Чому ми не в НАТО? На питання президента Зеленського відповідають експерти — політологи та військові

"Чому ми досі не в НАТО?" Це перше питання, яке президент України Володимир Зеленський хотів би задати американському колезі Джо Байдену. Про це він заявив в інтерв'ю програмі Axios на американському каналі HBO. Одні назвали це комунікаційним провалом президента, мовляв, голова держави нічого не знає про відносини України і НАТО і взагалі про міжнародну політику, альянси, союзи, блоки. Інші слова Зеленського назвали бажанням отримати чіткий сигнал, чи зацікавлений Альянс у взаємовигідному партнерстві.

Перші спроби

Спроб узаконити відносини з НАТО Україна робила кілька. Найяскравіша трапилася у 2002 році, коли на засіданні РНБО вирішили: кінцева точка у відносинах України з Альянсом — повноправне членство. Через півтора року тодішній президент Леонід Кучма зафіксував цей курс у військовій доктрині. Але, як виявилося, ненадовго. Уже в липні 2004-го польська Gazeta Wyborcza написала: "Президент України повертає її до сфери впливу Російської Федерації, відкидаючи перспективи вступу держави до Європейського союзу і НАТО". Далі Україну захопила політична турбулентність — президентські вибори і Помаранчева революція, у результаті якої після повторного другого туру виборів головою держави став Віктор Ющенко.

Щоб не допустити вступу України в НАТО, Росія може піти на ескалацію конфлікту не тільки через ОРДЛО

Прийшовши до влади, він спішно почав торувати стежку в НАТО, але рішучості вистачило ненадовго. Спершу Україна сіла на "газову голку" РФ, а після прийняла її заступництво. Результатом дрейфу нашої країни в бік Росії стала пропозиція прозахідного Ющенка зайняти посаду прем'єра проросійському Віктору Януковичу.

"У 2006-му прем'єр Янукович відмовився підписати лист про План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), регіонали місяцями блокували ВР з гаслами проти Альянсу, а "Батьківщина" вимагала провести референдум, — згадує народний депутат Ірина Геращенко. — У той час громадська підтримка НАТО коливалася у межах 35%, але ідею членства дискредитували, і її надовго відклали". Крапку в дискусії поставили під час Бухарестського саміту Північноатлантичного альянсу у 2008 році, коли Україна хоч і подала заявку на отримання ПДЧ, але отримала відмову. Далі до влади прийшов Віктор Янукович, за якого Україна отримала позаблоковий статус.

Новий курс

"Сьогодні Україна може, звичайно, ставити питання міжнародним партнерам, чому ми не в НАТО. Але точно не американським, — упевнений Михайло Гончар, президент Центру глобалістики"Стратегія ХХІ", головний редактор журналу "Чорноморська безпека". — З ним краще йти до німців та французів, адже саме вони у 2008-му заблокували надання ПДЧ Україні та Грузії. Крім того, у канцлера Ангели Меркель можна уточнити, чому вона не бачила співпраці України та НАТО і у 2015-му, коли сприяла введенню збройного ембарго проти України після других мінських домовленостей. Тоді Меркель помчала до Вашингтону до Барака Обами, щоб уберегти його від рішення поставляти Україні летальну зброю ".

Про НАТО як інструмент колективної безпеки Україна згадала у 2014-му, після окупації Росією АР Крим і початку збройного конфлікту на Донбасі. Спочатку Верховна Рада відмовилася від політики "позаблоковості", а після записала у військовій доктрині, що поглиблена співпраця з НАТО для України знову пріоритетне завдання. Через чотири роки, 7 лютого 2019-го, парламент змінив Конституцію: 334 народних депутата схвалили положення про стратегічний курс держави на набуття повноправного членства України в Організації Північноатлантичного договору. У відповідь зі штаб-квартири в Брюсселі прозвучали розмиті обіцянки, що членом НАТО Україна буде, але лише коли для цього прийде час. На те є дві причини. Перша — військовий конфлікт на Донбасі, а також окупований Крим. Друга — постійне шарахання України з боку в бік, що для таких країн, як США, виглядає дивно, адже там курс на безпеку країни не залежить від імені президента або його настрою.

Філософія альянсу

Що таке НАТО, на запит Фокуса погодився відповісти Глен Грант, полковник британської армії у відставці, колишній радник міністра оборони України.

"НАТО — це історія не тільки про те, щоб захистити вас, але і про те, щоб ви захищали нас, — говорить він. — НАТО — це колективна організація, і їй може знадобитися, щоб українські військові поїхали в Грецію, Туреччину або Естонію і боролися поруч з нами. Але як ми можемо довіряти державі, яка не була готова боротися за свою країну і повернути свої земельні та морські ресурси? Україна не має стратегії, як показати світу серйозність своїх намірів. Ви чекаєте, коли ми вам допоможемо. Що ж, тоді можете чекати вічно".

Грант уточнює, що ці слова — спроба відповісти на питання Зеленського. Далі він розповів би українському президентові про цінності НАТО — справедливість, довіру, верховенство права.

"Ми не бачимо цих цінностей у тому, як Україна ставиться до олігархів, які крадуть і зловживають своїм становищем, і як захищає маленьку людину від свавілля влади в судах — за гратами опиняються ті, проти кого недостатньо доказів. Ви нічого не зробили для покарання людей, які розстріляли Небесну сотню", — продовжує англійський військовий. Він також згадує про необхідність реальних реформ у поліції, Міністерстві оборони та Службі безпеки, а не "їх імітації", а в армії потрібно ввести цивільний контроль.

"Країні, в якій начальник Генштабу судиться з міністром оборони, не місце поряд з нами. Військові повинні служити, а не правити. Тому такий важливий суспільний контроль", — говорить Грант.

Армійське питання

"Якщо подивитися на будь-яку бригаду з боку, вона може здатися суперпідготовленою, з досвідом військових дій, здатною відбивати агресію РФ. На озброєнні — нова техніка, на солдатах — нова форма, — каже Олександр, один з українських офіцерів, який побажав залишитися неназваним. — Але якщо поговорити з військовослужбовцями, то помітно, що всередині проблем досить — від корупції до стосунків у колективах. Багато хто хоче отримувати зарплати, як в арміях НАТО, при цьому чекати пенсії і нічого не робити, тільки керувати, як в СРСР. Сьогодні більшість командирів думають, що вони пани: якщо бажають чогось, бажання повинно виконуватися, а якими зусиллями або жертвами — неважливо". З цієї причини стрій залишають мотивовані і досвідчені військові, які не готові вбудовуватися у стару систему.

Олександр вважає, що інтерес НАТО в Україні може бути у тому, щоб з часом отримати кілька десятків тисяч нових солдатів.

"На перший час це гарматне м'ясо, адже наші готові за значно меншу зарплату, ніж в країнах НАТО — $3-4 тис., — виконувати ризиковані функції і брати участь в місіях, — припускає військовослужбовець. — Представники Великобританії або США задіюватимуться на вищому стратегічному або оперативному рівні — у проведенні локальних операцій з мінімальними жертвами, а наші — в простих, таких як патрулювання, установка блокпостів, охорона базових таборів, надання гуманітарної допомоги". При цьому офіцер не сумнівається, що українській армії необхідні якісні зміни, яких самостійно не досягти: доведеться рухатися в НАТО.

Не референдумом єдиним

Суспільство, як і армія, постійно сумнівається, чи потрібно Україні йти в НАТО. На початку 2010-х більшість висловлювалася проти. Низький рівень підтримки експерти пояснюють нерозумінням, хто може бути ворогом України, агресивною політикою Москви у цьому питанні та слабким уявленням українців про НАТО. Ситуація змінилася у 2014-му, коли російська агресія спровокувала зростання підтримки вступу України в НАТО. Зараз за активну співпрацю з Альянсом, за різними соцопитуваннями, виступають 42-53%.

Зростання довіри до НАТО серед населення не означає, що кількість противників Альянсу різко скоротилося. Особливо на політичному олімпі. Якщо років 20 тому про можливий референдум про вступ до НАТО говорили тільки комуністи, то тепер про це голоси звучать звідусіль. Проти співпраці з Альянсом виступають кілька десятків народних депутатів від "Слуги народу" і вся фракція ОПЗЖ.

"НАТО зруйнує нашу країну", — так днями в інтерв'ю російському телеканалу прокоментував перспективи вступу в Альянс нардеп з ОПЗЖ Віктор Медведчук.

Позицію тих, хто проти, політолог Вадим Карасьов пояснює так: "Для Росії вступ до НАТО країн Балтії, Польщі, Угорщини був неприємним — він не відповідав уявленням РФ про колективну безпеку. Що вже говорити про Україну — це "червона лінія". Якщо Україна її перейде, то невідомо, як діятиме Росія. Щоб не допустити вступу України в НАТО, вона може піти на ескалацію конфлікту не тільки через ОРДЛО".

При цьому Карасьов пам'ятає, що курс в НАТО закріплений у Конституції. Змінити це буде складно.

"Рішення про НАТО — це питання консенсусу еліт. Так було у всіх європейських країнах. В Україні його немає, — зауважує він і згадує ідею про референдум: — Він міг би ратифікувати рішення еліт, як, наприклад, було в Угорщині. Але зараз проводити в Україні референдум небезпечно — переважної підтримки не буде, і такий результат лише посилить протиріччя, особливо у східних та південних регіонах України. Поруч Росія — це не жарти".

"Ніяких референдумів і опитувань проводити в Україні вже не треба, — парирує Михайло Гончар. — Шлях в НАТО — рішення політичного керівництва конкретної держави. Парламент і президент обираються на демократичних виборах, щоб потім відповідати за питання національної безпеки та оборони". У цьому сенсі цікавий досвід Чорногорії — маленької країни з величезним проросійським впливом. У 2017-му вона стала повноправним членом НАТО. І не після референдуму, якого вимагали просербські та проросійські політики, а внаслідок рішення керівництва країни, яке чітко сказало: "Мета Чорногорії — отримати членство в ЄС і НАТО, що прямо записано в Конституції. Керівництво має виконувати пряму вимогу головного закону".

Що стосується референдуму, то його справді проводили, але лише у двох з тридцяти країнах ЄС — Угорщині та Словенії. Там більшість громадян схвалили курс в НАТО.

Нині український парламент активно взявся за виконання "домашнього завдання" Альянсу. Перший віце-спікер ВР Руслан Стефанчук запевняє: інтеграція в НАТО — пріоритет зовнішньої політики України, тому у 2021-му парламент хоче розглянути близько 40 з 60 необхідних для цього документів. Зокрема — законопроект про реформу СБУ. Це, як кажуть експерти, стане тестовим завданням, за виконанням якого пильно стежать з Брюсселя. Особливо після того, як у 2020-му Україна отримала статус партнера з розширеними можливостями. Далі — тільки отримання Плану дій щодо членства в НАТО. Але коли це станеться, ніхто сказати не може.

"Це буде швидше геополітичне, колективне рішення тридцяти країн — членів НАТО, — каже Єгор Чернів, народний депутат від фракції "Слуга народу" і голова Постійної делегації України в Парламентській Асамблеї НАТО. — Україні важливо довести, що ми не тільки гідні, але у нас у державі єдина думка з цього приводу. Так, на місцевих телеканалах ми можемо дебатувати, як і коли ідемо в НАТО, але якщо виходимо на міжнародну арену, то не можна посилати двозначних сигналів про внутрішні розбіжності".

Під час підготовки до безвізу з ЄС Україні довелося виконати 144 завдання. На шляху до Альянсу таких набагато більше. Але всі вони не про те, як сподобатися міжнародним партнерам, а про те, як провести реформи політичної, економічної, правоохоронної та військової сфер.