Ердоган проти Киличдароглу. Хто переможе на виборах в Туреччині і як це вплине на Україну

Майже авторитарна влада Ердогана

З 2017 року Туреччина є країною з потужною президентською формою правління. Останні 20 років державу незмінно очолює Реджеп Тайїп Ердоган. Спочатку як прем’єр-міністр у парламентській державі (2003-2014 рр.), а потім як президент. Увесь цей час Ердоган працював над посиленням особистої влади, яка після невдалого державного перевороту у 2016 році (його наслідком стали чистки, які багато хто називає політичними репресіями щодо інакодумців) та змін до конституції 2017 року (вони суттєво збільшили повноваження президента) критично, як для країни НАТО, наблизилася до визначення "авторитарна".

Попри це у Туреччині все ж діє інститут виборів і від них справді залежить політичне майбутнє країни. Умови для учасників виборчої кампанії важко назвати рівними, проте, якщо опозиція зможе перемогти в цих надскладних обставинах, то влада їй все-таки дістанеться. Або ні…

У Туреччині є прецедент, коли у 2019 році на виборах мера Стамбула переміг кандидат від опозиції. Тоді через суд їх результати були скасовані та відбулися нові вибори, на яких Екрем Імамоглу не просто підтвердив свою перемогу, а й набрав ще більше голосів. Після цього він таки зайняв здобуту посаду. Жителі Стамбула (мером якого упродовж 1994-1998 років був сам Ердоган) продемонстрували владі, що не терпітимуть маніпуляцій.

Проте у президентському палаці по-своєму засвоїли цей урок. Як наслідок, Екрему Імамоглу — єдиному представнику опозиції, який має переможний досвід у змаганні з чинною владою, заборонили балотуватися у президенти за образу суду під час мерських баталій.

Чотири претенденти на пост президента Туреччини

Проте у турецьких опозиціонерів спрацював інстинкт самозбереження. Коли на горизонті стала чітко викреслюватися загроза майбутнього політичного існування у випадку чергової перемоги Ердогана (адже в такому випадку турецька політика може піти російським слідом та перетворитися на "театр" із чітко прописаними ролями), місцеві опозиціонери таки об’єдналися та майже одноголосно висунули єдиного кандидата. Ним став 74-річний Кемаль Киличдароглу.

Відтак на виборах 14 травня у бюлетені виборці зможуть знайти прізвища лише чотирьох претендентів на найвищу посаду в країні:

• Чинний президент Реджеп Тайїп Ердоган
• Представник сил об’єднаної позиції Кемаль Киличдароглу
• Основний невдаха попередніх виборів Мухаррем Індже (знявся 11 травня)
• Лідер турецьких націоналістів Сінан Оган

Оглядач німецького видання Deutsche Welle Бурак Унверен вважає, що в Огана найменші шанси на перемогу. Проте його кандидатура цікава амбіціями щодо ролі Туреччини у тюркському світі, які він декларує. Сінан Оган вважає, що у своїй зовнішній політиці Туреччина повинна приділяти увагу тюркським народам, зокрема Азербайджану та Узбекистану. Його результати на прийдешніх виборах продемонструють, наскільки у турецькому суспільстві є запит на такі колоритні ініціативи.

Мухаррем Індже програв вибори Ердогану на виборах 2018 року, набравши 30% як кандидат від найбільшої опозиційної політичної сили Туреччини — Народної партії. Після цього полишив її лави та заснував нову партію, якій надав промовисте найменування "Партія Батьківщини". Саме від неї він балотується на цих виборах. В останній момент 11 травня (за три дні до виборів) Мухаррем Індже зняв свою кандидатуру. це може свідчити про те, що опозиція планує перемогти Ердогана вже у першому турі (бо у другому він і так міг підтримати опозиційного кандидата). Чи мають такі розрахунки противників чинної турецької влади реальне підґрунття, чи це акт відчаю від розуміння, що перемогти у другому турі шансів немає, побачимо найближчими днями.

Ймовірно основним мотивом цих політиків є просування своїх політичних ідей і, таким чином, "прокачування" рейтингів своїх політичних сил, щоб вони змогли здолати 7% бар’єр на парламентських виборах.

Все ж основним конкурентом для Ердогана є 74-річний Кемаль Киличдароглу — чинний лідер Народної партії Туреччини (до її лав він вступив ще у далекому 2002 році), якого підтримали інші опозиційні сили країни та згаданий вже "забанений" на цих виборах мер Стамбула Екрем Імамоглу. Вагомим чинником для Киличдароглу може стати підтримка курдів. Політичні діячі цієї багатостраждальної етнічної групи змушені балотуватися до парламенту по списках партії Зелених, оскільки вони побоювалися зняття власної політичної сили Курдської народної партії з реєстрації. Ось у таких умовах відбуваються вибори у Туреччині.

Що пропонують основні кандидати на виборах в Туреччинi

Опитування прогнозують незначну перевагу Киличдароглу у першому турі, проте майже усі сходяться на тому, що долю переможця буде вирішено у другому турі 28 травня.

Тож 14 травня більш важливими будуть парламентські вибори, де намагатиметься утримати владу керівна партія справедливості та розвитку (ПСР). Наразі вона утримує більшість у парламенті разом із молодшим партнером — Партією націоналістичної дії, яка взагалі ризикує не пройти до парламенту. Хоча у президентській державі влада парламенту не настільки важлива, все ж він залишається запобіжником для остаточної загибелі демократії, а з іншої сторони опозиція обіцяє у разі перемоги повернути парламенту втрачені шість років тому повноваження. А цього не зробиш без сталої більшості. Хоча у разі поразки на президентських виборах ПСР, швидше за все, сама стане локомотивом повернення парламентської республіки.

Реджеп Тайїп Ердоган

Що ж можна сказати про Ердогана, окрім того, що він двадцять років посилював свою особисту владу? У дев’яностих Реджеп Тайїп Ердоган був опозиціонером. Виступав за повернення Туреччини до ісламських традицій. За це був репресований військовими, які здійснили переворот у 1997 році (армія у Туреччинi вважається гарантом світської держави і часто здійснювала перевороти, коли вважала, що є загроза ісламізації Туреччини). Навіть перебував певний час за ґратами. Базуючись на цьому факті, до речі, багато експертів утримуються від порівняння Ердогана з Путіним. Турецький лідер справді має тверді ідеологічні переконання.

Ердоган усіляко демонструє свою повагу до традиційних цінностей (у турецькому випадку — це іслам) та імперського минулого Туреччини. Його дружина на більшості передвиборчих заходів з’являється у традиційній мусульманській хустині. Сам він за будь-якої нагоди демонструє бажання відродити колишню велич Османської імперії (так називалася Туреччина до 1923 року). Традиційно в таких випадках електоратом є жителі провінцій, малих містечок та сіл.

Особливість цих виборів у тому, що саме електоральна база Ердогана найбільше постраждала від руйнівного землетрусу у лютому 2023 року. Тоді загинуло близько 50-ти тисяч осіб, і багато хто звинувачував у такій кількості жертв корумповану владу, яка "закрила очі" на нехтування сейсмологічною безпекою при будівництві. Чи повірять цим закидам люди — основна інтрига виборів.

Також через значні руйнування чимало симпатикiв Ердогана просто не зможуть прийти на вибори, натомість мають твердий намір прийти противники влади. Ними стали чимало нейтральних громадян, які шоковані шаленою інфляцією, що переслiдує Туреччину останні два роки. У провладному штабі розуміють ці тенденції та впроваджують програми максимальної матеріальної підтримки постраждалим від землетрусів. Зокрема Реджеп Ердоган зобов’язав кожного кандидата в депутати від своєї партії здійснити обов’язковий внесок у відповідний фонд. Такі кроки можуть мати успіх у суспільстві, схильному до популізму.

Як збирається виграти вибори влада, за правління якої інфляція досягла 85% і більше (залежно від базових груп товарів)? Переконати виборців, що опозиція справиться ще гірше.

Кемаль Киличдароглу

Турецький письменник і політичний аналітик Бірол Баскан називає Кемаля Киличдароглу "правильним персонажем у правильний час". Перед тим як стати політиком, він працював у міністерстві фінансів. Заявив себе затятим борцем з корупцією, часто з’являвся на телебаченні, де публічно викривав хабарників. У 2010 році Киличдароглу очолив лівоцентристську Турецьку республіканську партію. Це партія засновника Турецької республіки Мустафи Кемаля Ататюрка. Відповідно, її основним девізом та ідеологічною догмою є світська держава. Проте Кемаль Киличдароглу став поступово її реформувати, згладжуючи кути і таким чином наближати її до релігійних турків (яких у країні більшість) та курдів. Сам він відкрито наголошує на тому, що є алавітом (етнорелігійна група, до якої належить, зокрема сирійська політична верхівка). Попри непопулярність цієї групи серед консервативних турків-сунітів, Кемаль Киличдароглу не боїться електоральних втрат через своє походження, наголошуючи на необхідності єдності турецького народу та стиранні будь-яких бар’єрів між громадянами.

Проте поки найкращим його результатом як керівника партії стали 25% голосів виборців на парламентських виборах 2018 року, коли партія Ердогана ПСР набрала 43%. Тож ще є над чим працювати.

До складу опозиційного альянсу входять деякі з колишніх союзників Ердогана, ліберали, консерватори та націоналісти. Також Киличдароглу таки зміг добитися підтримки курдів.

Оглядач Reuters Дарен Батлер вважає, що все ж основну ставку Кемаль Киличдароглу зробить на соціальний аспект. Економічна криза, яка охопила Туреччину сприяє цьому. Адже більшість людей, які змінять прихильність до Реджепа Ердогана на підтримку опозиції, зроблять це саме через економічні провали чинної турецької влади.

Вибори в Туреччинi i наслiдки для України

Щодо зовнішньої політики, то вона, зрозуміло, залишиться незмінною у разі перемоги Ердогана. Не зазнає вона суттєвої трансформації й у разі приходу до влади його політичного опонента. Так, буде більше декларацій про відданість НАТО, проте практичних кроків, які б змінили ключові напрями зовнішньої політики держави, Киличдароглу здійснювати не має наміру.

Так, з греками вже практично помирилася чинна турецька влада. Опозиційний лідер не готовий робити різких рухів щодо кіпрської та близькосхідної політики. Також його радник із зовнішньої політики Унал Чевікоз заявив, що санкцій проти РФ Туреччина у близькій перспективі не вводитиме.

Проте вони мають повернутися до програми виготовлення та користування військовим літаком п’ятого покоління F-35. Чи готові турецькі політики для цього відмовитися від російських ЗРК С-400 наразі незрозуміло, проте навряд їх буде передано Україні, адже це був би занадто різкий крок, яких у зовнішній політиці турецька опозиція має намір уникати.

Найвагомішою інтригою майбутніх виборів залишається те, чи готовий Реджеп Ердоган мирно передати владу у разі поразки й на що він готовий піти заради втримання влади у своїх руках.

Опозиція не пропонує суспільству радикальних реформ ні у зовнішній, ні у внутрішній політиці, які загалом за два десятиліття Ердогана були доволі успішними. Йдеться про виправлення найбільш суттєвих недоліків останніх років:

• Повернення до традиційної економічної політики
• Згладження протистояння з курдами
• Нормалізація відносин із західними партнерами, зокрема в рамках НАТО

Єдина країна, що може покладати сподівання на прихід опозиції — це Швеція, якій обіцяють таки зняти більшість вимог щодо вступу до НАТО. Україні ж сподіватися на якійсь різкі зміни не варто, зокрема й тому, що Ердоган і так зробив досить багато. І Туреччина об’єктивно може допомогти Україні більше в статусі посередника (та ж зернова угода), а різких розворотів опозиція робити наміру не має.

Зовсім інша річ — дестабілізація ситуації у країні у разі поразки чинної влади та спроби Реджепа Ердогана її втримати силовим шляхом. Така ситуація є складно прогнозованою і може призвести до найнеочікуваніших наслідків. Та мабуть, саме вона є найбільш вигідною та жаданою для Кремля і, відповідно, небажаним варіантом розвитку подій для України та її союзників. Щонайменше сам факт спроби узурпувати владу у країні НАТО — це потужний іміджевий удар по авторитету "західного суспільства", ключовим елементом якого є Північноатлантичний альянс.