Як перестати бути Артюром Рембо: загадка поета, який відмовився від поезії
135 років тому помер Артюр Рембо — поет, який здійснив революцію в поезії. Він порвав зі звичною логікою та поетичними канонами, давши волю несподіваним образам і вільним асоціаціям. Рембо передвістив символізм і сюрреалізм, докорінно вплинув на поезію XX століття, а згодом надихнув і представників рок-музики та контркультури — від Боба Ділана до Патті Сміт. Рембо змінив не лише уявлення про те, як можна писати вірші, а й сам образ поета — бунтаря, який прагне перевернути звичне сприйняття світу. Можливо, саме цей бунтарський дух зрештою змусив Рембо відмовитися від самої поезії, вважає кінокритик Олексій Росовецький. Так людина, яка повстала проти всіх правил і умовностей, одного дня збунтувалася й проти власного покликання.
Артюр Рембо перестав писати вірші у 21 рік — ще до того, як до нього прийшла справжня літературна слава, і більше ніколи не повертався до поезії. А найдивовижніше, що відмова від поезії не завадила Рембо стати літературною легендою. Навпаки, саме його мовчання згодом стало невіддільною частиною цієї легенди.
Головна загадка Рембо не в тому, що він покинув поезію: кожен поет, який себе поважає, разів із двадцять присягався собі більше ніколи не писати віршів. Значно цікавіше, що Рембо все життя намагався втекти від звичного способу життя. Найяскравішою метафорою цього прагнення став «П’яний корабель» — вірш, який Рембо написав 1871 року, ще не маючи й сімнадцяти років. У ньому судно, звільнившись від бурлаків, які тягли його річкою, вирушає в неймовірну й небезпечну мандрівку.
Але ця свобода обертається втомою. Отже, ще на самому початку своїх мандрів Рембо немов передчув власну долю: можна доплисти до краю світу, але від себе не втечеш.
Через двадцять років, 9 листопада 1891 року, смертельно хворий на рак Рембо диктує сестрі Ізабель свого останнього листа. Він лежить у марсельській лікарні Консепсьйон. Йому ампутували ногу, але хвороба не відступила, і тепер поет майже не може рухатися. Та в листі до директора пароплавної компанії Рембо запитує, коли його зможуть підняти на борт корабля. Навіть перед смертю його думки все ще линуть до нових мандрів.
Поезія стала для Рембо першою вдалою спробою втечі. Він тікав від життя, у якому за нього вже все вирішили — від суворої дисципліни, релігійних настанов, провінційних умовностей і чужих уявлень про те, ким він має стати.
Можна припустити, що у 21 рік Рембо покинув поезію, бо вона вже не давала йому того, чого він прагнув. Він шукав не іншої країни, не іншої професії, а іншого життя — несхожого на все, що знав досі. Спочатку він шукав його в поезії, ламаючи звичні правила й намагаючись побачити світ по-новому. Потім — у далеких мандрах, постійно змінюючи місця й заняття. Та й там його наздогнали нудьга, розчарування й відчуття, що справжнє життя досі триває десь далеко від нього.
Схоже, навіть в Африці Рембо так і не знайшов того, що шукав. У серпні 1888 року він зізнавався рідним: «Мені весь час страшенно нудно. Я ніколи не зустрічав людини, якій було б так само нудно, як мені». Його життя в Африці й справді важко назвати романтичним: Рембо організовує торгові каравани й намагається розбагатіти. Але чому ми маємо вважати таке життя менш гідним, ніж життя поета? І хіба те, що він не знайшов щастя в Африці, означає, що він помилився, покинувши поезію? Можливо, Рембо тікав не стільки від обставин, скільки від самої думки, що рано чи пізно навіть найнезвичайніший спосіб життя перетворюється на будні.
Поки Рембо торгує в Африці, у Парижі зростає його слава: Поль Верлен зараховує його до «проклятих поетів», виходять друком «Осяяння». Так, Рембо вже давно не пише віршів, але поступово перетворюється на літературну легенду. Він намагається жити поза літературою, та вона й далі розпоряджається його ім’ям. Згодом навіть його мовчання стає частиною міфу, а відмову від поезії сприймають як ще один доказ його геніальності.
Але сьогодні мовчання Рембо набуває зовсім іншого сенсу. Сучасний митець змушений постійно створювати нові твори й підтримувати інтерес публіки до себе. Творчість стає для нього не просто професією, а частиною особистості, власним брендом, від якого вже не так просто відмовитися. А Рембо довів, що навіть великий талант не зобов’язує людину присвятити йому все життя. Ми захоплюємося митцями, які порушують правила й відстоюють свободу, але відмовляємося визнати за ними свободу перестати бути митцями. Виходить, геній має право на будь-який бунт, крім бунту проти власного покликання?
Тож цілком можливо, що найрадикальнішим учинком Рембо була не революція, яку він здійснив у поезії, а відмова присвятити їй решту свого життя.
Автор висловлює особисту думку, яка може не співпадати із позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.