Еволюція війни. Як готується захоплення України та що спільного в Донбасу, Придністров'я і Карабаху

Комсомольське, перейменоване в 2016 році Верховною Радою на Кальміуське, — невеличке містечко з копальнями, яких на Донбасі тотальна більшість, розташоване за 40 км від російського кордону. З 30 серпня 2014 року воно в окупації. Місцеві жителі, яким довелося виїхати одразу після проголошення "республіки", згадують, що роками не було жодних підстав говорити про сепаратизм чи приєднання до РФ.

"Насправді, нам було не до того. Більшість працювала на єдиному великому підприємстві — Комсомольське рудоуправління, яке добувало вапняк — основу для металургійної промисловості, їздили до родичів і друзів у Таганрог і бачили, що в сусідній державі живуть набагато гірше, ціни вищі, якість продуктів гірша, роботи немає", — розповідає місцева жителька Ірина, яка просить не називати її прізвище з міркувань безпеки.

"Майдан у Києві ми не підтримували, коли той переміг, у місті відбулося кілька мітингів проти нової влади, організовані міськрадою. Можливо, усі б з часом змирилися і жили далі, якби в Слов’янськ не прийшов бойовик Ігор Гіркін. Тоді містами Донецької області, зокрема й у Кальміуському, закружляли каруселі — приїздили люди з прапорами "ДНР", мікрофонами та колонками розповідати про його успіхи. Тоді ж почалося народження "республіки". Коли ж місцеві зрозуміли, що відбуваються безповоротні зміни, було вже пізно — місто остаточно зайняли люди Арсена Павлова, відомого як Моторола.

"Зараз уже мало хто може визнати, що припустилися помилки. Багато хто готовий так жити й надалі, знаходячи виправдання, мовляв, "в Україні — гірше", — додає Ірина.

Колись в одному місті з нею жив історик і військовий експерт Михайло Жирохов. У 2014-му він був директором однієї з місцевих шкіл, писав книжки про історію авіації та локальні конфлікти на пострадянському просторі — Нагірному Карабасі, Абхазії та Придністров’ї.

"Я одразу побачив, що на Донбасі починається те, що в Придністров’ї. І найперше тому, що почали спекулювання на мовному питанні, казати, що заборонять "наших героїв" — замість Леніна поставлять пам’ятник Степану Бандері. Це вже потім додався економічний складник — "Донбас годує Україну". Ці меседжі в Україну, як і в Молдову, закидалися з Росії. Проте в Україні Кремлю вдалося піти далі — у регіоні багато зброї, і він вісім років готувався до війни", — говорить Жирохов.

Хронічна ескалація: як Росія накопичує війська

У 2021 році на кордоні з Україною Російська Федерація накопичила рекордну з початку конфлікту кількість військ. За різними оцінками, їх там від 100 до 130 тис. І якщо навесні регулярні російські війська затримались після великих офіційних навчань, то вже восени причина їх перебування в Ростовській, Воронезькій областях, в окупованому Криму та на території сусідньої Білорусі — достеменно невідома. Західні медіа пишуть, а українські генерали підтверджували, що Кремль готує повномасштабне вторгнення в Україну вже цієї зими. Та й сам президент РФ Володимир Путін, відповідаючи на запитання про напад під час щорічної пресконференції у грудні 2021 року, не заперечував такої можливості. Хоча й зазначив, що це буде лише крок у відповідь, бо Україна "готує третю військову операцію" або ж намагається створити "територію "антиросії" з постійним накопиченням сучасної зброї", маючи на увазі співпрацю країни із США та НАТО.

"Поки не бачу підстав, аби Росія відмовлялася від планів напасти на Україну. Очевидно, що Кремль розробляє щонайменше два сценарії розвитку подій. Причому в жодному з них ОРДЛО не залишається в нинішніх межах", — зазначає Михайло Жирохов. Від початку агресії РФ він дослід­жує не чужі конфлікти, а вивчає російсько-український.

Перший сценарій найменш масштабний, з виходом на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей, заведенням на ці кордони російських миротворців.

"Саме так Кремль вчинив у Нагірному Карабасі. Далі відбуватиметься заморожування конфлікту. Усі ж розуміють, що ОРДЛО, цей обрубок, із кожним роком для росіян стає дедалі дорожчим. Вони ніколи не визнають "республіки", як визнали Крим, але й не відпустять". А тим часом людей необхідно годувати, тому важливо отримати нові території, а з ними — умовно робочу економіку та порт, через який можна буде експортувати товари й утримувати "республіку" самостійно", — говорить Жирохов.

Другий сценарій, вихід до Дніпра, менш вірогідний. "Далі навряд чи підуть, — додає експерт. — Паралельно намагатимуться організувати маріонетковий режим у Києві, який визнає "республіки". Росія ж навіщось тримає в себе "президента-втікача" Віктора Януковича й експрем’єра Миколу Азарова".

Важливо

Ескалація. З чим пов'язане чергове загострення на Донбасі

Жирохов звертає увагу, що тримати на кордоні та й ще взимку таку велику кількість військовослужбовців — дороге задоволення, і Росія чомусь витрачає на нього додаткові кошти. Ще більше грошей знадобиться, якщо буде наказ про наступ.

"Його ж не дають за місяць чи два тижні, а за три-чотири дні, — пояснює він. — Але якщо такий наказ буде, то ми побачимо біля наших кордонів не тільки ешелони з особовим складом і технікою, а з пальним і боєкомплектами. Поки такі не потрапляли на супутникові знімки. Але це не означає, що за тиждень вони не з’являться".

Війна з Росією: нова хвиля агресії в гібридній формі

"Ми точно знаємо, що Росія, її президент не просто ненавидять нас, вони відмовляють Україні в праві на існування. Тобто Путін весь час підкреслює, що ми "штучна держава", "вигадав нас Ленін", а "Зеленський потрапив під режим "нациків". Саме про це він вкотре сказав на пресконференції, — зазначає Костянтин Батозький, політолог, директор Агентства розвитку Приазов’я. — За сім років ми вже звикли, що загроза існуватиме принаймні доти, допоки житиме Путін. Тому що складно уявити, що може змусити цю людину змінити свою думку щодо України. І, усвідомлюючи це, ми маємо готуватися до найгіршого сценарію — це наша єдина правильна стратегія. Поводитися як країна, що воює: усвідомлювати загрозу, проводити навчання. Є багато країн, які живуть у такій ситуації".

Ольга Решетилова, у минулому волонтерка фонду допомоги українській армії "Повернись живим", а нині координаторка правозахисної організації "Медійна ініціатива за права людини", згадуючи про можливий наступ Росії, переконана, що за вісім років ситуація в країні дуже змінилась: українське військо сильніше, су­спільство підготовленіше, а українська влада намагається випрацьовувати практики протидій не тільки прямій агресії, а й гібридним загрозам.

"Зараз можна помітити, що в активної частини суспільства — військових, волонтерів, представників громадськості, бізнесу, журналістів — немає паніки, усі приблизно знають, як реагувати. Українське суспільство на стадії прийняття того, що від агресора нікуди не подінемося, Росія постійно буде погрожувати дестабілізацією в країні та вторгненням", — каже вона і не сумнівається, що нова хвиля агресії може відбутися найближчим часом, але якої форми вона набуде — це питання.

"Не думаю, що це буде повномасштабне військове вторгнення, як у фільмах про Другу світову війну, хоча, звісно, цей варіант відкидати не можна. Очевидно, що це будуть спроби дискредитації української влади, дестабілізації ситуації по всій країні, хакерські атаки, блокування платіжних систем, інтернету, мобільного зв’язку", — додає Решетилова.

Висока готовність. Зовнішні виклики на тлі загрози агресії

Cитуація ускладнюється тим, що на зовнішні виклики накладаються внутрішні. Усі вісім років основні державні гравці були поглинуті політичною боротьбою, замість того, аби концентруватися на проблемі агресії. Помилка президента Петра Порошенка була в тому, що він п’ять років не називав війну на сході війною. Від початку каденції і Володимир Зеленський намагався уникати словосполучення "агресія РФ". Зрозуміло, що президенти не хотіли втрачати рейтинги. Володимир Зеленський і нині бачить соціологію та намагається зберегти голоси людей зі сходу, які в нього були.

"А саме ці люди найбільш розчаровані та йдуть до інших. Зеленський прагне підтримувати з ними зв’язок, тому повторює цю мантру про розмову з Путіним, у якій немає жодного сенсу, тому що Росія вже багато разів свою позицію висловила, і з кожним роком обсяг вимог росте та стає все більш неприйнятним. Спочатку були прямі перемовини з ОРДЛО, нині — юридично закріплений нейтралітет, тобто фактично відмовляють нам у веденні суверенної зовнішньої політики. Що далі — захист російськомовних громадян?" — додає Костянтин Батозький.

Нині загроза ескалації — не лише українська проблема. У 2021 році вона стала проблемою всього світу, вагомим міжнародним фактором — у цю гру втягнуто більше країн, що для України добре, на відміну від 2014 року.

Тому в 2022 році Україні, по-перше, важливо втримати свою проактивну позицію на міжнародній арені. А по-друге, незалежно від того, як розвиватимуться події на Донбасі, виробити загальне бачення стратегії розвитку України в умовах постійної загрози з боку Росії.