"Не бійтеся" Сусід у нас мирний!". Що думають про загрозу війни у селах на кордоні Білорусі та України

До Білорусі прибувають російські військові та техніка. Офіційно — для спільних навчань, ймовірно — для нападу на Україну. Журналісти Фокусу поїхали на кордон з Білоруссю, аби дізнатися, наскільки він захищений та що думають про можливе вторгнення з півночі жителі крайніх сіл.

Довкруги сніг: чистий, пухнастий, немокрий. Напередодні він усю ніч падав на півночі України, температура була близько нуля, тому навколо все побілішало — дороги, поля, дерева, немов у казковому світі Нарнії. Ми зупинилися на дорозі до прикордонного пропускного пункту "Нові Яриловичі". Він у 230 км від Києва, у Чернігівській області, на кордоні з Білоруссю. Погода тиха, безвітряна. Лише десь вдалині чутно, як стукає дятел. Вирішуємо, чи варто їхати у селище Добрянка по засніженому шляху, аби раптом не застрягнути.

До нього приблизно 13 км. Рухатися треба по дорозі, оточеній лісом. Навігатор показує центр міста — площу Центральну, її ж перетинає однойменна вулиця. Вона пронизує усе селище та впирається у кордон з Білоруссю.

Побачивши вдалині шлагбауми, зупиняємо машину, далі пішки. Слідів на дорозі мало — люди у цю частину села не ходять і не їздять. Незмінні навіть таблички зі старою назвою вулиці Центральної — Леніна. Навколо закинуті, часто напівзруйновані, дерев’яні хати, лише поодинокі будинки у Добрянці цегляні. На узбіччі — жовто-блакитний кіоск, у якому колись можна було придбати страховий поліс для поїздки в іншу державу. Підходимо ближче й помічаємо червоно-зелено-білий прапор. Пропускний пункт "Добрянка" розташований всього у 10 м від сусідньої держави. Тут Україну та Білорусь розділяє лише вузеньке русло річки Немильні, по якій проходить кордон. Місцеві говорять, що до розпаду Радянського Союзу українська Добрянка та сусідня білоруська Паддабранка були фактично одним селищем, а розпад країни зробив мешканців сусідніх будинків іноземцями.

Не варто забувати про вплив на місцевих мешканців телебачення — у багатьох є російські та білоруські канали. Людям важко розібратися у ситуації

Минаючи колючий дріт та гавкаючи, назустріч вибігає собака. "Діна, до мене!" — кличе охоронця кордону один з прикордонників. Молодий чорнявий хлопець пояснює: "Добрянка" — пункт місцевого значення, тобто для спрощеного пропуску громадян України та громадян суміжних держав, які проживають у прикордонних районах, повністю закритий через карантин, чатують лише прикордонники.

Біля пункту не лише паркан, а й кільця з армованого колючого дроту — єгози. Помітно, що огорожі ­встановлені нещодавно. Праворуч та ліворуч між хатами, вздовж річки — стежка для патрулювання. У крайній хаті, яка вже за межею, живе бабця, але нині її хвіртка зачинена. За її хатою стоять такі самі. Насправді, місцеві могли б подолати річку з легкістю, але порушувати державний кордон давно ніхто не наважується.

— Коли є сніговий покрив, то всі сліди порушників побачити легко. Поки це лише коти, собаки та зай­ці, — запевняють прикордонники.

З ностальгією

— Як я можу знайти голову об’єднаної територіальної громади Світлану Бицько? — запитую двох жінок на вулиці. Напередодні з нею домовилися про зустріч.

— Поселкового совета? — дивується одна з жінок, яка говорить з яскравим білоруським акцентом. — Так вы нам так и говорите, потому что вашего украинского языка вообще не понимаю. Мне иногда что-то говорят, а я стою — глаза вылупила.

— За парком, налево, — підказує інша. — Заметите здание с ремонтом, это оно. Там еще флаг висит…

— Який? — виривається у мене випадково.

— Украинский. А какой же? Мы ж в Украине живем, это там — Белоруссия, — відповідає інша жінка, пані Ольга.

— Украина нищая стала, — говорить її сусідка.— Аптеки в поселке сейчас нет, лекарства купить негде, надо только в Чернигов ездить. Но если ехать, то только на частном автобусе, государственные к нам не ходят. Раньше в Белоруссию за лекарствами, продуктами, вещами ездили на машинах, велосипедах — до Гомеля от нас 30 км по отличной дороге, до Чернигова — 60 км по ямам. Перейдите границу — все ухоженное: побеленное-покрашенное, земля вся вспаханная, колхозы работают. А у нас дома пустые, есть сгоревшие хаты, работы в поселке нет. Мебельная и швейная фабрики, хлебзавод не работают. Думаете, хорошо ездить за границу деньги зарабатывать? Молодежь уезжает — кто в Польшу, кто в Чехию. А душа у родителей болит: вернется или нет? Как у моего брата — поехала дочка в Чехию, и привезли… в ящике. Так и живем, никто на нас внимания не обращает.

Поки розмовляємо, повз проходить лише одна жінка: "Куда, соседка? По картошку?" — уточнює Ольга. Вона згадує часи, коли у Добрянці було понад 11 тис. мешканців, зараз немає і трьох. Залишилися переважно пенсіонери. Тому багато хат у селі, навіть на Центральній, закинуті — люди старшого віку померли, молоді — жити не хочуть, хати продають. Як кажуть місцеві, за $2–4 тис. можна придбати собі дерев’яну дачу в Добрянці. Деякі будинки й справді зовні мають вигляд цілком пристойно та навіть чарівно, у деяких — жити вже неможливо.

— Ягоды, грибы, чистый воздух — хорошо у нас, — говорить Ольга.

— Аби не сусід, — додаю я.

— Боитесь? — Ольга з півслова розуміє, що я згадую Білорусь.

— Не бойтесь! Сосед у нас мирный. Я прожила тут сорок годов, и мы никогда не ругались. У меня на той стороне братья, сестры — всегда нам помогали. А мне пора. Всего доброго. Добивайтесь, чтобы нам аптеку открыли, — говорить місцева жителька.

Далі до магазину з пані Ольгою ми йдемо вдвох. Вона підкреслює, що всі російською говорять, бо більшість у Добрянці — етнічні росіяни, багато старообрядців. Місцеві стверджують, що населений пункт був заснований на початку 1700-х років тими, хто втікав з Російської імперії через гоніння на віру. Нащадки старовірів живуть у Добрянці й досі. Мають свою церкву Дмитра Солунського, громаду, а чужинців називають "наброди".

— Молодые становятся украинцами. Я русская, муж украинец, наш сын уже украинец, и внуки тоже, — продовжує Ольга.

Запитую її, чи чули місцеві, що по той бік кордону стягуються війська — російські та білоруські. "Вот это не так", — різко реагує вона. Говорить, що її сусідка щодватижні їздить до родичів у Білорусь, й навіть не хоче подібні розмови чути. "Мы же все видим и знаем — тишина там. Нагнетают все, чтобы спичку куда-то вставить. Но не будет этого. Наоборот — Батька [Олександр Лукашенко] сказал, чтобы около границы никого не было. А учения устраивают, надо же армию подучить. Они ж дружат с россиянами, а мы с ними — уже враги", — сміється Ольга и заспокоює: "Все будет хорошо! Бог не допустит. Хотя всемирная война будет — в Писании написано. Но не сейчас".

На сторожі

Селищну голову у сільраді не застали — поїхала у сусідній населений пункт у справах. Домовляємося повернутися згодом. А поки прямуємо до Киселівки— ще одного прикордонного села. Але дорогу до нього занесло снігом, розчистити не встигли. "Як настає справжня зима — люди там автономно живуть: транспорт не ходить, магазини не працюють. Та й мешканців там — одиниці. Вимираюче село", — згодом пояснює Олексій Шевчук, перший заступник начальника відділу Прикордонної служби "Добрянка". Киселівка розташована впритул до "Нових Яриловичей", де з майором ми і зустрілися.

На під’їзді до "Нових Яриловичів" лише кілька машин. І всі — вантажні. До 2014 року, коли в Україні почалась збройна агресія РФ, у цьому місці кордон перетинали понад 5 тис. осіб за добу, нині — не більше тисячі. Прикордонники пояснюють цю статистику не стільки ідеологічними розбіжностями українців та білорусів, скільки розпалом епідемії коронавірусу. Нині дозволено їздити лише тим, у кого у суміжних державах живуть близькі родичі. Часто такі люди перетинають кордон задля купівлі товарів у Білорусі — місцеві вважають, що там вони дешевші та якісніші.

На територію пункту ми заходимо разом з іспанською журналісткою та японською знімальною групою. Прикордонники дивуються такий активності наших колег. Іноземців, як і нас, цікавить, наскільки захищений кордон.

— Ми працюємо у посиленому режимі, — переконує майор Шевчук. — Поряд з кордоном наявні бойові резерви — Національна гвардія та Збройні сили України, які перебувають у повній готовності. Якщо ситуація буде загострюватися, вони прибудуть у стислі терміни для відбиття збройного нападу або провокацій". Він вказує: "70% ділянки відділу Прикордонної служби "Добрянка", а це трохи більше аніж 103 км, захищені парканом з колючого дроту, на інших встановити такий неможливо: під час паводків укріплення може змити".

— Ви думаєте, ці сили будуть здатні захистити? Чи відчуваєте небезпеку? — запитує колега з Іспанії.

— Особисто я небезпеки не бачу. У разі агресії, враховуючи характер місцевості — навколо болота — розуміємо, що масового перетину кордону не буде", — продовжує прикордонник. Його слова можна перекласти просто: танкам потрібна дорога, по землі не підуть. Воєнні експерти раніше пояснювали Фокусу: з часів Другої світової війни можливості для логістичного забезпечення наступу не змінились — є тільки одна автомобільна дорога, відрізок траси Е95 від Гомеля до Броварів, бо всі вороги СРСР були на Заході. "Тому у разі чого прикордонники перекривають дорогу, стримують напад до прибуття підсилення", — додає Олексій Шевчук.

Але особливий період на кордоні з Білоруссю ще попереду — на території сусідньої держави Олександр Лукашенко анонсував позапланові спільні білорусько-російські навчання з 10 по 20 лютого 2022 року, мовляв, така реакція на "дії країн НАТО", зокрема, й в Україні.

— За допомогою нашої авіації вздовж державного кордону ми не спостерігаємо техніку, — говорить заступник начальника відділу Прикордонної служби "Добрянка". До того ж, як раніше анонсувалося, навчання відбудуться на їхньому спільному кордоні — а це в 150 км звідси. Наявність же чи відсутність техніки в білоруській Речиці біля Гомеля, про яку говорить розвідка, Шевчук взагалі не коментує: "Бачимо повідомлення у медіа".

— А яка провокація може бути? Ми, люди в Іспанії, не уявляємо, що це може бути! — наполягає журналістка.

— Я вам і не підкажу, — усміхається Шевчук.

Прикордонник відчиняє хвіртку у паркані, за нею бачимо ще одну стежку для патрулювання. Йдемо коридором зі струнких берізок, вздовж якого протягнута тонка нитка — якщо її зачепити, прикордонники отримають спеціальний сигнал та відреагують. По обидва боки стежки — ще територія України, але ліворуч не можна випадково порушувати сніговий покрив — кожен зайвий крок може бути розцінений як спроба порушення державного кордону. За сніговою смужкою — паркан із колючим дротом та викопаний рів. В кінці тунелю раптом з’являються прикордонники у маскувальних костюмах та швидко зникають за деревами. Щодня на патрулювання висуваються кілька груп, кожна з яких у середньому проходить понад 10 км.

Влада на місцях

Повертаємося у Добрянку до сільради. Зупиняємося на площі Центральній, 8. У своєму кабінеті на другому поверсі вже чекає Світлана Бицько. Після кількох годин на кордоні в її кабінеті здається занадто спекотно.

Світлана — 36-річна місцева жителька. Нещодавно очолила Добрянську об’єднану територіальну громаду. До неї увійшли двадцять одне село, з яких "більш-менш заселені" п’ять. Місцеві не приховують, що не всі задоволені її роботою у громаді, та й сама Світлана визнає: проблем багато, і перша — нестача фінансування: "Лісгосп, який забезпечував 50% надходжень до місцевого бюджету, ліквідували, тож бюджет на 2022 рік спрогнозувати складно. Чи будуть у нас кошти на медицину, освіту і чи зможуть місцеві зберегти робочі місця — невідомо. Ми завжди говорили: не можна послаблювати прикордонні регіони — вони мають бути економічно стабільними, аби жили люди, які могли захищати кордон та свою землю".

У разі нападу з боку Білорусі прикордонники перекривають дорогу, стримують його до прибуття підсилення. Поряд з кордоном наявні бойові резерви — Нацгвардія та Збройні сили України

— Після початку війни на сході люди задумалися, у якій країні вони все-таки живуть, — переконує Бицько. — Так, більшість у нас російськомовне населення, вихідці з території сучасної Росії, їх називають "ка**пи". На початку війни вони зовсім не вірили, що Росія може напасти, були провокаційні настрої. А оскільки переважна більшість старшого віку, вони з жалем згадують часи, як у Радянському Союзі селище розвивалось, вирувало життя. Зараз більш-менш люди розуміють, що Україна воює, за що, але вплив пострадянського часу залишається. І не забуватимемо про дію телебачення — у багатьох окрім українських каналів, є російські та білоруські. І людям важко розібратися, що краще: де всі слов’яни разом жили у союзі, або коли самостійно та ціни ростуть. Звісно, хтось панікує: що буде. Деякі далекобійники розповідають, що бачать пересування військової техніки на дорогах. Мені здається, якби мала бути війна, то точно б ніхто не брязкав зброєю — наступали і все. Але я в це не вірю! Як і багато місцевих не вірять, що слов’яни на слов’ян підуть.

У Світлани чоловік та двоє племінників — прикордонники. "Вони надають мені впевненості, — переконує вона. — Укріплення кордону йде. Можливо, не так швидко, як хотілося. Й раніше можна було почати, бо кордони ж до того були не захищені". Вона переконана, що міграційна криза (коли на кордоні Білорусі та Польщі перебували вихідці з країн Азії, намагаючись прорватися до ЄС) була тестом для України — як відповідні служби реагували на подібні дестабілізаційні кроки.

"Ми ж на своєму місці, як представники влади, можемо лише відбивати інформаційні наступи — проводити роз’яснювальну роботу, просити громадян виявляти пильність, повідомляти про наявність підозрілих осіб чи дій.

— Чи є впевненість, що місцеві мешканці при можливому наступі підтримуватимуть Україну? — наважуюсь запитати голову громади.

— Не можу відповідати за всіх. Але хочу сподіватися, що люди навчилися вірити в Україну. Ті, хто думають, що за кордоном краще, забувають анекдот про собаку, якого годують добре, а гавкати не дають, — говорить Світлана Бицько.

Мала батьківщина

На неї у коридорі вже чекає відвідувач Василь. Він власник одного з небагатьох цегляних будинків у Добрянці. І це навіть не будинок, а палац. З Василем ми познайомились, коли йшли від пропускного пункту. В минулому він військовий льотчик. Народився у сусідньому селі, потім родина переїхала в Добрянку, де батько працював у місцевій школі, закінчив військове училище, після 21 рік жив та служив у російському Челябінську, навчав штурманів, у 2010-х повернувся в Україну.

Василь запрошує на чай, просить почекати десять хвилин біля сільради. Коли під’їжджаємо до його будинку, розповідає його історію: до 1917 року тут жив купець Полянський, потім зник, після маєток переходив з рук у руки. І так було, поки дім не придбав він, аби відновити.

— Я нашел место на карте, где хотел бы жить. Это моя земля. Никто меня не может понять. Если у человека есть $200 тыс., он не будет ехать в Тмутаракань и вкладывать их в такой дом. А я живу в свое удовольствие, — говорить господар. Він наголошує, що завжди переймався долею будівлі, а надто й через те, що у ньому у ­1980-х роках його дружина Ірина працювала вчителькою.

Пригощає чаєм. Він трав’яний, з місцевих квітів. Секрет букету не розголошує, на смак — занадто гіркий. З солодкого — мед диких бджіл та чорничне варення. А ще десерт "Добрянка". Великі цукерки Ірина з особливими почуттями дістає з кошика, мовляв, коли їздять до друзів, завжди купують. До друзів — до російського Челябінська.

— Простые люди и там, и тут не понимают, что твориться наверху, — зненацька говорить господар. І тут ж попереджає: про політику говорити не воліє. Але сам до неї повертається.

— Жизнь у нас интересная и многогранная. Слом периодов, разделение княжеств, но придет момент, когда объединятся…

— У що об’єднуватися? — запитую я.

Василь твердо відповідає: "союз", та знову намагається піти від політики до історії будинку "купця Полянського".