Шило на мило. Хто захопить природні ресурси України після війни замість олігархів?

Друзі, поговоримо про те, як після війни не втратити "право первородства" на основні природні ресурси своєї країни.

У попередні роки природні багатства України належали олігархам, які за допомогою інструментів політичного лобізму захоплювали найласіші шматки і домагалися мінімального оподаткування, зокрема, платили мізерну ренту.

Як ілюстрацію наведу такий приклад.

На світових піках ціна на залізну руду сягала 200 дол. за тонну. Видобуток в Україні 40 млн тонн означав вигоду кількох власників ГЗК-ів у розмірі 8 млрд. дол. на рік.

З яких кілька олігархів заплатили в український бюджет усього лише 2 млрд, але гривень!

У форматі олігархічного лобізму Україна ніколи не перейде до моделі випуску складнішої продукції: нашим ФПГ буде вигідно експортувати лише сировину, у кращому разі напівфабрикат — сляби і квадратні заготовки.

Але після війни ситуація ризикує не стати кращою. Замість олігархів і їхніх ФПГ прийдуть транснаціональні корпорації (ТНК). Замість олігархічного лобізму через ручних депутатів — прийде транснаціональний лобізм через посольства і ручних міністрів.

Тобто, якщо українськими природними ресурсами володітимуть ТНК замість ФПГ — просто поміняємо шило на мило.

Ба більше, ТНК платитимуть ще менше податків, бо зникне важлива складова політичної конкуренції між ними, яка була присутня між олігархами.

У результаті буде ще менше податків і робочих місць, і ще більша офшорна оптимізація. Плюс забруднення довкілля, лобізм щодо низьких природоохоронних вимог.

З іншого боку, безглуздо повертати й олігархічну форму природокористування, яка є однією з найбільш токсичних.

То що ж робити?

Запускати модель кластерного розвитку з акцентом на "витягування" із сировини максимальної доданої вартості.

Інструментом такої політики можуть стати технологічні парки на стику реального сектора економіки, науки та освіти. З державним центром трансферту інновацій та інвестицій у ядрі кластера.

Це дасть змогу, зокрема, поєднати попит реального сектора економіки на трудові ресурси з кадровою пропозицією системи освіти.

Зараз ця взаємодія у нас повністю відсутня: випускаються тисячі студентів, які не можуть працювати за професією.

Держава витрачає величезні ресурси на систему освіти, але цей стимул не трансформується в розвиток економіки, а є, по суті, субсидуванням експорту робочої сили з України.

Зі стратегією і тактикою визначилися: кластерна модель і технологічні парки.

А що з базисом?

Ключовим драйвером розвитку в Україні має стати біотехнологічний кластер.

Це не лише первинна переробка аграрної сировини на олію чи біопаливо. Але й рослинний білок, ізоляти, амінокислоти, біодобавки, комбікорми тощо.

Тобто це кластер на стику аграрного сектору, харчової промисловості, сільськогосподарського машинобудування, хімії, фармацевтики, науки, біосектору, паливної промисловості, ІТ, сектору освіти тощо.

Тут задіюється не тільки ресурс у вигляді родючості землі, а й нарощування видобутку природного газу для виробництва добрив і розвитку хімічної промисловості.

Чому б не створити наукові ядра цього мегакластера на базі наших ВНЗ: Національного університету біоресурсів і природокористування, Національного університету харчових технологій, Національної академії аграрних наук з використанням її земель для реальних наукових досліджень з трансфертом інновацій у рамках створеного мегакластера?

Ще одним найважливішим кластером може стати літієво-машинобудівний: видобуток літію, виробництво акумуляторних батарей (Запорізький акумуляторний завод) і електромобілів (Запорізький автомобілебудівний завод).

Звісно, це не має бути аналог радянського "Запорожця", а збiрка електромобілів за ліцензією одного з провідних світових виробників, але за умови локалізації виробництва на рівні щонайменше 50% від собівартості.

Крім цього, у нас є і потенціал для виробництва графіту, який активно використовується при виробництві електромобілів.

Сюди можна підключити й комунальний машинобудівний кластер під колективне замовлення українських міст на нову комунальну техніку на базі електродвигунів.

Ще один кластер — титановий, з використанням родовищ титану, які раніше належали олігарху Фірташу, і виробничих потужностей Запорізького титано-магнієвого комбінату.

Кластер у вигляді ядерного "напівциклу".

Тобто не тільки видобуток уранової руди, а й її збагачення, виробництво ядерного палива і тепловидільних перегородок (ТВЕЛ).

Усі розмови про те, що нам "не дадуть" — від лукавого.

Казахстан розвиває точно такий самий ядерний "напівцикл" на базі своїх родовищ урану: видобуток, паливо, ТВЕЛ.

Тут є ще й найважливіший елемент національної безпеки, причому не тільки енергетичної.

Ядерне паливо стає дефіцитним у світлі зростання у світі ядерної генерації, а у нас чотири атомні станції.

Але є ще й питання національної, стратегічної безпеки.

Знаєте, коли закінчилися широкомасштабні індо-пакистанські війни (їх було три)? Коли Пакистан втратив Східну Бенгалію (зараз суверенний Бангладеш) і частину Кашміру.

Тільки тоді, коли і Індія, і Пакистан розробили ядерну зброю.

Я не закликаю до скасування без'ядерного статусу України. Але нападати на країну, яка може дуже швидко вийти на виробництво ядерного палива для кількох бомб, до того ж країну, що володіє ракетними технологіями, охочих не буде.

Тим паче, що вступ до НАТО для нас у найближчі роки малореальний. Як показує досвід Фінляндії, на свій історичний шанс можна чекати й 70 років.

Ядерний напівцикл з акцентом на мирний атом, але з опцією розгортання у військову складову, плюс ракетні далекобійні технології, будуть кращою гарантією для нас, ніж обіцянки західних партнерів у форматі чергового будапештського меморандуму.

Для переорієнтації бізнесу на кластерну модель потрібні державні стимули: компенсація інжинірингових і маркетингових досліджень, гранти на стартапи, компенсація частини тіла кредитів і відсотків за ними, взятих на CAPEX, тобто капітальні витрати.

Плюс податковий маневр — відшкодування ПДВ лише під час експорту товарів із високим рівнем доданої вартості; введення мит на експорт сировини.

Тут навіть можна провести цікавий податковий експеримент, як у "Дія.Сіті", але з акцентом на кластери й податок на додану вартість (ПДВ).

Йдеться про ліквідацію ПДВ на внутрішньокластерних технологічних ланцюжках постачання. Тобто, поки товарна вартість від сировини рухається до напівфабрикату і далі до готової продукції, немає оподаткування ПДВ. Лише при виході з кластера, товар оподатковується податком на продаж у розмірі 5%.

Це може вичленувати кластери з нашої ями у вигляді схематозу з ПДВ і дати істотний стимул для їхнього (кластерів) розвитку.

Уже з переліку згаданих кластерів видно, що майже вся Україна стає біотехнологічним мегакластером.

А промислові кластери (літій, титан, уран) формуються в Придніпровському територіально-економічному районі, в якому формується своєрідний реноваційний індустріальний ромб: Дніпро — Запоріжжя — Кривий Ріг — Кременчук.

Тобто, у вигляді ядра, сформованого в Запорізькій і Дніпропетровській областях, які сильно постраждали внаслідок цієї війни.

Формування кластерів може стати для цих регіонів чарівною паличкою нового Відродження.

Що чекає на нас інакше, якщо модель кластерів не буде реалізована в Україні?

Наведу такий приклад.

Читаю новину:

"Турецька Onur Group планує інвестувати щонайменше $50 млн у видобуток українського природного графіту, який використовується для виробництва автомобільних акумуляторів. Період окупності інвестицій — 5-10 років."

"Спіс Україна", яка входить до групи Onur Group, отримала спецдозвіл Держслужби геології та надр України на видобуток графітової руди на Буртинському родовищі в Хмельницькій області".

Тобто, один із підрядників "Великого будівництва" раптом вирішив стати видобувною компанією і зайнятися графітом?

Навіщо йому це потрібно?

Тому що Туреччина планує перевести своє автомобілебудування на виробництво електромобілів.

А для цього необхідна сировина, зокрема й графіт.

Але навіщо нам віддавати туркам свої надра?

Ми, що, ідіоти?

Тобто весь токсикоз у вигляді забруднення довкілля залишиться в нас, а турки отримають робочі місця і додану вартість. І ми ще й у Туреччині будемо сировинним придатком?

Подумайте про це дуже глибоко і розкажіть друзям.

Нам потрібна країна доданої вартості та капіталізації, зі складною економікою і структурованим ринком праці для повернення наших трудових мігрантів.

А не країна, з якої будуть витягати всі соки у вигляді сировини і залишати тут зруйновану екосистему.

Адже нам тут жити.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело.