Від Москви до Вашингтона: три причини розвороту Ердогана. Якими будуть контакти США та Туреччини

Туреччина часів Ердогана займає доволі неоднозначну позицію в системі міжнародних відносин. Українці змогли це відчути на собі в умовах повномасштабної агресії РФ проти нашої держави. Анкара є вагомим постачальником зброї для України, водночас величезним хабом для обходження антиросійських санкцій. Усе це — частина турецької зовнішньополітичної стратегії, яка насправді є значно простішою, ніж здається. Полягає вона в тому, що пріоритет №1 зовнішньої політики Анкари — інтереси Туреччини. І останнім часом (принаймні на думку її керівництва) вони полягають у зближенні із Заходом, зокрема США.

Пів століття в НАТО

У 1952 році Туреччину прийняли в НАТО. Вона досі залишається найбільш східним членом альянсу. До 2009 року Туреччина була єдиним членом НАТО, де переважну частину населення становили мусульмани. Важливо зазначити, що історично Туреччина взагалі стала першою світською державою, населеною мусульманами, тому вона могла бути прекрасною вітриною інтеграції до західної світської цивілізаційної системи для ісламського світу.

Проте ключовим чинником прийняття недосконалої (м’яко кажучи) демократії та слабкої в сенсі економічного розвитку та суспільного благополуччя фактично азійської держави до Північноатлантичного альянсу на думку Арслани Дефне, старшої директорки Атлантичної ради в Туреччині, став військовий. Туреччина та Норвегія були єдиними членами НАТО, які мали сухопутний кордон із СРСР. І якщо скандинави гармонійно вписувалися в цей "клуб цивілізованих держав", то турки там виглядали доволі стороннім тілом.

У турецькому суспільстві завжди був високий рівень секуляративних настроїв (бажання відмовитися від світської держави на користь ісламу). Проте армія завжди була гарантом збереження наявного курсу. Риторичним залишається запитання, наскільки б вписувалася в структури НАТО держава, де діють закони шаріату.

Амбіції спричиняють конфлікти

Все змінилося з приходом до влади Реджепа Ердогана, який утримує у своїх руках владу на різних посадах з 2003 року. Останні 20 років турецька верхівка більше не сприймає себе бідними родичами на околицях західного світу, а все частіше згадують про своє імперське минуле, коли їхня держава — Османська імперія — справді була центром світу (хоча об’єктивно це твердження претендувало на правду ще у XVI ст.). Цього року турки відзначатимуть сторіччя світської республіки все ж на чолі з Реджепом Ердоганом, який розцінює цю подію (падіння Османської імперії, що й сприяло проголошенню республіки у 1923 році) швидше як негатив, ніж як причину для святкування.

Такі амбіції турецького лідера не могли не позначитися на відносинах із багатьма зовнішніми партнерами, зокрема США. Більшість азійських сусідів Туреччини збудувало свою державність на руїнах Османської імперії, тому для Сирії, Іраку, Йорданії, Єгипту та навіть Саудівської Аравії неоосманізм — це те ж, що для країн Східної Європи "русскій мір". Тому єдиним способом стати регіональним лідером та залучитися підтримкою громадської думки була гра на суперечностях із новим суперником — США.

Анкара уміло грала на близькосхідному націоналізмі, який полягав в ідеї, що питання Близького Сходу мають вирішуватися на Близькому Сході. Таким чином, Сполученим Штатам не натякали, а прямо говорили, що вони зайві в регіоні. Різниця між Східною Європою та Близьким Сходом у тому, що Османської імперії немає уже сто років. Останні десятиліття для громадськості Близького Сходу (переважно активна частина суспільства в цих країнах — це релігійні діячі) символом імперіалізму та негативу стали США. Робота СРСР та провідників комунізму не пройшла даремно. Тому Туреччина, яка декларує дрейф від світської держави до ісламу, з її військовими та економічними можливостями для багатьох жителів регіону стала непоганою альтернативою американському втручанню у справи Близького Сходу.

Для еліт (більшість держав Близького Сходу є авторитарними, якщо не деспотичними) Туреччина була військовою та залишається економічною силою, яка могла гучно заявляти Заходу про прагнення регіону. Країни регіону об’єднуються і намагаються самостійно вирішувати питання війни та миру, а для цього потрібна реальна військова сила. Анкара продовжувала залишатися мостом між Сходом та Заходом, проте за Ердогана рух пішов у реверсному напрямку.

З 2014 року, коли Реджеп Ердоган став президентом (відтоді експерти заговорили не про правління проісламістської Партії справедливості та розвитку, яку він очолює, а про режим одноосібної влади Ердогана) Туреччина все впевненіше вступала у конфлікти зі США, інколи прямо виступаючи проти інтересів Вашингтона в регіоні. Найбільш яскравим конфліктом в регіоні стало ставлення до курдських загонів самооборони в Сирії. Їх підтримують США для боротьби проти ІДІЛ та інших терористичних та ворожих Вашингтону груп. Проте в Анкарі самі ці сили вважають терористами й навіть завдають військових ударів по них, тобто фактично стріляють по американських союзниках.

Запеклі друзі гірше за ворога?

Всюди, де йдеться про протистояння США, не обходиться без Росії та Китаю. За принципом "ворог ворога — мій друг" почали зближуватися Анкара та Москва (які за всю історію найбільше воювали якраз одна з одною). На Близькому Сході їх об’єднала спільна мета — витіснити звідти США.

Проте ця дружба по розрахунку мала термін придатності. Після того як США пішли, "запеклі друзі" почали з’ясовувати відносини між собою, проте упродовж 2017-2022 років Туреччина тісно співпрацювала з РФ у багатьох напрямках і часто не гребувала заради цього йти на відвертий конфлікт зі США. Так, у 2017 році Анкара, після відмови США продати їй свої новітні системи ППО Patriot, закупила у РФ її передові системи С-400. Це завершилося скандалом і навіть виключенням Туреччини з розробки багатоцільового винищувача V покоління F-35.

Це припало на роки президентства у США Дональда Трампа. Згладжування кутів точно ніколи не було його сильною стороною, тому конфлікти між лідерами та очолюваними ними країнами інколи доходили до доволі активних фаз. Інколи супроводжувалися масовими демонстраціями в Туреччині, демонстративним розбиттям об асфальт продукції компанії Apple та нищенням інших американських брендів. Щоправда, інколи Туреччина допомагала американцям, зокрема, у військовому плані. Так весною 2020 року було завдано ударів по противниках міжнародно визнаного уряду Лівії. Проте і тут Туреччина зіграла свою гру. Тепер уряд Лівії де-факто є протурецьким.

Мабуть, піком протистояння Анкари та Вашингтона стало прийняття до лав Північноатлантичного альянсу Швеції та Фінляндії. Все ж усі попередні можна було звести до дитячих пустощів у масштабах геополітики. Сирійські курди, які загинули внаслідок турецьких атак, не були громадянами США. А фактичне блокування розширення найбільшого проамериканського військового альянсу — це вже серйозна гра. Такі екстравагантні дії турецького лідера спонукали багатьох експертів заявити, що у Вашингтоні та Брюсселі зробили ставку на турецьку опозицію на президентських та парламентських виборах, що відбулися у травні цього року.

Проте саме тоді відбулися кілька важливих подій, які не одразу стали помітними широкому загалу. Жодна із потужних сторін на Заході не виступили із різкою критикою виборчої кампанії в Туреччині. А критикувати насправді було що. Чого вартий лише арешт потенційно найрейтинговішого опозиційного кандидата перед стартом кампанії. Під час виборчого процесу було чимало й інших недоліків, проте Ердоган та його партія перемогла, таким чином зарезервувавши за собою владу в країні на наступні 5 років. І отримавши схвалення західної спільноти турецький очільник немов переродився. Майже одразу було пропущено в НАТО Швецію, яка відбулася символічними поступками. Також турецький лідер заговорив про бажання відновлення співпраці зі США у військово-промисловій сфері. Вона була суттєво призупинена саме після згадуваного демаршу з російськими С-400.

Що далі?

Поки рано робити серйозні висновки про стратегічний перегляд відносин між Анкарою та Вашингтоном, проте деякі попередні узагальнення зробити вже можна.

Перш за все потрібно визначити причини розвороту Ердогана. Їх може бути декілька:

1. Банальне загравання з електоратом. Показна американська риторика подобається жителям сіл азійської Туреччини. Їх голоси були потрібні Ердогану, щоб виграти загальнонаціональні вибори. Тепер наступною електоральною ціллю турецького керівництва — перемога на муніципальних виборах у великих містах. А там сильні проєвропейські погляди. Звідси й зовнішньополітичні розвороти. У могутніх країнах зовнішня політика визначається внутрішніми потребами. А сучасна Туреччина позиціює себе як велику державу.
2. Реальна потреба в американському ВПК, зокрема винищувачах F-16. Їх турецький аналітик із зовнішньої політики та безпеки Омер Озкізілджик визначив основним запитом Анкари у цей період. Хочеш не хочеш, але в умовах такої складної ситуації армію потрібно модернізовувати. За відсутності здорової альтернативи, потрібно йти на поступки.
3. Підтримка переможця. Сама Туреччина не готова кидати виклик Вашингтону. Москва, судячи з усього, геополітичний банкрут, а Китай далеко. Потрібно вчасно приєднатися до табору переможця, щоб не опинитися за бортом.

Самі США теж пішли на зустріч і визнали високий статус Туреччини. Вона тепер молодший партнер Сполучених штатів, яка має свої інтереси та готова просувати інтереси США, які не суперечать або тим паче тотожні її власним (найважливішим таким є послаблення впливу Ірану та Китаю в регіоні).

Колишній австрійський дипломат Клаус Вольфер визначає такі сфери потенційних контактів США та Туреччини у найближчій перспективі:

• Покращення відносин з проамериканським урядом Греції. Тут може бути знайдене компромісне рішення щодо Кіпру, заморожений конфлікт на якому є міною сповільненої дії у відносинах між двома членами НАТО. Також частиною угоди щодо Кіпру може стати й вирішення питання щодо східносередземноморських островів та багатих на корисні копалини шельфів.
• Створення транскавказького коридору до Середньої Азії. Ослаблення РФ та посилення тут Туреччини може зіграти на руку Вашингтону за умови лояльності Анкари.
• Координація дій у гарячих точках Близького Сходу та Північної Африки, а також регіону Сахелю (територія між Сахарою та африканськими саванами). Тут об’єднати інтереси Анкари та Вашингтону може небажання допустити посилення тут інших гравців — РФ, Китаю та Ірану.
• Безпека на Чорному морі, зокрема забезпечення безперебійного комерційного судноплавства та функціонування іншої комерційної інфраструктури (зокрема трубопроводів). Сюди ж і зернова угода.
• Підтримка України. Для американо-турецьких відносин — це лише один з напрямків зовнішньої політики. Для нас же це питання життя і смерті. Варто розуміти, що для Туреччини надмірне посилення України в принципі невигідне через географічне розташування (має бути лише одна сильна держава в регіоні), проте якщо Туреччина побачить суттєву та реальну у близькій перспективі загрозу збоку РФ (контроль над Константинополем входить в імперську концепцію Москви не менше, ніж захоплення Києва) або якщо програш РФ стане достатньо очевидним (наприклад унаслідок успішного контрнаступу), то Анкара займе сторону переможця. Також аргументом може стати приємний бонус від США.

Насправді Вашингтону є чим зацікавити Анкару. Окрім жаданої співпраці у сфері ВПК в Туреччині дуже плачевна економічна ситуація. Директор турецької дослідницької програми Вашингтонського інституту близькосхідної політики Сонер Чагаптай зазначає про значні фінансові вливання уряду Ердогана у соціальну сферу напередодні виборів. В результаті у травні валютні резерви країни скоротилися на понад 10% (рекорд за останні два десятиліття). Тому налагоджувати економічну ситуацію — це першочергове завдання нового старого керівництва країни. І тут у нагоді можуть стати США з їх кредитними та торговими можливостями, а також впливом на міжнародні фінансові інституції.

Зрозуміло, що для України дружба Туреччина зі США — це надзвичайно вигідний поворот подій у міжнародних відносинах. Перша ластівка у вигляді звільнення командирів-захисників Маріуполя уже прилетіла. І чим теплішими ставатимуть відносини між США та Туреччиною, тим більше буде таких приємних бонусів, зокрема і для України. Наразі у Вашингтоні більш помітним стало зелене світло для Швеції на її шляху до НАТО.

Вагаючись у роздумах, на чию сторону у певному питанні схилиться Туреччина, можна надати стовідсотковий прогноз, зазначивши, що Анкара займе протурецьку позицію. А зробити так, щоб інтереси Туреччини збіглися з їхніми — це уже завдання партнерів.