стверджує культуролог Зоя Звиняцківська. Саме такі міфи про безсмертних народних героїв потрібні сучасній Україні.
Ну що, оце і я, нарешті, подивилась фільм "Довбуш", трохи запізно, але вже є як є. Що я можу сказати?
Цей фільм лягає в душу, як дощ в суху землю, насамперед тому, що він говорить прості і правильні речі — як і годиться масовому кіно. Це наша земля, ми тут ґазди, ми хочемо жити тут, вільні. Хлопці чекають, треба лише зброю купити. Вони зайди і не буде їм покою на нашій землі — і таке інше, все, що люди зараз відчувають і думають, все, що хочуть чути. Нарешті наше кіно озвучує і розігрує наші думки.
Друге, що бачиш одразу — фільм надзвичайно красивий, що, зрештою, цілком очікувано, ну бо це ж Санін.
Я не кінокритикиня, але я знаю, що в найбільш просунутих колах нашої кінокритичної спільноти гарним тоном є трохи кепкування з Саніна. Нібито він такий перехідний режисер з того світу на цей, тобто від радянського Іллєнка до власне сучасного українського кіно. Вважається обовʼязковим на одну шістнадцяту дюйма посміхнутися кутиком рота, промовляючи фразу про "українське поетичне кіно", адже тренду під час Незалежності не склалося, та і як він міг скластися з одного Саніна і його "Мамая", який промайнув, як комета в нульових, і швидко згас — шалено красивий і як на мене, дуже недооцінений.
Я власне розумію цю напівпосмішку — сучасне українське кіно нині геть інше і справді набагато більш сучасне. Але раптом виявилось, що ми живемо в міфологічні часи, в часи майже в прямому сенсі битви добра зі злом, в часи, коли напівзабуті міфи не просто оживають, а стають в стрій, як солдати, практично набої подають — і краще за все такі історії можна розказати мовою поезії. Кінопоезії.
Так, я знаю, що Карпати в "Довбуші" — з "Володаря перснів", а дементори в каптурах без обличчя — з "Гаррі Поттера", ідея сцени з сейфом — з "Форсажу" якийсь там номер (ну або з Джека Горобця, якщо хочете), а "жид з річки" — ніякий не реальний чоловік, на імʼя Ба'аль-Шем-Това, або БеШТа, засновник хасидизму і така ж сама людина-легенда (до речі, Довбуш, згідно його легендаріуму, з ним справді перетинався), а класичний "чарівний помічник" за Проппом з його структури чарівної казки. Я все це бачу, знаю і впізнаю не гірше за вас. Але знаєте що? Все це не має значення, врешті-решт як відомо, в світі всього десять, здається, сюжетів, які повторюються. Значення мають контекст і деталі.
Сцена з каретою, тріумф страшної веселої сили опришків, починається з трембіти і закінчується видовищним сплавом гірською річкою, брешу, арканом закінчується, химерним чоловічим танцем — а всередині вона густо напхана вівцями, хрестами, горами, братчиками, рідною землею і лихою звитягою. І ніколи це все ще не було настільки в пригоді, кожне окремо і все разом, в просторі українського кіно. І не фальшиво і не забагато, а так, як треба — як треба в гарному чесному міфі, що підживлюється самим тим світом, в якому він народився.
Зрозуміло, що "Довбуш" знімався вже під час війни і там є фрази — гачки, які весь час прошивають минуле сучасністю, разом з останніми титрами "боротьба триває". Але насамперед, це кіно про міф.
І тут хочеться сказати щодо "насправді", бо в людей, які є істориками і вивчали документи, багато претензій до історії, яку розповідає цей фільм, і образу Довбуша. Втім, яка могла бути реальна історія? Скільки було цих Робін Гудів в різні часи і в різних країнах, які просто собі грабували на великій дорозі — а народ створив з них легенду. І тут, як на мене, сценаристи ідеально розіграли це протиріччя, закрили прірву між доволі ганебною правдою і шляхетною казкою, роздутою до неба народною уявою.
Немає ніяких братів Довбушів. Ну тобто реально були, але в фільмі — ні. Іван і Олекса, цинічний грабіжник і романтик, якому нічого не треба, холоднокровний вбивця і людський заступник — це є одна людина, вірніше, один міф, тільки різні його грані. Оці два герої, кожен зі своїм кредо — один каже, що люди вівці і не вартують уваги, другий каже "це все треба віддати людям, людям треба допомогти" — так от, це один міфічний герой, в якому це все вміщується. Така його моральна анатомія, з цього він, власне, створений. Роздвоєння на братів допомагає показати це краще — і вбити поганого, щоб лишити одного, хорошого, безсмертного для легенди. "Абракадабра", може тут сказати Марічка пошепки, але оця наша "надивленість" тут знов-таки ні до чого. Бо йдеться не про фокус, а про безсмертя.
Безсмертя — це ще одна дуже важлива тема. Міфи живуть серед нас сьогодні, і так само, як і сто років тому, герої не вмирають. Не в тому сенсі, що героїчні люди не можуть вмерти — на превеликий жаль, можуть, і це трапляється щодня. Але згадайте "Привида Києва", якого насправді не було, тобто це був загальний образ, а не конкретна людина. Льотчик, що закривав київське небо страшною весною 2022, льотчик, який здійснив фантастичну кількість вильотів, виграв десятки чи сотні повітряних боїв, якого не брала куля, якого ніколи не зраджувала удача. На піку цього міфу дівчата мріяли з ним познайомитись, але його було не впізнати, адже на фото він завжди в масці! В певному сенсі "Привид Києва" так і не загинув, залишився безсмертним, адже це був збірний образ.
Олекса Довбуш, що бачив чорта, із заговореною барткою, людина, яку не бере куля — про яке "насправді" може йтись? Є тільки одна правда, в просторі якої він може існувати — це правда міфу. І кіноправда, як ми всі на власні очі переконались.