СЗЧ як симптом: проблеми, які не вирішить жоден застосунок

Ситуація із самовільним залишенням військових частин в Україні давно перестала бути поодиноким явищем і перетворилася на одну з найсерйозніших проблем для армії. Останніми місяцями офіційні цифри щодо кількості військовослужбовців, які пішли в СЗЧ, засекречені. Водночас до певного часу озвучувалися дані на рівні від 400 до 600 тисяч осіб. Якщо співвіднести ці цифри із загальною чисельністю української армії, яка становить приблизно 1,2 мільйона військовослужбовців, стає очевидним масштаб проблеми.

Саме тому будь-які рішення держави, спрямовані на повернення таких військових до служби, безумовно, матимуть вплив на ситуацію в армії. Особливо якщо врахувати наявний структурний дисбаланс у Збройних силах, коли умовно третина особового складу безпосередньо виконує бойові завдання, а дві третини забезпечують тил, логістику, фінансовий, управлінський та інший супровід воєнних дій.

Однак для того, щоб зрозуміти, наскільки ефективними можуть бути нові механізми повернення військових із СЗЧ, варто насамперед відповісти на інше запитання: чому люди взагалі залишають військові частини?

Якщо раніше в Україні переважала тенденція, коли до СЗЧ вдавалися люди, які, на їхню думку, були несправедливо, незаконно або в принизливий спосіб мобілізовані ТЦК, то останнім часом спостерігається інша тенденція. Самовільно залишають військові частини люди із серйозним бойовим досвідом. Вони бачать несправедливість на середньому та низовому рівнях управління в Збройних силах, не бачать перспектив справедливої демобілізації і тому ухвалюють такі рішення.

Саме тому проблему СЗЧ неможливо вирішити виключно технічними чи адміністративними інструментами. Питання не перебуває виключно в компетенції міністра оборони. Міністру оборони варто було б вести предметну розмову з українським парламентом, тому що сьогодні на рівні законодавства існує кримінальна відповідальність за самовільне залишення військової частини. Тому необхідно змінювати не лише технічний порядок подання заявок чи повернення тих, хто перебуває в СЗЧ, а й законодавчі механізми, які визначають можливі варіанти дій для цієї категорії осіб.

Ми знаємо, що Верховна Рада України вже кілька разів змінювала підходи до цього питання, пом'якшуючи окремі норми. Фактично про це зараз говорить і міністр оборони Федоров. Але він спеціалізується насамперед на тому, що добре знає і вміє, — на використанні електронних систем, зокрема в мобілізаційній сфері. Він називає це реформуванням мобілізаційної діяльності.

Я ж вважаю, що це лише раціональне та нормальне забезпечення мобілізаційних процесів. Це не реформа. Саме слово "реформа" передбачає якісне та кількісне покращення показників відповідної сфери. Якщо ж ми бачимо суттєве падіння темпів мобілізації, то говорити про реформу, м'яко кажучи, передчасно. Йдеться лише про окремі елементи, які певною мірою систематизують або покращують роботу на базовому рівні.

Але проблема мобілізації сьогодні значно ширша за питання цифровізації чи окремих законодавчих змін. Вона безпосередньо пов'язана з рівнем довіри громадян до державних інституцій та до практики реалізації мобілізаційної політики.

До речі, напередодні недавньої страшної ночі масованих бомбардувань Києва на Троєщині фактично відбувся черговий масовий протест громадян проти беззаконня з боку ТЦК та неправомірної поведінки окремих їхніх працівників. Але після обстрілів про подію швидко забули або просто прибрали її з публічного простору.

Однак відомо, що для протидії протестувальникам були стягнуті значні сили поліції. Сьогодні цю ситуацію намагаються замовчати, але проблема нікуди не зникла.

Чим довше ТЦК порушуватимуть права громадян, чим довше держава не забезпечуватиме належний баланс між правами громадян України та їхнім обов'язком захищати Батьківщину, тим більшим буде суспільний спротив. Ми вже бачимо не лише окремі випадки опору діям працівників ТЦК, а й випадки масового спротиву.

За відеозаписами, які поширювалися українськими Telegram-каналами, було видно, що йшлося про тисячі людей, які виходили на вулиці та фактично виганяли представників ТЦК. Це серйозна проблема. І робити вигляд, що її не існує, означає лише відкладати її вирішення.

На цьому тлі влада продовжує озвучувати нові ініціативи. Федоров час від часу говорить про нові рішення у сфері мобілізації. Володимир Зеленський заявляє про необхідність підвищення грошового забезпечення військовослужбовців. Водночас народні депутати відкрито говорять про те, що не бачать у державному бюджеті джерел фінансування таких рішень і не розуміють, звідки братиметься ресурс для нового порядку оплати праці захисників України.

Тому сьогодні ключовим залишається питання не окремих рішень чи окремих заяв. Питання полягає у наявності системного підходу. А саме його нинішній міністр оборони поки що не демонструє. Про це говорять і народні депутати України. Про це свідчать повідомлення в медійному просторі. Зрештою, на сайті Міністерства оборони відсутня цілісна концепція реформування мобілізаційної діяльності, про яку міністр час від часу згадує у своїх виступах.

Ба більше, доводиться констатувати ще одну неприємну обставину — певну конфліктність у взаєминах між міністром оборони та керівництвом Генерального штабу, між політичним і військовим керівництвом Збройних сил України. У мирний час це було б приводом для серйозної професійної дискусії. В умовах війни це стає чинником додаткового ризику.

Саме тому дискусія про СЗЧ, мобілізацію, цифрові сервіси чи грошове забезпечення військовослужбовців не може розглядатися окремо. Усі ці питання є частиною однієї проблеми — як забезпечити ефективне функціонування армії в умовах затяжної війни.

І поки замість цілісної державної політики суспільству пропонують окремі рішення, окремі обіцянки та окремі пояснення, підстав говорити про справжнє реформування мобілізаційної системи я не бачу.

Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.