Мова понад усе: чому так сталося в Україні і що потрібно, щоб це змінилося
Чому питання мови набуло такого величезного значення в Україні, запитує соціальна психологиня Ольга Духнич. І сама ж відповідає: тому що через особливості розвитку України як держави мова стала єдиним способом відчути себе нацією. І можна лише мріяти про часи, коли все буде інакше…
Оскільки я тепер по роду діяльності постійно думаю про національну ідентичність нашу, і чому саме мова нам так болить, то зрештою прийшла до наступного.
Українська нація формувалася переважно через культурне виживання, а не через інституційний розвиток. Саме тому мова стала таким важливим спільним знаменником. По факту, це наш сьогодні спосіб переживати себе нацією — в мові та історії.
Бо моменти виникнення нації і набуття нею держави в нас не тільки дуже сильно розведені в часі, держава ще й чужа або ненадійна. Тому держава не могла бути способом, через який себе нацією можна відчути, пережити і помислити, бо вона не твоя.
Сприйняття колективного "ми", суспільства як нації, почалося десь тільки після початку повномасштабної війни через спільну травму війни і одночасно здатність держави на рівні нації гарантувати певний рівень безпеки.
З 2022 року через досвід повномасштабної війни і колективної загрози ми почали і вчимося осягати себе нацією як люди на цих землях небезпеки. Перетнув кордон — безпека.
Раніше національна ідентичність не виконувала тих функцій ключової ідентичності, які, наприклад, ймовірно, виконувала регіональна. Тож і цей механізм, усвідомлення через суспільство, був складно реалізованим. Тому нам тут і зараз так важко мислити та переживати себе глобальною нацією. Думати про тих, хто за кордоном або в окупації. Бо поки що це колективне "ми" осягає себе в межах спільної території болю і вчиться з цим давати собі раду.
Українська мова болить тому, що вона, виходить, є єдиним безперервним руслом ідентичності, яке пережило все інше. Держава виникла пізно і зникала на початку ХХ століття, території змінювалися, інституції знищувалися, еліти асимілювалися або знищувалися фізично. Мова є тим єдиним, що не було відібрано повністю.
Тому відмова від української мови або її знецінення переживається сьогодні не як культурна втрата, а як екзистенційна загроза можливості бути українцем.
Ми від мови самоусвідомлюємося, бо вона — форма виживання ідентичності без держави і з непевним суспільством.
Мало яка політична нація зараз в Європі так самоусвідомлюється в XXI столітті. Вони встигли пройти цей шлях набагато раніше. А ми, маючи інструменти політичної нації — громадянство, державу, суверенітет, психологічно ще досі певною мірою функціонуємо як нація без держави.
Інструменти політичної нації є, але суб'єктивне самоусвідомлення через ці інструменти ще тільки розгортається і в певних частинах навіть вступає в конфлікт з мовним самоусвідомленням.
Я дуже мрію про час, коли українська мова залишатиметься державною мовою і мовою публічного простору, способом національного самовираження, який держава зобов'язана захищати і розвивати. Але перестане бути єдиним критерієм приналежності до політичної нації.
Коли ми станемо настільки впевнені у своїй мові, що зможемо дозволити собі не вимагати її як єдиного квитка входу, а покладатися і на інші інструменти.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.