Переговори США і Пакистану: чи готовий Трамп відкрити Індо-Тихоокеанський фронт проти Китаю

Дуже важлива зустріч для майбутньої архітектоніки світу відбулася у Вашингтоні.

Прем'єр-міністр Шахбаз Шаріф і глава армії Пакистану, фельдмаршал Асім Мунір, провели переговори з Трампом 25 вересня.

Тут варто звернути увагу на цілий комплекс чинників.

Пакистан останніми роками зробив сильний крен у бік Китаю, будучи учасником синоцентричної ШОС.

У рамках китайсько-пакистанського економічного коридору країна отримала 50 млрд дол інвестицій і низку інфраструктурних проєктів: гідроенергетику, гірську дорогу в Гілгіт-Балтистані.

При цьому Пакистан передав Китаю в концесію порт Гвадар.

Але історично, Пакистан — союзник США, а Індія — противник Пакистану.

Пакистан — союзник США поза НАТО, учасник британсько-американського Манільського пакту безпеки, що розпався.

І рецепієнт американської військової допомоги.

За мовчазної згоди США, Пакистан став єдиною мусульманською країною, що володіє ядерною зброєю.

Пакистан, на відміну від Індії, не схильний до ментальних неоколоніальних болів минулого, бо його державність — суто британський проєкт, а кордони Пакистану нарізали двома лініями: Дюранда з Афганістаном в "зоні племен" і Редкліфа з Індією.

Звісно, Пакистан злий на США за Бангладеш (коли він програв війну Індії і втратив свою східну провінцію, а США не допомогли, попри союзницькі зобов'язання).

Але загальний проєкт стримування СРСР в Афганістані, а потім війни з Аль-Каїдою, трохи поліпшив ситуацію.

Багато хто очікував, що США запустять в Індії новий проєкт розвитку для балансування впливу Китаю. Самі американці про це активно говорили.

Тут враховувався і фактор індійської діаспори в Британії, і індійці в керівництві найбільших американських компаній, навіть те, що дружина Джея Ді Венса — індіанка.

Але США, найімовірніше, вже не можуть реалізовувати такі проєкти на шкоду собі.

Або просто не хочуть вирощувати другого глобального конкурента, пам'ятаючи історію з Кімерикою.

У рамках балансування євразійської операційної зони, США, можливо, прийняли рішення зробити ставку на сунітський мусульманський кластер.

У рамках формування цього коастера вже укладено угоду про стратегічне військове партнерство між Саудівською Аравією і Пакистаном.

Пакистан готовий підписати аналогічну угоду і з Азербайджаном (формально шиїтська держава).

Арабські країни Перської затоки можуть також попроситися під ядерну парасольку Пакистану.

Можливе й приєднання до цього блоку Сирії та Йорданії.

Там же і Туреччина, хоча ідеологія "братів-мусульман" не сприймається в монархіях затоки.

Але такі "клубки" протиріч на Сході — майже традиція.

Туреччина, наприклад, заявила про запуск проєкту "хіджазької залізниці" до Сирії та Йорданії.

А це суто османський геополітичний проект, а не просто рейки і шпали.

Додамо сюди Південний Кавказ, куди активно заходить Туреччина і США (Зангезурський коридор), а також Центральну Азію, у країнах якої Америка запустила низку проєктів вестернізації тамтешніх еліт за допомогою "великих грошей" (купівля Казахстаном американських локомотивів на 4 млрд дол. і літаків Узбекистаном на 8 млрд дол.)

Тут не важливо, хто кому платить у рамках контрактів. Важливо кому йдуть "відкати".

А там із Центральної Азії — зручний трамплін для натиску на Китай за допомогою уйгурського чинника в Сіньцзян-Уйгурському автономному районі (нещодавно Сі Цзіньпін прибув у столицю регіону Урумчі на святкування річниці його входження до КНР).

Мусульманський фактор для стримування Китаю тепер більше підходить для США, ніж Індія.

Мусульманство не так сильно поширене в Китаї, а комуністична ідеологія і китайський націоналістичний пантеїзм не сильно "монтуються" з ісламом.

Але Центральну Азію Китай США просто так не віддасть — надто багато китайських грошей туди інвестовано і це більш широке сусідство, на відміну від Пакистану.

Плюс у Центральній Азії є фактор впливу РФ.

Але цей геополітичний розлом уже відчутний.

США намагатимуться розіграти в Євразії і опцію мусульманського кластера, і пантюркістського, і османського, активно залучаючи Туреччину і Пакистан у свої проєкти.

І навіть "халіфатського" — для цього можна навіть прийняти у Вашингтоні і Джулані, колишнього бойовика сирійського осколка Аль-Каїди.

Для Китаю і РФ союзником у регіоні може стати Іран і, як це не парадоксально, Індія, оскільки в цій комбінації Делі просто нікуди буде діватися — мусульманський фактор є для Індії ключовим зовнішнім викликом.

А в Центральній Азії та на Південному Кавказі (Грузія, Вірменія та Азербайджан) розгорнеться справжня битва за геополітичний вплив.

Ключову роль тут відіграє "центрова" країна, лінк Центральної та Південної Азії — Афганістан.

Саме тому США раптово заговорили про повернення собі місцевої бази в Баграмі (після втечі 2021 року, логічно, чи не так).

Але чи проміняє Афганістан Китай на США?

Нещодавно в Кабулі відбулася цікава зустріч посла Катару і міністра закордонних справ Талібану.

З огляду на зв'язок Катару з Туреччиною, напевно йшлося про нові геополітичні проєкти в регіоні за участю США.

Нинішня зустріч пакистанської делегації у Вашингтоні примітна тим, що на ній був і глава уряду, і військовий лідер (у Пакистані військові контролюють політику).

Пакистан чекає від США багато грошей: у сільське господарство, нові технології, видобуток корисних копалин та енергетику.

Трамп хоче, щоб американські компанії видобували нафту в Пакистані.

"Прем'єр-міністр висловив упевненість, що за керівництва президента Трампа партнерство між Пакистаном і США зміцнюватиметься на благо обох країн", — пише Al Arabiya English.

Як завжди Трамп марнував компліменти своїм візаві (він завжди так говорить, коли партнери роблять те, що він хоче):

"Мунір дуже гідна людина, як і прем'єр-міністр".

Прем'єр тут демонстративно ставиться на другий план.

Але що має "дати" Трамп мусульманському світу?

РФ для закриття "європейського фронту", вимагає у Трампа Донбас, який йому не належить і щодо якого укази Трампа не діють.

А мусульманський світ для заморожування "близькосхідного фронту" вимагає палестинську державу, реконструкцію Гази і зміну стратегічних відносин США з Ізраїлем.

Але чи може Трамп дати мусульманам необхідне?

Для цього доведеться змусити Нетаньягу погодитися зі створенням палестинської держави і припинити атаку на Газу (куди пророкують керівником реконструкції Тоні Блера).

Тобто Трамп має дати знову-таки те, що йому не належить і щодо чого його укази не діють.

Але закриття "двох фронтів", у Європі та на Близькому Сході, життєво необхідне Трампу для відкриття головного "фронту" — Індо-Тихоокеанського проти Китаю, який потребуватиме використання всіх геополітичних ресурсів США.

Особливо в контексті того, що в Ізраїлі розглядають можливість повної анексії Палестини.

Трамп затіяв "велику гру", яка або перекроїть світ, або завершиться відкатом США на кілька сходинок донизу в рамках глобального статусу, що зазнає ерозії.

Джерело.

Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.