Єдиний спосіб закінчити війну: як змусити Росію визнати Україну
Росія повинна забратися з України і беззастережно визнати її право на самостійне існування. Тільки це, пише колумніст The Atlantic Енн Епплбаум, можна буде вважати повноцінною перемогою у війні.
Київ планували взяти за три дні, решту України — за шість тижнів.
Більш ніж 21 місяць потому російські війська залишили половину території, яку вони окупували в лютому минулого року. Щонайменше 88 000 російських солдатів, імовірно, загинули (за найскромнішими оцінками) і щонайменше вдвічі більше було поранено. Знищено техніку на мільярди доларів, російські танки, літаки, артилерію, вертольоти, бронетехніку і військові кораблі. Якби ви передбачили такий результат до війни — а ніхто цього не зробив — це здалося б фантастикою. Ніхто б не повірив, що президент України Володимир Зеленський, професійний комік, зможе очолити країну, яка воює, що демократичний світ буде достатньо згуртований, щоб допомогти йому, або що президент Росії Володимир Путін витримає таке приниження.
Україна, США і Європейський Союз домоглися чогось видатного: працюючи разом, вони не тільки зберегли українську державу, а й дали відсіч міжнародному хулігану, чий нігілізм завдає шкоди всьому світу. Путін підтримує вкрай праві та екстремістські рухи в Європі, надає головорізів для підтримки африканських диктатур і вступає в змову з Китаєм, Іраном, Венесуелою та іншими автократіями. Від самого початку Путін сподівався, що війна продемонструє: американську міць та американські альянси можна перемогти не лише в Україні, а й усюди. Він досі це робить, і для цієї мети війна залишається йому корисною.
Бойові дії створюють брак продовольства в Африці, тим самим породжуючи нові хвилювання і більший попит на російських найманців. Війна розпалює невдоволення і в Європі, надаючи імпульс проросійським партіям. Американці та європейці розглядають заворушення в країні за країною як серію ізольованих конфліктів, але Путін не вважає, що Україна і Близький Схід належать до різних, конкуруючих сфер. Навпаки, з моменту початку конфлікту в Газі він активізував свої відносини з Іраном, запросив лідерів ХАМАСу до Москви, сподіваючись, що поширення насильства зменшить підтримку України з боку Заходу. Іранські дрони тероризують українські міста; Іран, зі свого боку, постачає російську зброю своїм довіреним особам. Вважається, що у "Хезболли" є російські протикорабельні ракети, які вона може будь-якої хвилини використати проти військових кораблів США в Середземному морі.
Боротьба союзників проти Росії в Україні завдала шкоди здатності Росії проєктувати негативну силу в Європі, на Близькому Сході та в Африці. Але, попри свої величезні втрати, Путін, як і раніше, вірить, що час на його боці. Якщо він не зможе перемогти на полі бою, він переможе, використовуючи політичні інтриги та економічний тиск. Він чекатиме, поки демократичний світ розколеться, і сприятиме цьому розколу. Він чекатиме, поки українці втомляться, і постарається, щоб це теж сталося. Він чекатиме, поки Дональд Трамп переможе на президентських виборах у США 2024 року, і зробить усе можливе, щоб це сталося.
Прямо зараз Путін робить ставку на республіканців, які повторюють російську пропаганду — наприклад, сенатор Дж. Д. Венс повторює російські слова про війну в Україні, яка призводить до "глобального безладу" та "ескалації"; член Палати представників Метт Гетц навів як доказ джерело в китайських державних ЗМІ, ставлячи запитання про передбачуваних українських неонацистів на слуханнях у Конгресі; Вівек Рамасвамі, кандидат у президенти від Республіканської партії, також назвав нацистом Зеленського, який є євреєм. Путіна підтримає новий спікер Палати представників Майк Джонсон, який свідомо затримує військову та фінансову допомогу, необхідну Україні для продовження бойових дій. Додатковий законопроєкт, який він відмовляється ухвалити, містить гроші, які забезпечать українців системами ППО, необхідними їм для захисту своїх міст, а також фінансову підтримку, необхідну їм для підтримання своєї економіки і критично важливої інфраструктури в найближчі місяці.
США забезпечують близько третини фінансових потреб України — решта надходить від Європейського Союзу, глобальних інститутів, а також сплачених податків і облігацій, куплених самими українцями, — але без цієї допомоги Україні буде важко пережити зиму.
Частина опору республіканців допомозі Україні в боротьбі з американським противником — це просто збочене бажання побачити провал президента Джо Байдена. Інша частина виходить із побоювань, що Україна не зможе перемогти. Літній український контрнаступ справді мав певний успіх, особливо на Чорному морі, де поєднання безпілотників і ракет сильно послабило російський флот і змусило частину його кораблів покинути кримський порт Севастополь. Але просування на суші було повільним. Здатності України завдати величезних втрат Росії було недостатньо, щоб викликати негативну реакцію або перегляд поглядів у Москві. Генерал Валерій Залужний, український головнокомандувач, нещодавно назвав війну "патовою ситуацією".
Хоча Залужний також докладно описав технології, необхідні йому для просування своєї армії вперед і виходу з цієї безвихідної ситуації, його заява відновила розмови на Заході про перемир'я або припинення вогню. Деякі недобросовісно закликають до припинення вогню. Насправді, вони хочуть перемоги Росії або, принаймні, поразки Байдена. Інші, однак, виступають за перемир'я з найкращих спонукань. Вони вважають, що, оскільки Путін ніколи не здасться, збитки Україні мають бути обмежені. Останнім часом я чула, як кілька добромисних людей, усі прихильники України, стверджують, що цей конфлікт може закінчитися так само, як колись закінчилася Корейська війна, із заморожуванням кордонів на нинішній лінії фронту, а решта України, як-от Південна Корея, захищена американськими гарантіями безпеки і навіть базами США.
Усі ці пропозиції, благі наміри чи ні, мають один і той самий недолік: припинення вогню, тимчасове чи інше, означає, що обидві сторони мають припинити бойові дії. Прямо зараз, навіть якщо Зеленський погодиться вести переговори, немає жодних доказів того, що Путін хоче вести переговори, що він хоче припинити військові дії або що він коли-небудь хотів припинити військові дії. І так, за словами західних чиновників, які періодично спілкуються зі своїми російськими колегами, спроби це з'ясувати робилися.
Немає також жодних доказів того, що Путін хоче розділити Україну, зберігши тільки ті території, які він нині окупує, а решті дозволити процвітати, як Південна Корея. Його метою залишається знищення України — всієї України — і його союзники та пропагандисти все ще говорять про те, що, досягнувши цієї мети, вони будуть далі розширювати свою імперію. Буквально минулого тижня Дмитро Медведєв, колишній президент Росії, опублікував статтю об'ємом у 8000 слів, назвавши Польщу "історичним ворогом" Росії і пригрозивши полякам втратою своєї держави. Посил був абсолютно зрозумілий: ми вже вторгалися в Польщу і можемо зробити це знову.
У цьому сенсі виклик, який Путін кидає Європі та решті світу, не змінився з лютого 2022 року. Якщо ми відмовимося від того, чого вже досягли, і відмовимося від підтримки України, результатом все одно може стати військове або політичне завоювання. України. Завоювання України все ще може розширити можливості Ірану, Венесуели, Сирії та інших союзників Путіна. Це все ще може спонукати Китай вторгнутися на Тайвань. Це все ще може призвести до нового типу Європи, в якому Польща, країни Балтії і навіть Німеччина перебувають під постійною фізичною загрозою, з усіма наслідками, що випливають звідси, для торгівлі та процвітання. Європа, яка постійно перебуває в стані війни, ідея, яка здається неможливою більшості людей на Заході, як і раніше, видається найвищою мірою правдоподібною російському президенту. Путін провів пам'ятну частину свого життя як офіцер КДБ, представляючи інтереси радянської імперії в Дрездені. Він пам'ятає часи, коли Східною Німеччиною керувала Москва. Якщо це могло бути одного разу, то чому б не зробити це знову?
Сувора правда полягає в тому, що ця війна закінчиться назавжди тільки тоді, коли неоімперська мрія Росії остаточно помре. Точно так само, як у 1962 році французи вирішили, що Алжир може стати незалежним від Франції, як 1921 року британці визнали, що Ірландія більше не є частиною Сполученого Королівства, так і росіяни повинні зробити висновок, що Україна — це не Росія. Я не можу сказати вам, які політичні зміни в Москві необхідні для досягнення цієї мети. Я не можу сказати, чи потрібен інший російський лідер — може так, а може, й ні. Але ми розпізнаємо цю зміну, коли вона відбудеться. Після цього конфлікт закінчиться і стануть можливими переговори про остаточне врегулювання.
Щоб досягти цього фіналу, нам необхідно скоригувати наше мислення. По-перше, нам необхідно зрозуміти, глибше, ніж ми це робили досі, що ми вступили в нову еру конфлікту між великими державами. Росіяни вже знають це і вже здійснили перехід до повномасштабної військової економіки. Сорок відсотків російського державного бюджету (ще одна консервативна оцінка) зараз витрачається щорічно на військове виробництво, що становить близько 10 відсотків ВВП, рівень, який не спостерігався протягом десятиліть. Ні США, ні їхні європейські союзники не зробили нічого подібного, і ми почали з низької бази. Джек Вотлінг із Королівського інституту збройних сил розповів мені, що на початку війни боєприпасів, які Велика Британія виробляла за рік, було достатньо, щоб забезпечувати українську армію протягом 20 годин. Хоча ситуація і покращилася, оскільки виробництво поступово набирає обертів у всьому демократичному світі, ми рухаємося недостатньо швидко.
По-друге, нам потрібно почати допомагати українцям вести цю війну так, якби ми її вели, змінивши наш повільний процес прийняття рішень відповідно до актуальності моменту. Україна отримала зброю для літніх боїв дуже пізно, що дало росіянам час побудувати мінні поля і танкові пастки — чому? Навчання українських солдатів силами НАТО в деяких випадках було поспішним і неповним — чому? Ще є час виправити ці помилки: до списку проривних технологій Залужного, який містить інструменти для завоювання переваги в повітрі та підвищення ефективності радіоелектронної боротьби, слід поставитися серйозно зараз, а не наступного року.
Але шлях до припинення цієї війни лежить не тільки через поле битви. Нам потрібно почати думати не тільки про допомогу Україні, а й про перемогу над Росією — або, якщо ви віддаєте перевагу іншій мові, про те, щоб переконати Росію піти будь-якими можливими способами. Якщо Росія вже бореться з Америкою та її союзниками на кількох фронтах, використовуючи політичне фінансування, кампанії впливу і свої зв'язки з іншими автократіями і терористичними організаціями, то США і Європі також необхідно дати відсіч на кількох фронтах. Ми повинні перевершити Росію в конкурентній боротьбі за дефіцитні товари, необхідні для виробництва зброї, заблокувати оновлення програмного забезпечення, необхідні для роботи їхніх оборонних заводів, шукати способи саботувати їхні виробничі потужності. Цього року Росія використала менше зброї та боєприпасів, ніж минулого року. Наше завдання має полягати в тому, щоб наступний рік був ще гіршим.
Захід уже запровадив санкції щодо Росії і запровадив експортний контроль над електронікою та багатьма іншими компонентами, необхідними російському міністерству оборони. Хоч як це парадоксально, зараз таких санкцій може бути занадто багато, і їх важко відстежувати і забезпечувати дотримання, особливо коли матеріали проходять через треті або четверті країни. Натомість ми маємо націлитися на найважливіші ланцюжки поставок, позбавивши росіян конкретних верстатів і сировини, необхідних їм для виробництва найсучаснішої зброї. На початку війни США та їхні союзники заморозили валютні депозити Росії. Активи багатьох російських олігархів також були заморожені в надії, що це підвищить їхню схильність до опору війні. За деякими винятками, цього не сталося. Тепер настав час забрати ці активи і передати їх Україні. Нам необхідно продемонструвати, що наша прихильність принципу відшкодування Росією збитків Україні реальна.
Але частина наших грошей теж потрібна. Витративши їх зараз, ви зможете заощадити в майбутньому, і не тільки тому, що ми можемо запобігти катастрофі в Україні. Навчившись боротися з Росією, складною автократією з глобальними амбіціями, ми будемо краще підготовлені до наступних, більших конфліктів, якщо колись станеться ширше протистояння з Китаєм або Іраном. Що ще більш важливо, перемігши Росію, ми зможемо зупинити ці більші конфлікти до того, як вони почнуться. Метою в Україні має бути припинення жорстокого вторгнення Росії та утримання інших від початку нового вторгнення десь ще.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.