Патронний завод на колесах. Як Україні організувати військове виробництво та чому це ще не зроблено
Журналіст Олег Єльцов із сумом зазначає: Україна втрачає можливості розгорнути власне військове виробництво. Хоч і охочих взяти участь у цьому вистачає, і технічна можливість існує.
Що не так із ВПК?
Кілька днів тому у ФБ з’явилося оголошення про набір працівників на підприємство з випуску безпілотників. Інформації — мінімум: підприємство в Києві, робота оплачувана. І телефон.
Оголошення спричинило справжній вибух: сотні перепостів і коментарів, тисячі охочих, запити з інших міст: а чи є таке в Харкові, Дніпрі, Львові, Запоріжжі? Що цікаво: чимало людей заявили, що готові працювати безплатно! Чималу частку становили дописи людей "60+" — тих, що працювали на виробництвах, технічно освічених і, напевно, дисциплінованіших за "покоління смузі". І можу припустити, що ті неофіти пенсійного руху мають і освіту вищої якості за ту, що надає нині система вишів. Про досвід роботи на виробництві я вже змовчу…
Водночас наше керівництво, галузей ВПК зокрема, скаржиться на дефіцит робочої сили, зокрема інженерних кадрів, що є стримувальним фактором для нарощування озброєнь.
Чи є те оголошення у ФБ про найм на роботу й кількість відгуків на нього репрезентативним? Вважаю, що так. Якщо сотні людей із різних міст рвуться виробляти безпілотники, а дехто навіть не просить зарплату, це говорить про невикористаний потенціал, а отже — потенційно втрачені обсяги продукції.
Нам не відомо про реальні обсяги виробництва озброєнь в Україні. Дані, якими ділиться влада, украй обмежені та неконкретні. Відомо, що за "совка" на території УРСР розташовувалася третина радянського ВПК. Але є нюанс. Дуже мало підприємств були із замкненим циклом виробництва, здебільшого все будувалося з розрахунку на кооперацію, передовсім із російськими підприємствами. Це проблема. Бо нам важко відновити виробництво тієї самої зброї, що вироблялася на українській території за часів "совка". Особливо беручи до уваги 30 років руйнування галузі.
Однак величезна кількість підприємств ВПК як спадок від СРСР — це грандіозна база, особливо з урахуванням ракетних атак ворога, які долітають до будь-якої точки України, і нестачі засобів ППО. Справа в тім, що за таких умов не менш важливими за технології є захищеність виробництв. А з цим у нас не повинно бути проблем. В Україні повно підземних добре захищених приміщень, де можна організувати будь-яке виробництво попри ракетні обстріли. Обиватель може просто згадати героїчну оборону Маріуполя, яку чинили бійці "Азову", не один місяць ховаючись від потужних бомбардувань у сховищах металургійного комбінату. Таких сховищ у нас безліч по всій країні. Отже, де виробляти — маємо.
Напевне ж залишилася така-сяка виробнича база у вигляді верстатів 30—50-річної давнини. Але принаймні для випуску примітивно снарядів і мінометів воно придатне. Люди рвуться на ці виробництва… То в чому ж проблема? Чому бійці з передової весь час просять забезпечити їх дронами та мінометами? Скільки б люди не донатили грошей на їх закупівлю, від того виробництво не з’явиться. Його слід організувати.
Дещо дивно говорити про це на закінченні другого року війни. Нагадаю: в нас досі немає власного патронного заводу, ми не виробляємо пороху. А міністр стратегічної промисловості Камишiн у недавньому інтерв’ю промовив дивну фразу: "Ми будемо раді, якщо приватні інвестори візьмуться за виробництво порохів"… А два роки до цього ви не були раді? Чи це короткий термін для організації такого виробництва?
Пам’ятаю, 2014 року після анексії Луганщини й Донеччини, через що ми втратили єдиний у країні Луганський патронний завод, я запитав у знаного військового експерта: як нам тепер воювати, наскільки складним і довгим буде будівництво нового патронного заводу? Відповідь мене здивувала. Виявляється, нині випускають патронні заводи на колесах. Тобто це таке модульне виробництво, яке за необхідності можна просто завантажити на платформи, перемістити в іншу частину країни та швидко відновити виробництво! Минуло дев’ять років: Україна досі не має власного патронного заводу, за виключенням невеличкого приватного виробництва, у якого доволі натягнуті відносини з керівництвом держави.
Усі ми пам’ятаємо заяви очільника "Рейнметал", який обіцяв через три місяці запустити спільне виробництво в Україні. Жодної заяви про його початок роботи. Що тут пішло не так? Виявляється, не лише українські чиновники можуть бути брехунами. А й німецькі директори…
Про все це чомусь не говорять військові й економічні експерти. У нас узагалі чомусь не люблять обговорювати економічні питання. Витівки Безуглої та Фаріон, Росія, що замерзає, вибори в США — усе це радо слухають. Але наша перемога кується в окопах і на виробництвах. І на другому, економічному, фронті поки що не відчутно перемог.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.