Що робити з Росією після Путіна: як відучити імперію від звички розширюватися
Росія прагнутиме до розширення і після відходу Путіна, як будь-яка імперія. Розуміючи це, політолог Олександр Мотиль у колонці для The Hill намагається відповісти на запитання: як відучити цю країну від звички реалізовувати свої фантазії шляхом насильства?
Ті, хто аналізує дії Росії, розходяться в багатьох речах, але найважливіша відмінність стосується їхньої інтерпретації причин тривалої агресії Росії. Одна сторона стверджує, що винні російська історія і політична культура — або, кажучи простіше, причиною російської агресії є унікальні російські особливості. Інша сторона стверджує, що причини не є суто російськими, а типові для поведінки певних типів держав, режимів, суспільств і лідерів.
Не дивно, що історики Росії та України зазвичай потрапляють у перший табір, а політологи, які займаються порівняльним підходом, — у другий. Не дивно й те, що перший табір не бачить простих рішень щодо нинішньої поведінки Росії саме тому, що вона є всього лише продовженням вікової моделі російської поведінки, натхненної незмінною російською душею.
Адже нації та культури не можуть просто вирватися із всеосяжних ланцюгів своєї історії та культури просто тому, що це було б їм вигідно, особливо якщо вони справді вірять у свою духовну унікальність.
Навпаки, соціологи часто оптимістичніші щодо перспектив змін у Росії. Інші країни відмовилися від багатовікового авторитаризму, то чому б це не зробити Росії? Це може бути нелегко, але це, безумовно, можливо, за наявності правильного набору заходів і за відповідних умов.
Німеччина Вільгельма стала Веймарською Німеччиною, яка стала нацистською Німеччиною, яка в кінцевому підсумку перетворилася на демократичну Німеччину. Чому б росіянам, які вважають себе унікальними, як це робили німці, не відмовитися від своїх нав'язливих ідей і не стати пересічною нацією?
Отже, хто правий? На жаль, обидві точки зору правильні, і саме тому немає простої відповіді на проблему російського імперіалізму.
Розглянемо наступні два контрфакти. По-перше, уявіть, що завтра Путін і його режим зникнуть. Чи припиниться прагнення Росії до розширення автоматично? Ні. Чи призведе це прагнення автоматично до імперіалістичної політики? Ймовірно, ні, але небезпека існуватиме завжди, поки російська політична культура залишиться імперіалістичною.
По-друге, уявіть, що завтра імперіалістична політична культура зникне, а все інше залишиться колишнім. Вивів би Путін свої війська з України і відрікся б від імперіалізму? Звичайно, ні. Чи буде він продовжувати свою геноцидну війну і, можливо, поширювати її на країни Балтії, Молдову та Польщу? Дуже ймовірно, що так, хоча, можливо, не відразу.
Таким чином, Росія страждає від двох взаємопідсилюючих синдромів: імперіалістичної політичної культури, яка просуває імперіалізм, та імперіалістичного неонацистського режиму, який просуває імперіалістичну політичну культуру за допомогою примусу і пропаганди.
Як можна розірвати це порочне коло? Оскільки російська історія — це історія імперіалізму та імперської політичної культури, розірвати це коло буде непросто. В ідеалі, Росія мала б зазнати принизливої повної поразки у війні проти України. Поразка дискредитує режим і його політику — і почне руйнувати культуру, яка зробила війну можливою. На думку спадає приклад нацистської Німеччини: повна поразка зруйнувала нацистський режим, але не політичну культуру, на зміну якої знадобилося ще три десятиліття.
Якщо не брати до уваги повної поразки, часткова поразка може допомогти, хоча режим і багато росіян, найімовірніше, заявлять, що все, що трапилося, — свідоцтво лукавства Заходу, русофобії України, тимчасових невдач російських політиків і гострої необхідності імперського режиму і мислення.
Більшість найближчих сусідів Росії розуміють, що імперіалістичні нахили Росії не зникнуть найближчим часом. Їм доведеться жити з сусідом, який жадає території та намагається її придбати. Таким чином, ймовірність збереження імперіалізму в російській свідомості та політиці означає, що, якщо Захід не бажає домагатися повної перемоги, йому доведеться задовольнятися кращим з гiршого: стримуванням.
Сусіди Росії — колишні радянські неросійські республіки — мають бути озброєні у військовому плані і підтримуватися економічно, щоб служити ефективним санітарним кордоном. Рішення легко уявити, але, з огляду на небажання Заходу витрачати ресурси на розв'язання зовнішньополітичних проблем, йому доведеться розставити пріоритети і присвятити свої зусилля країнам, які є найбільш важливими для його власної безпеки і виживання: Україні, Молдові та Білорусі, яку доведеться відлучити від Росії після того, як її авторитарний президент Олександр Лукашенко піде з політики. Зрештою, всім трьом країнам доведеться або вступити до Європейського Союзу і НАТО, або отримати достатнє посилення, щоб стримати російський напад.
Але в цій гнітючій картині може бути проблиск надії. Можливо, скориставшись прикладом поганого управління СРСР Леонідом Брежнєвим, Путін швидко перетворить Росію на нежиттєздатну державу, суспільство й економіку, тим самим підірвавши її здатність розширюватися і вигравати війни. Можливо, це найстабільніше рішення російського імперіалістичного дрейфу: самоперетворення Матінки-Росії на крикливу бананову республіку з манією величі.
Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.