Обвал народжуваності: як уникнути демографічної катастрофи в Україні

Приблизно раз на пів року — рік хтось публікує невтішну статистику української демографії. От і сьогодні: "Смертність в Україні утричі перевищує народжуваність у 2024 році — Опендатабот. За перше півріччя 2024 року в Україні народилися 87 655 дітей — це на 9% менше, аніж за аналогічний період торік, за даними Мін'юсту. Водночас зафіксовано 250 972 смерті.

І понеслося: "Мамо-мамо, боже-боже! Злочинна влада! Що робити?". Іноді у відповідь звучить щось оптимістичне, що технології це все компенсують (ні, не компенсують) і що кількість не важлива, важлива якість (але у нас проблеми якраз із якістю, точніше — зі структурою).

Так от. Це все вкотре змушує мене нагадати кілька ключових тез про українську демографію. Без алярмізму. А з іншого боку — й без зайвого оптимізму.

Ми реально у демографічній дупі. Бо у нас статево-вікова структура зламана, її травмували все ХХ століття. А у ХХІ-му це все нас наздогнало. Обвал народжуваності та зростання смертності у 90-х. Потім більш-менш стабілізація з 2005-го до 2012 року. З 2012-го народжуваність почала швидко падати, смертність — зростати (бо почало помирати "жіноче" покоління кінця 30-х і те саме численне "чоловіче" покоління 50-х). З 2011 року до 2020-го померли майже 7 млн українців, а народилося — 4,5. За останні 4 роки коронавірус і війна тільки посилили ці тенденції.

Важлива не ЧИСЕЛЬНІСТЬ населення, а співвідношення різних статево-вікових груп. Ні, жодний технічний прогрес, роботизація чи автоматизація не здатні на цьому етапі розвитку людства компенсувати демографічний чинник. Чому? Бо кожна вікова група є носієм своєї користі для суспільства і її поточного та довгострокового розвитку.

• Люди до 25 — нові споживачі й головний стимул до інвестицій; потенційні робочі руки та джерело зростання продуктивності, бо найбільше здатні до навчання.
• Люди від 25 до 45-50 — найпродуктивніша категорія: генерує продукт, а також сплачує основну масу податків.
• ʼЛюди від 45 до 60-65 є ключовими інвесторами в середньо- та високо розвинених суспільствах. Саме наявність великої частки середнього класу 40-60 забезпечує країну дешевими грошима. Нам так не буде.
• Старші за 65 є переважно витратною категорією для економіки та держави. Пенсійні виплати, левова частка витрат на медицину, соціальне забезпечення.

За 1989-2022 роки середній вік населення України збільшився на 5 років. Кількість українців 15-19 років — майже вдвічі менша, ніж кількість тих, кому 35-39 років. Ця тенденція властива усій демографічній піраміді (в нашому випадку — перевернутій). Це означає, що менше жінок досягатимуть репродуктивного віку. Ситуація з фертильністю теж доволі сумна — в середньому українська жінка народжує 1,228 дитини. Тут ми поступаємось абсолютно всім сусідам по континенту, окрім Мальти. Рівень природного відновлення поколінь — 2+ дитини на жінку. Гірші від нас лише країни Східної Азії.

Без адекватного співвідношення перших двох і останніх двох категорій суспільство потрапить у пастку, не маючи можливості інтенсивного розвитку.

Війна нас теж нормально додатково прибила. Країна втрачає життя не тільки на фронті — надлишкова смертність цивільних, особливо старших за віком, теж значна, хоча її і важко виміряти просто зараз. Плюс, очевидно, додаткова хвиля еміграції під час війни (і після). Сукупно десь 6 млн українців досі перебувають за кордоном (включно з тими, кого вивозили з ОРДЛО). Ми не знаємо відсотка людей, який повернеться. І що довше триватиме війна, то більший ризик, що після її завершення частина родин возз'єднається там, а не тут. З економічних, побутових та особистих причин. Тому, з огляду на вторинну міграцію, ми цілком можемо втратити 50-70% з цих 6 млн. А є ще один чинник — непередбачуваний перерозподіл населення всередині країни.

Вплив цієї ситуації на економіку доволі очікуваний: демографічна депресія призведе до економічної депресії. За 15 довоєнних років кількість робочої сили в Україні скоротилася на 3,4 млн людей — з 17,4 до 14 млн. Із 2025 року кількість тих, хто щороку вибуває з ринку праці, становитиме 500-600 тис. (вийдуть на пенсію чи навіть помруть). Нових працівників очікується в діапазоні від 300 до 400 тис. Це тоді як ці нові покоління мають ще й дітей народжувати, і забезпечувати економічне зростання. Київська школа економіки оцінює, що до 2030-го з урахуванням міграції та війни залишиться менш ніж 12 мільйонів працівників. І їх буде на 300 тис. менше, ніж пенсіонерів.

Старіння за збереження бідності довгостроково формуватиме запит на лівий популізм. Економічні реформи, чесний суд, ринкові або наближені до них правила гри потрібні переважно активним і працездатним громадянам. Адже саме їм треба правила гри, в яких можна збільшувати продуктивність. Без молодої робочої сили, яку можна навчати та яка здатна засвоювати нові технології, а також без дешевої робочої сили, яка забезпечує обслуговування економіки, жодного економічного дива не буде. Це неможливо навіть теоретично.

Страшно? Якщо чесно, мені теж. А тепер трохи про реалізм і оптимізм.

Чи призведе це все до "втрати нації"? Звісно, ні. Скорочення популяції й гострі демографічні кризи траплялися з багатьма суспільствами та націями протягом їхньої історії, але зовсім не обов'язково призводили до колапсу. Але чи будемо ми успішними і чи зможемо уникнути депресії — прямо залежить від того, чи зможемо збалансувати демографію.

Ми маємо розуміти, що нам не буде, як Західній Німеччині після 1945-го — тоді демографічно виснажену країну "врятувала" депортація мільйонів німців із СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії після Другої світової. Тоді в Німеччину було депортовано 8 млн людей. Ще 2 млн потім втекли зі Сходу. Хоча потім наприкінці 50-х все одно довелося почати імпортувати тимчасово чи постійно робочу силу з Іспанії, Туреччини, Югославії і Південної Кореї. Так, Пак Чон Хі постачав до ФРН корейців за контрактами — шахтарів і медсестер.

Тому доведеться якось думати. Перше і головне — правильно визначити ЦІЛІ демографічної політики. Ні, це не збільшення населення як таке. І не намагання досягти 52 млн, як "колись". Ключове завдання демографічної політики — заповнити прогалини в статево-віковій структурі населення та підтримувати кількість і якість робочої сили в усіх її категоріях. Щоб нормальному існуванню України довгостроково нічого не загрожувало і жити тут було комфортно і через 20, і через 50 років.

Що буде, якщо цього не зробити? Ми певний час будемо депресивною територією. А потім нас чекає хвиля неконтрольованої міграції. Так, міграція в Україну все одно буде рано чи пізно. Бо кліматичні зміни (які об'єктивно відбувається циклічно всю історію людства і планети), економічні потрясіння й інші чинники штовхатимуть великі маси народу до руху і Європи на всіх не вистачить. Інше питання в тому, що слабка інституційно та демографічно Україна буде неспроможна це контролювати. А сильна — спроможна.

Тож до чого ми маємо прямувати у демографічній політиці? Короткостроково — стабілізувати ситуацію і мінімізувати наслідки війни. Довгостроково — стабілізувати кількість робочої сили, почати працювати над її якістю за рахунок інвестицій і розвитку освіти.

Почнемо з улюбленої теми "консерваторів" різного пошиву — зі стимулювання народжуваності. Так ось. Жодного бебі-буму після війни не буде. Зараз переважно діти народжуються планово. І люди вміють у контрацепцію. Буде компенсаційна народжуваність, але обмежена базовою демографією й обмеженнями демографічного переходу. 2019 року в Україні було 3,43 млн жінок віком 30-39 і лише 2,48 млн жінок — 20-29. Пік народжень 2008-2012 рр. пояснюється великою кількістю жінок, що народилися у 80-ті. Далі ситуація буде погіршуватися.

А екстремістські кроки на кшталт заборони абортів чи контрацепції не допоможуть. Кількість абортів в Україні за 30 років і так зменшилася в 25 разів, до мінімальних 40 тис на рік 2020. Так, в останній радянський рік (нагадаю, в СРСР були "мораль і духовність") у УРСР зробили 1 млн абортів. А заборона контрацепції лише призведе до епідемії ЗПСШ. Ні, збільшені виплати за народження дитини теж не допоможуть.

Доведеться, отака от біда, створювати інфраструктуру для дітей і батьків. Народжувати у "человейниках", в умовах дефіциту простору й інфраструктури — це не дуже. Так, дитячі садочки, школи, лікарні у кроковій доступності, інклюзивний простір — наше усе. Знову кляті урбаністи праві. До речі, про садочки — ефективні й дешеві механізми повернутися до роботи критично важливі. Доступні ясла та дитячі садочки допомогли провінції Квебек (Канада) здійснити стрибок у показниках народжуваності — від найнижчих до найвищих у країні.

Але навіть якщо вдасться трохи стабілізувати народжуваність і нівелювати еміграцію, цього буде мало. А далі починається болюче.

"Повертати українців" буде важко. Боротися має сенс хіба що за молодь, надаючи реальні податкові пільги, бізнес-гранти і будь-що, що може стимулювати людей до 35 жити і працювати в Україні.

А далі ми все одно приходимо до теми залучення мігрантів. У мріях — людей українського походження. У реальності їх буде мало, тож доведеться шукати робочу силу, яка не має до України жодного стосунку.

Не сумніваюся, що в коментарі під статтю вкотре прибіжать наші "праві", у яких "мігранти в Європі тільки сидять на соціалці, жеруть бюджет і створюють ОПГ. Тому давайте відразу і це обговоримо. В Україні наразі немає бюджету й економіки, щоб когось "утримувати". Сюди за соціалом ніхто не поїде в найближчі років 20-30. До нас поїдуть працювати й отримувати більш прийнятні умови для виживання. Або для реалізації своїх прав.

У ЄС 8% ринку праці на 2022-й (18,3 млн робітників) — мігранти. Кількість посвідок на проживання для працевлаштування в ЄС зросла з 400 тисяч 2011 року до 1,2 мільйона 2019-го. Ще раз — це не біженці та не нелегали. Це лише легальна трудова міграція.

Україна вже має досвід "переварювання" значного припливу мігрантів. Адаптація іноземних студентів, біженці з Грузії, Вірменії, навіть мігранти з Росії та Білорусі останніх 30 років дуже добре асимілювалися в Україні. В Україні багато десятиліть гармонійно співіснують діаспори татар, греків, узбеків, казахів тощо. Головне — не повторити помилок інших і уникнути утворення гетто. Діти іммігрантів мають бути відразу інтегровані до українського освітнього та культурного простору. Це пришвидшує асиміляцію і формування міцного зв'язку з новою батьківщиною.

Якщо ми не будемо дуже тупими і все ж матимемо певний успіх у реформах і залученні інвестицій, можливо, навіть вдасться залучити людей з Латинської Америки, переважно католицьких Філіппін чи Індії. З якими в нас менша культурна дистанція, ніж з Африкою чи ісламським світом.

Тепер про репатріацію. Ми можемо аргентинцям чи бразильцям українського походження надавати паспорт за спрощеною процедурою. Але потенційний потік людей звідси доволі важко зробити великим. Бо де в аргентинця українське коріння, там і італійське знайдеться. А Італія, Іспанія й інші країни міграції до Латинської Америки 100 років тому роблять все, щоб залучити як іммігрантів саме цих людей. Ще одне джерело — люди українського походження з Росії і Центральної Азії. Тут усе складно.

Коротше, автор укотре нагадує усім людям, які хочуть щось сказати про тему демографії:

1. Ми у ср*ці. Давно. І зараз ситуація стала ще гіршою з обʼєктивних причин.
2. Рішення є. Комплексна складна політика. Воно вам у всій комплексності не сподобається.
3. Так, нам історично не пощастило + ми самі місцями були доволі нерозумним суспільством. І тепер іншого виходу, як застосувати все вище перелічене, у нас ніколи не буде.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.

Джерело