У Путіна залишилось 12 місяців: на що розраховує власник Кремля в Українi-2024

Наприкінці листопада-грудня великі міжнародні медіа майже в один голос написали про "погіршення настроїв у Києві". Ось — один із прикладів такого підходу. Це — насамперед спроба побачити ситуацію в Україні, щоб спробувати зробити прогноз про її майбутнє.

Тож спробуємо заглянути в 2024 рік, користуючись не природним бажанням мати оптимізм щодо успіхів України, а фактами, аналізом та динамічним підходом до прогнозування. Події 2024 року та розвиток війни залежатимуть від п’яти компонентів, про які — нижче.

У Путіна залишилось 12 місяців

Владімір Путін має приблизно 12-13 місяців резервних ресурсів – людських та матеріальних – аби підтримувати нинішню інтенсивність бойових дій і пресингу на Україну та українські міста, села, селища. Мобілізація у вересні-жовтні 2023 року була вкрай непопулярною в Росії, де ще й Путін, зважаючи на потребу "переобратися" на ще один президентський термін у березні 2024-го, обмежений в залученні мобілізаційних ресурсів у найбільших містах – Москві та Петербурзі. Весь тягар мобілізаційної повинності лягає на бідніші російські регіони та на етнічні меншини.

Економічно ситуація виглядає не набагато краще. Третина російського державного бюджету, який традиційно має величезні соціальні зобов’язання, на 2024 рік – це видатки на армію та озброєння. Але одна справа – забюджетувати ці видатки, а інша справа – їх профінансувати якимись доходами. Наразі в Кремля немає плану, як зібрати якісь додаткові доходи – більші за ті, що були зібрані цього року. Зовнішній ринок запозичень закритий. Росія має посилено фінансувати Білорусь, скуповуючи білоруські облігації. Посередником у цьому бізнесі виступає Центробанк РФ, який фактично змушує російські банки та інвестиційні групи кредитувати режим Олександра Лукашенка.

Путін нещодавно зустрівся з 80 олігархами у своїй резиденції в Ново-Огарьово, анонсуючи підвищення податків. Для наповнення бюджету вже не вистачає ні нафтогазових заробітків, ні податку на прибуток, ні податку на додану вартість.

Надії Кремля — на перемогу Трампа, правих у Європі та Китай

Плани Кремля на 2024 рік залежать від результатів цілого списку важливих міжнародних подій, котрі мають відбутися наступного року. Лише якщо всі ці результати будуть відповідати очікуванням Москви – вона зможе на щось розраховувати в плані міжнародної підтримки своїх інтересів. Але й це – не те що не гарантовано, а досить малоймовірно. Ось на що розраховує Путін у 2024-му:

• Перемога Дональда Трампа на американських президентських виборах. Далеко не факт, що навіть у разі перемоги Трамп якимось чином полегшить ситуацію для Путіна та для Росії. Жодна американська соціологія не показує ні зростання проросійських настроїв, ні тим більше симпатій до Путіна. У 2016-му Трампу вдалося перемогти, адже в американському порядку денному переважали економічні питання, а Трамп обіцяв податкову реформу, нові робочі місця для американських громадян/громадянок та інвестиції в інфраструктуру. Зараз – не 2016-й, а тому не дуже-то й реально віриться в те, що американці захочуть опинитися в нинішній складній міжнародній ситуації на чолі з Трампом з його неуважністю до порад та підказок професійних дипломатів, експертів, з його непопулярністю серед американських військовослужбовців.
• Більша кількість мандатів для представників право-радикальних партій на виборах до Європейського Парламенту в 2024-му. Тут розрахунок Путіна йде на те, аби ці праворадикали почали говорити європейцям про втому від українських біженців та від потреби витрачати кошти європейських платників податків на підтримку України. Але ж – йдеться вже не стільки про українських біженців, а про вступ України до ЄС, де Європа показує, що не просто готова приймати українських громадян та громадянок на своїй території, а готова мати з Україною спільний ринок праці, попри всі ризики. А якщо говорити про гроші для України, то в той час, як Україні Брюссель обіцяє 50 млрд євро, Італія отримує програму на 194 млрд євро для боротьби з наслідками пандемії коронавірусу. І теж за рахунок платників податків поза межами Італії.
• Російська преса з 2022-го року годує російське суспільство обіцянками про військову, дипломатичну та економічну підтримку від Китаю. На сторінках російських газет дружба Росії з Китаєм переживає просто нечуваний розквіт. Новини про нові китайські збройні розробки щотижня з’являються в інформаційному просторі Росії – повідомлення про "найкращий в світі дрон", "найдалекобійніший дрон" – і не просто так. Але на відміну від Росії, зв’язки Китаю з глобальною економікою набагато глибші. Китайська економіка просто не зможе пережити санкції – на кшталт тих, що має Росія, адже вона структурно інтегрована у міжнародний ринок набагато сильніше. Якщо Китай підтримає Росію, вже наступного дня посипляться біржі в Гонконгу та Шанхаї – і китайське керівництво дуже добре це розуміє. Говорити ж про те, що китайські чи північно-корейські солдати долучаться до російської армії взагалі абсурдно.

Цементування режиму Путіна

Як і Йосип Сталін, Путін – параноїк. Будь-яка велика проблема, що може статися в 2024 році, лише погіршить цей параноїдальний стан і завадить Путіну приймати бодай якісь ефективні рішення. Прорив лінії фронту Збройними Силами України, глибока внутрішня економічна криза в Росії (безробіття, інфляція, масові банкрутства), будь-які прояви незгоди в межах російського політичного класу, будь-який протестовий потенціал, навіть якщо він буде мовчазним, в очах Путіна виглядатимуть як початок його кінця.

Він муситиме зосередитись на цементуванні свого режиму – і вже навіть його цілі у війні проти України відійдуть на другий план. Путін стане ще більш дискомфортним як для свого кремлівського оточення, так і для своїх генералів і своєї армії. Вони вже виглядають в його очах як невдахи, котрі не впоралися з "величчю місії СВО". Російські олігархи вже побоюються Путіна напередодні запланованих на наступний рік бюджетних зборів, а все ж путінізм однією ногою завжди стояв саме на підтримці олігархів, котрі цементували стабільність економіки. В той же час, поскаржитися на Путіна немає куди, жодної апеляційної інстанції чи системи стримань та противаг в Росії не існує.

Розрахунок на дестабілізацію в Україні

Владімір Путін всерйоз розраховує на внутрішню дестабілізацію в Україні, коли би українці почали розчаровуватися в діях військово-політичного керівництва країни, в економічних реаліях, почали публічно демонструвати втому від війни, від щоденних вибухів та потреби нести службу в ЗСУ. Путін свідомо дотяг війну до тієї ситуації, де Україна мусить проводити додаткову мобілізацію, яку сама Росія вже провела восени цього року. Розрахунок логічний: російське населення більше за чисельністю, а тому довше є здатним поповнювати лави армії. Вочевидь, Кремль буде використовувати будь-які методи пропаганди та інформаційних спецоперацій, щоб примножити песимістичні настрої в Україні. Для цього можуть і будуть залучені блогери із соціальних мереж, адже про інформаційну чистоту в Україні поки, на жаль, не йдеться.

По-перше, задовільний стан української економіки на серйозному рівні гарантований міжнародними партнерами – ЄС, G7, США. Це не означає, що буде легко, але уряд зможе впоратися з усіма своїми фінансовими зобов’язаннями. Коштів на безпеку та оборону точно вистачить. По-друге, як не крути, а не дуже розвинений рівень української економіки наразі є нашою силою – Україна не звикла до багатого життя, тому для мільйонів громадян та громадянок прожити ще один рік економічних випробувань воєнного часу не так і важко.

Закредитованість населення невелика, банківська система працює стабільно, пенсії виплачуються, інтернет та зв’язок працюють, енергетика поки теж, доступна їжа в торгівельних мережах є. Цього – досить, щоб без зайвих скарг і чиїхось спроб організувати умовний "протест бідняків" прожити щонайменше ще один рік війни. Рік, який Росії прожити буде суттєво важче.

По-третє, Україна – політично доросла країна. Все те, з чого Путін хоче роздмухати внутрішню дестабілізацію та розчарування, в Україні називається зростанням політичного попиту на щонайшвидшу перемогу. І це – нормально. Нормально хотіти перемогти швидше, а не пізніше. Українське суспільство сформувало цей попит – і військово-політичне керівництво буде його задовільняти. Хоч про будь-які вибори поки не йдеться, в майбутньому обов’язково знайдеться той популярний політик, котрий в електоральних цілях скаже: "Я би цю війну виграв швидше". Тому не варто недооцінювати бажання як президента Володимира Зеленського, так і Генштабу ЗСУ працювати з коротшими дедлайнами, ніж про це говорять песимістичні прогнози.

Про переговори та дипломатію

Навряд чи ми маємо причини говорити про готовність України та Росії вести будь-які мирні перемовини, але слід приготуватися до того, що дипломатія в 2024 році гратиме значно більшу роль у нашій війні. Мати криваву бійню в самому серці Європи і не спробувати бодай чогось досягнути на рівні дипломатії – таке не вкладається в мізках ні європейських, ні американських політиків.

Якщо до війни Путін виглядав в очах Заходу як лідер, що дійсно має вплив на пострадянський регіон, то зараз він виглядає дещо як Муаммар Каддафі – вкрай специфічний диктатор, котрий всім заважає, ні в кого не викликає довіри, але ніхто достеменно не знає, як наблизити його кінець. Маємо цікавий спогад Вільяма Бернса, нинішнього очільника ЦРУ, в його книзі "Прихований канал" ("The Back Channel"). Коли Бернс приїхав до Каддафі у його шатер у лівійській пустелі напередодні громадянської війни в Лівії, котра цього самого Каддафі і вбила, той перебував вже на дуже дивній стадії, де він вважав себе найвпливовішим політиком Африки та Близького Сходу. Відповідно, Каддафі чекав відповідного ставлення до себе та прочитав Бернсу двогодинну лекцію, в якій розповів про деталі свого бачення всіх основних подій цього регіону, щиро вважаючи, що це когось цікавить. Але в тому-то й річ, що думки Каддафі про Ізраїль, Палестину, Єгипет чи Саудівську Аравію вже не цікавили нікого. Те саме зараз відбувається з Путіним. Він щиро думає, що його позиція має значення на міжнародній арені, однак нікого вже не цікавить ні його бачення, ні його коментарі, ні навіть його погрози. І як ніхто з важковаговиків міжнародної політики не хотів зустрічатися з Каддафі, так само ніхто зараз не палає бажанням розмовляти з Путіним.

Роль посередника в спробі досягнути бодай якихось домовленостей може взяти на себе турецький лідер Реджеп Таїп Ердоган – він вже неодноразово пропонував свої послуги. Має досвід розмов із Путіним фінський президент Саулі Нііністьо. Окрім них, є політики, не обтяжені відповідальністю офіційних посад – наприклад, колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен, колишній національний радник з безпеки США Джон Болтон, колишній державний секретар США Майкл Помпео. Чи хтось інший. Вони теоретично могли би запропонувати Путіну класичний шлях кнута та пряника – довготерміновий план виходу з-під санкційного тиску у відповідь на виведення російських військ з України. Можливо, поступове. Слід чекати, що в процесі цих перемовин може знов виникнути ідея введення миротворчого контингенту ООН для лінії розмежування.

Путін в такому разі зможе заявити росіянам, що "знищив найбільш радикальні нацистські елементи в Україні, досягши цілей СВО та продемонструвавши військову міць Росії". Форми дипломатії навколо нашої війни в 2024 році можуть бути різними, однак вони точно будуть – і нам варто звикати, що відмахнутися від них не вдасться.

*****

Ці п’ять тез показують, на основі чого ми можемо собі уявляти події 2024 року. Наразі, в найближчі тижні та місяці Путін має досить прагматичну мету показати, що російська армія здатна воювати навіть проти зброї НАТО – це йому потрібно на майбутнє, як би він його не уявляв. Ні плану Б, ні навіть плану А в Путіна вже особливо немає – він просто може продовжувати все те саме, що ми бачимо зараз.

Дуже важливо згадати, що вторгнення в лютому 2022 року сталося після того, як влада президента Зеленського заявила про наміри масштабного будівництва на Донбасі та в південній Україні – велика сучасна лікарня в Краматорську, аеропорт та технологічний університет у Маріуполі, реновація Херсонського морського порту та розвиток аеропорту в Херсоні, який до війни вже почав приймати міжнародні рейси. Путін не міг допустити, щоб якість життя в Україні та територіях, куди він приніс "російський світ", разюче відрізнялася.

Зараз ми бачимо, що Росія не може дати окупованим територіям не те що інвестиції, робочі місця чи перспективи – а лише тюрми, арешти, грабунки, російські паспорти та військову повинність. Єдиний аргумент, який Росія теоретично могла би мати в міжнародних дискусіях – це аргумент про кращу якість життя на окупованих територіях, аніж на територіях, котрі контролює Україна. Але про це не йдеться і навіть абсурдно про це говорити.

До війни в Україні була популярною книжка "Чому нації занепадають" авторів Дарона Аджемоглу та Джеймса Робінсона. Висновок у цій книзі, що базується на аналізі сотень років розвитку різних країн, був доволі простим: країни з дефіцитом свободи неодмінно скочуються у прірву. Немає жодного історичного прикладу, де би тоталітарна країна ставала успішною. Дефіцит свободи запрограмував Росію на програш – і 2024 рік цілком може стати главою в книзі про те, чому ще одна невільна нація занепала.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.