Кладовище покинутих автомобілів: як українські міста отримали нову проблему і чому ніхто з нею не бореться
Україна стрімко перетворюється на циганський табір, на звалище автосміття… Можливо, журналіст Олег Єльцов трохи перебільшує, але зовсім небагато: за його спостереженнями, за останні роки в українських містах значно зросла кількість покинутих автомобілів, які не тільки є осередками антисанітарії, але й становлять цілком конкретну воєнну небезпеку…
Країна автосміття
Ми живемо на парковці. Країна окупована автомобілями. Усі узбіччя, двори, підходи до дитячих майданчиків, сміттєвих баків, пожежні проїзди — все забито чотириколісними бляшанками. Двір мого будинку — не виняток. Днями провів ревізію нашої автостоянки. Кожне п’яте авто підпадає під цілком офіційне визначення "автохлам": спущені колеса, пил товщиною в палець, іржаві дірки в кузові. Я милуюся цією нерухомістю з початку війни.
Та сама картина — всюди в місті. У мене під вікном уже понад п’ять років стоїть моторошний монстр марки "Опель" із розбитими фарами, який пожирає іржа. У ньому живе людина. Ні, він не безхатько — адже у нього є місце проживання. Минулої суворої зими він обклеїв авто утеплювачем, повісив на двері навісний замок. Потім сталася пожежа, з машини витягли купу ганчір’я. Я навіть не розумію, як наш безхатько міг поміститися з усім цим у салоні. Приїхали поліція та пожежники, все загасили, безхатька забрали. Він повернувся через три місяці. Що стало причиною пожежі — незрозуміло, можливо, у всьому винні наркотики. Не раз помічав, як до машини безхатька під’їжджають дорогі авто, відбувається якийсь обмін. Що, крім наркотиків, може запропонувати господар іржавого "Опеля", складно припустити. Іноді спостерігаю зустрічі безхатченка з одним і тим самим хлопцем — любителем білого одягу, ніби той щойно з рейв-вечірки. Дилер? Та хто його знає. Але точно не потенційний покупець "Опеля".
Біля стін нашої поліклініки монахи збудували величезну церкву з гаражами та багатоповерховим житлом — неприступну церковну фортецю. А під її стінами — аж три старі іржаві "Запорожці". У них теж живуть люди, можливо, прислуга церковників. Між автохламом натягнуті мотузки, на них сушиться білизна автокочівників.
Я вже не кажу про бусики, на яких будівельники з регіонів приїжджають до Києва на заробітки й живуть там до кінця сезону. На околиці нашого району вже третій місяць стоять покинуті два автопричепи-довгоміри, стоять собі на узбіччі біля озера, нікому не цікаві. Що в них: може, бомба, може, житло — велика таємниця. Якщо ворог задумає влаштувати серію терактів у наших містах, такі "занедбані" причепи — ідеальне місце для розміщення вибухового пристрою. Будь-яка людина, будь-який офіцер щодня проходить повз десятки таких причепів. Вивчив маршрут, заклав пекельний пристрій із дистанційним підривом — вуаля!
У містах по всій Україні ситуація аналогічна: десятки тисяч одиниць автосміття захарастили місця проживання українців, а влада не звертає на це уваги. Головне питання: хто винен, як виправити ситуацію? А винен закон. Він дозволяє евакуювати лише автосміття, покинуте в місцях, де паркування заборонено. Решту чіпати не можна — хіба що через нескінченно довгу судову процедуру. І хоча з початком війни кількість автосміття зросла в рази, законодавець не знайшов часу, щоб виправити це прикре упущення.
Під час дії воєнного стану військові адміністрації мають широкі повноваження, які, в принципі, дозволяють їм без зайвих розборок звести усе автосміття в одну братську могилу на околиці міста. Але чому ж наші міста залишаються захаращеними?
Військові адміністрації звітують про успішну боротьбу. Так, голова КГВА Тимур Ткаченко заявив, що старий мотлох у Києві активно вивозиться, і нарахував уже 600 автомобілів. Скажемо чесно — це крапля в морі. Але далі Ткаченко розповідає, що в моєму рідному районі залишилося всього три невивезені машини. Як це?! Тільки в моєму дворі їх шість. Тут слід уточнити, що Ткаченко говорить про "позначені" машини, а всього їх у моєму районі 183. Тепер зрозуміло: чим менше позначиш, тим кращі показники евакуації. Адже в кожному районі працюють інспектори, які здатні за чотири роки обійти кожен двір, зафіксувати все автосміття, що обчислюється тисячами… Але ні: 183 — і досить.
Адже чим більше автосміття залишається на вулицях, тим важче жити киянам на автозвалищі, а у воєнний час — ще й небезпечніше. Хотілося б не переможних реляцій керівників, а реальних справ і "оргвисновків" щодо тих, хто завалив роботу. І тут не можна списати все на тупість наших держменеджерів або новизну проблеми. Через усе це цивілізована Європа пройшла 60 років тому.
Мій друг з Амстердама розповідав, як у 60-х європейці, які втратили розум від підвищення післявоєнного рівня життя, поспішали якомога швидше накупити авто і якомога частіше міняти їх на нові моделі — ну прямо як українці сьогодні! А свій автомотобрухт вони кидали на вулицях. Мій знайомий разом із друзями будував із них барикади, розпочавши амстердамську велореволюцію.
Ми — відстала країна, і нам не потрібно винаходити велореволюції, варто просто скопіювати давній європейський досвід. Тут не треба багато розуму. А ось бажання чітко виконувати посадові обов’язки потрібне неодмінно. А його якраз не помітно. Тому Україна стрімко перетворюється на циганський табір, що потопає в мотлоху. І навіть без ворожих обстрілів ці місця дедалі менше придатні для проживання.
Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані матеріали в рубриці "Думки" несе автор.