Без медсестер і санітарок: як нові тарифи на проїзд у транспорті знищують українську медицину
Незабаром у київських лікарнях не залишиться медсестер і санітарок, а отже, настане колапс медицини, попереджає заслужена лікарка України Ольга Голубовська. І причина дуже проста: підвищення цін на проїзд у транспорті зробило безглуздою роботу, до якої багато хто з них змушений добиратися здалеку.
Останніми тижнями я дедалі частіше чую від колег, що середній і молодший медичний персонал починає масово звільнятися або всерйоз замислюється над цим. Професійне вигорання, мізерні зарплати та кадровий голод і так роками витискають фахівців. А тепер до всіх цих проблем додалася ще одна. Для багатьох медичних працівників дорога до роботи стала непідйомною.
У нас люблять говорити про тарифи на транспорт, рахують доходи перевізників, економіку комунальних підприємств. Але чи замислився бодай хтось із чиновників, як це рішення позначиться на медицині?!
Сьогодні значна частина працівників київських лікарень — це давно не кияни. Ці люди щодня долають десятки кілометрів із міст і сіл Київщини. Чимало з них приїздить до столиці навіть з інших областей. Для них — це жорстока економічна необхідність виживання: у регіонах можливостей знайти роботу за фахом значно менше, а зарплата просто мізерна.
І тепер до цієї і без того непростої ситуації, додалися нові транспортні витрати, які для багатьох стають просто критичними. Наприклад, медичний працівник, який щодня їздить із Білої Церкви чи інших міст області, платить приблизно 250 гривень за автобус в один бік. У Києві ще потрібно доїхати до роботи, сьогодні це ще 60 гривень за пересадковий квиток. Дорога назад — стільки ж. У результаті лише транспорт може коштувати понад 600 гривень за одну зміну.
За 20–22 робочі зміни на місяць транспортні витрати перевищують 12 тисяч гривень! Для багатьох це сума, співставна з їхньою місячною заробітною платою. Виходить, що людина працює лише для того, щоб мати можливість приїхати на роботу.
У якийсь момент настає усвідомлення: працювати продавцем у магазині біля дому чи на ринку набагато вигідніше, ніж щодня їхати до столиці, нести відповідальність за життя людей, працювати в нічні зміни, під час тривог, у постійному кадровому дефіциті і ще й віддавати більшу частину заробленого перевізникам.
Те, що відбувається зараз із проїздом медиків — це прямий результат відсутності єдиного державного бачення. Головна біда в тому, що у нас усі рішення ухвалюються абсолютно точково й ізольовано. МОЗ та НСЗУ у своїх кабінетах штампують нові накази, оптимізації та відірвані від реальності стандарти. Місцева влада живиться власними інтересами і ухвалює рішення про тарифи чи міську інфраструктуру, дбаючи лише про свої звіти. І ніхто не замислюється, як цей хаос неузгоджених дій відображається на кінцевому споживачу — пересічній людині, яка зрештою залишається без медичної допомоги.
Першими під удар цього чиновницького хаосу потрапляють саме ті, хто виконує найважчу, найменш помітну, але життєво необхідну роботу. Жоден лікар — яким би висококласним він не був — не може робити все сам — поставити всі крапельниці, виконати всі призначення, перевернути тяжкого пацієнта, підготувати операційну чи підтримувати санітарний режим. І жоден діагноз не буде поставлений вчасно, якщо в лабораторії чи на діагностиці просто не залишиться лаборантів. Саме на цих людях тримається вся система. Вони — її хребет.
Найстрашніше, що замінити їх буде ніким. Молодь неохоче йде в медицину, бачачи цей управлінський хаос: низька зарплата, виснажливі зміни, колосальна відповідальність і постійне перевантаження. Кияни також не поспішають працювати в лікарнях за ті оклади, які пропонують. Саме тому значна частина столичної медицини тримається на відданих людях, які щодня витрачають сили й здоров’я, їдучи хтозна-звідки — за сотні кілометрів із навколишніх містечок, сіл і навіть із сусідніх областей. Тепер і для них ця праця втрачає останній економічний сенс.
Не можна вимагати якісної медицини під час війни, якщо одна медсестра змушена працювати за трьох, молодшого персоналу не вистачає навіть для базового догляду, а фахівці йдуть туди, де їм платять більше і не змушують віддавати всю зарплату за проїзд.
Можна закупити найкраще обладнання, затвердити стоси нових наказів, цифровізувати кожен документ і намалювати ідеальні маршрути пацієнта. Але якщо біля хворого не буде кому виконати призначення, а в лабораторії — зробити аналіз, усі ці гучні реформи та рішення перетворюються на порожній звук.
Це вже не кадрова проблема окремих лікарень. Це загроза якості й доступності медичної допомоги для мільйонів українців.
Якщо влада Києва та профільне міністерство справді дбають про збереження медичної системи, а не лише про звіти, діяти потрібно негайно. Рішення є, і вони вимагають не абстрактних обіцянок, а конкретних кроків:
- Гідна зарплата замість міністерських звітів: Годі тішити суспільство красивими цифрами про "середню зарплату в галузі" на папері! Дайте нарешті людям реальні гроші та гідну оплату праці "на руки", яка відповідає їхній колосальній відповідальності, а не змушує виживати.
- Муніципальні компенсації: Влада Києва спільно з Київською обласною адміністрацією має запровадити цільову програму компенсації транспортних витрат для медиків, які добираються з інших населених пунктів.
- Пільговий проїзд: Розширення дії пільг на проїзд у комунальному транспорті (зокрема через розширення функціоналу "Картки киянина" або спеціальний статусний проїзний) для медичних працівників столично-обласного регіону.
- Службовий транспорт: Відновлення практики службових перевезень медиків за основними міжміськими напрямками, яка вже доводила свою ефективність у кризові періоди.
Якщо завтра лікувати буде нікому — це не випадок і не "об'єктивні обставини". Це пряма провина та злочинна байдужість тих, хто сьогодні в теплих кабінетах ухвалює шкідливі точкові рішення, не бачачи далі власного крісла!
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.