Контужені всі, деякі — тричі. Хто захищає Україну на передовій і чому потрібні нові бійці
Військовослужбовець Андрій Рибалко не втрачає віри, що ця війна стане поштовхом до переродження держави. Але щоб щось змінити в Україні, нам її треба зберегти, цілком логічно зауважує він — і про це повинні дбати не лише виснажені бійці на передовій.
Ех… Сумно, що надто багато людей не уявляє, хто зараз тримає фронт. Більш ніж рік я був у стрілецькому взводі, де з 20 бійців було троє людей із інвалідністю. Один втратив око ще у 2014. Око є, але зору немає, бо зоровий нерв був відірваний унаслідок контузії. Інший має одну нирку та гепатит С. Ще один боєць має інвалідність через гіпертонію.
За півтора року бойових дій майже кожен боєць зі взводу отримав поранення або "офіційну" контузію. Чому "офіційну"? Контузія є в усіх, хто довго воює на нулі, але не кожен звертається за медичною допомогою та фіксує це документально. У декого таких контузій вже три й більше. Є хлопці після серйозних поранень: у когось осколкові в черепі, у когось — біля серця. Ще один побратим втратив праву руку по плече. Два тижні тому ВЛК визнала його обмежено придатним до військової служби та постановила повернутися в частину, яка зараз виконує завдання на лінії бойового зіткнення в районі Соледара.
Жоден із них не був професійним військовим. Ці люди воюють уже майже два роки. Зараз вони на Донбасі. Вони виходять на позиції. А з позицій приходять відпочивати в підвал чи погріб прифронтового міста або села, де давно немає електрики, не кажучи вже про газ.
Спробуйте поставити себе на їхнє місце. Уявити, як вони втомилися та як дивляться на тих, хто знаходить для себе виправдання, щоб не йти захищати свою землю. Їм байдуже, хто їх замінить: депутатська фракція, загін чиновників, екіпаж поліцейських чи сімейство митників. Підозрюю, що це не буде жодне з вищенаведених формувань. Але якщо їх не змінити, рано чи пізно закінчаться залишки морального духу та фізичних сил. Коли це трапиться, дуже багато хто з нині цивільних чоловіків здивується, що його місто чи село теж стане прифронтовим. Без електрики, без газу та з щоденними обстрілами, руйнуваннями та загиблими з числа мирних жителів. Невже після 24. 02. 2022 в це досі складно повірити?
У тих, хто на фронті, і в тих, хто в тилу, є багато спільного. Ми всі українці. Нам всім не подобаються депутати, поліція, корупція та багато чого іншого в нашій державі. Усі хочуть, щоб Україна стала кращою. І я не втрачаю віри, що ця війна стане поштовхом до переродження держави.
Але щоб щось змінити в Україні, нам її треба зберегти.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.