БРІКС, Тюркський світ, Глобальний південь. Які нові країни і союзи прагнуть поділити планету

В Нью-Делі завершився черговий саміт країн Великої двадцятки. Ще рано робити остаточні висновки, проте схоже, що це був тріумф господаря форуму – прем’єр-міністра Індії Нарендри Моді та президента США Джо Байдена, які несподівано для багатьох заявили про створення нового логістичного коридору Індія – Близький Схід – Європа, який міжнародні оглядачі вже назвали "Новим шляхом спецій", натякаючи проти кого і чого він буде спрямований. Та у Нью-Делі щиро вважають свої ініціативи повністю самодостатніми і цілком готові увірватися у найвищу лігу світової політики. Індія на повний голос заявляє про амбіції стати повноцінним геополітичним полюсом впливу.

Фокус розбирався, скільки геополітичних полюсів є у сучасному світі та чи не спалахне між ними нова Холодна війна.

Світ більше не глобальний

Холодна війна – це унікальне в історії протистояння між двома гегемонами, які поділили світ навпіл і мали діаметрально протилежні погляди ледь не на усі аспекти життєдіяльності людини. Це максимально спрощене означення того, що відбувалося в глобальних міжнародних відносинах від закінчення Другої світової війни до моменту розпаду СРСР. Холодна війна завершилася поразкою Радянського союзу і руйнацією підвладного йому блоку. Це очікувано призвело до домінування США та сповідуваних ними цінностей у світовій політиці.

Але було очевидним, що рано чи пізно з’являться сили, які кинуть виклик Вашингтону у його амбіціях домінувати на усій планеті. Очікувалося, що реваншу може захотіти Москва, також остерігалися бажання Пекіна перейняти на себе роль СРСР. Комуністичний лад у Піднебесній дозволяє оголосити себе ідеологічним спадкоємцем СРСР. Інше питання скільки в КНР залишилося від комунізму радянського зразка.

Ні Москва, ні Пекін не розчарували тих, хто ставив на них. Справді, Москва здійснила спробу реваншу, а Пекін з притаманною китайцям повільністю методично та вперто нарощував свій економічний потенціал.

Чому свiт дiлиться на полюси i табори

Причин фрагментації світу саме на кілька полюсів декілька:

• Наявність багатьох різних ідеологічних норм, світоглядів, норм поведінки у різних частинах світу. Різниця у способі життя не обмежується лише вільним ринком та плановою економікою. Є варіанти їхнього комбінування, а також інші неекономічні аспекти визначення людського світогляду – теологічний, соціальний, морально-філософський, тощо.
• Наявність кількох економічних центрів тяжіння. Друга світова війна призвела до значних руйнувань у метрополіях ще колоніального світу, а щойно утворені держави, звичайно не були готові до боротьби за найвищі позиції. Це й зумовило виникнення лише двох центрів впливу. За кілька десятиліть суттєво змінилася ситуація саме у колишньому колоніальному світі.
• Суто статистично – коли у світі значно збільшилася кількість держав, зростає й кількість ймовірних центрів глобального впливу. Ще до завершення Холодної війни класичні полюси "тріщали". Та ж КНР практично перейшла у ворожий табір. Зараз же ситуація суттєво багатогранніша.

Завершення ери однополюсного світу пов’язана із втратою силового та морального авторитету США. Світова фінансова криза 2007 року підкосила авторитет ринкової економіки, неоднозначні культурні інновації не всюди у світі знайшли розуміння. Натомість невпевнені військові кампанії в Афганістані та Іраку показали багатьом недоброзичливцям, що Акела почав промахуватися.

За межами еліти: як об’єднуються "маленькі країни"

Власне форум у форматі G-20 започаткувався після однієї з фінансових криз – вічних супутників ринкової економіки. Наприкінці 90-х Азію сколихнув крах фінансових ринків. Держави, для яких ринкова модель була нав’язана ззовні засумнівалися в її доцільності, а особливо в компетентності США як світового лідера.

З іншого боку на початку XXI століття почали невпинно багатшати багаті на енергетичні ресурси арабські країни. Формально більшість цих країн об'єднані в Лігу Арабських держав, проте ця формалізована організація на практиці не є надзвичайно ефективною. Більш дієвим та впливовим є OPEC (куди, хоча й входить ширше коло учасників, проте його фактичним лідером є Саудівська Аравія). Ця організація де-факто є міждержавним картелем, проте в силу стратегічного значення продукту – нафти, яка все ще залишається рушієм світової економіки, OPEC набуває все значнішого політичного впливу в міру зростання інших аспектів могутності його учасників (загальний економічний розвиток, військовий потенціал, стабільність та автономність політичної системи і т. д.). І важливо, що цей вплив є реальним, а не номінальним як у випадку з Лігою арабських держав та іншими організаціями регіонального та глобального рівня, вершиною яких є ООН.

Все більше і більше в культурному, економічному, геополітичному та ціннісному планах монархії Перської затоки претендують на провідну роль в регіоні та демонструють готовність до всеосяжної конкуренції із Західним світом.

БРІКС: вже не "російський гурток за інтересами"?

В іншому кутку світу вирішили створити свою організацію, яка мала б конкурувати із G-7 – BRICS. її ініціатором стала ще одна велика та відносно багата країна, яка вважає, що її сьогоднішній статус не відповідає наявному потенціалу. Про рівень строкатості BRICS красномовно свідчить той факт, що до числа засновників організації увійшла тодішній член Великої вісімки Росія. По своїй суті BRICS – це такий собі геополітичний клуб тих, хто проти системи.

Так, наявний світовий порядок далеко недосконалий, проте яку альтернативу пропонує та ж Росія, нападаючи на слабших сусідів? Милозвучною для вух людей далеких від реальних фінансово-економічних процесів є ідея припинення монополії американського долара. Проте яка реальна альтернатива, хто контролюватиме цю валюту? На скільки на практиці ефективною буде валюта, утворена фактично корумпованими авторитарними, а інколи просто мафіозними режимами? Відповідей, які б задовольнили раціональних та певною мірою цинічних людей, що керують інвестиційними коштами наразі немає.

Увага: Африка!

Окрім масштабних глобальних утворень існують менші регіональні, які не прагнуть боротися із глобальним порядком, а скоріш претендують на "регіональну автономію". Це ECOWAS, Африканський союз, ASEAN, Тюркський світ Ердогана, Панамериканські об’єднання (Mercosur, NAFTA).

Якщо Африканський союз, ASEAN, Mercosur, NAFTA, певною мірою навіть ЄС є в основному суто економічними альянсами, що діють в межах та за правилами чинного світового порядку (вносячи свої регіональні правки, свого роду регіональні "підзаконні акти"), то ECOWAS цього літа ледь не здивував увесь світ, намагаючись змінити хід історії, вплинувши на переворот в Нігері, проте далі розмов справа не дійшла.

Навколо кого об'єднується Африка i яким може бути Тюркський свiт

По суті в країн Азії, Африки та Латинської Америки є амбіції на регіональні автономії практично з часу проголошення їх державності (В Азії та Африці це відбулося в основному у середині XX ст., а у Латинській Америці суттєво давніше – на початку ХІХ ст.). Проте жодних реальних кроків в межах наявних об’єднань здійснити не вдалося. Приклад з переворотом у Нігері є доволі яскравим. Усе вирішується у трикутнику США – КНР – РФ. Африканський союз, ECOWAS і навіть ООН тут в одному статусі – глибоко занепокоєні спостерігачі.

В багатьох країн Африки та Азії є реальні і навіть обґрунтовані (мається на увазі в основному економічний потенціал) амбіції на підняття свого статусу, проте це стосується швидше окремих держав, які воліють домовлятися з великими країнами про свою долю особисто, а не в рамках інтеграційних об’єднань, до яких вони входять. Таку політику ведуть Марокко, Кенія, Японія, В’єтнам та багато інших. Фактично у тій же парадигмі функцонує зовнішня політика Туреччини. Її візії неоосманізму, тюркського світу та інші ідеї, які висуває Реджеп Ердоган поки залишаються лише мріями. У реальній дійсності Туреччина – норовливий член НАТО, який намагається виторгувати більше привілеїв у могутнього гегемона, яким є Вашингтон.

Вибивається з цієї логіки прийняття саме Африканського союзу до лав Великої двадцятки (яка після цього мала б називатися G-21). Проте слід зазначити, що сам майданчик Великої двадцятки швидше є місцем для дискусій та висловлення поглядів на важливі проблеми сьогодення, ніж інструментом встановлення правил та прийняття імперативних рішень. Тож Африканський континент справді доріс до того рівня, що його хочуть почути, проте рано говорити, що він як і малі азійські країни стають справжніми суб'єктами світової політики.

Гегемони не сидять, склавши руки

Цікавими глобальними проєктами, які нагадують спроби саме відновлення двополюсного світу є китайський BRI (Ініціатива "Один пояс – один шлях", англ. Belt and Road Initiative) та американський B3W (Побудова кращого світу, англ. Build Back Better World).

BRI – це взагалі проєкт життя чинного китайського лідера Сі Цзіньпіна. Вперше він про це заговорив десять років тому на виступі в одному з університетів Казахстану. Тоді виступ Сі більше нагадував ефемерні ностальгічні спогади про втрачену китайську велич, адже його роздуми торкалися Великого Шовкового шляху, який функціонував понад дві тисячі років тому (остаточно він припинив існування в еру Великих географічних відкриттів – близько п’ять століть тому). Потім в парламенті Індонезії Сі вже більш чітко окреслив свою ідею та наблизив її до сучасності. За наступні десять років до ініціативи "Один пояс – один шлях" у різній мірі приєдналися 154 країни, що становить 80% членів ООН. В них проживає 75 % населення світу та виробляється більше половини світового ВВП.

По суті BRI – це проєкт м'якої сили КНР. Пропонуючи державам, які з певних причини не можуть залучити достатньо коштів з інших джерел, Китай шукає собі друзів (або сателітів). Насправді у Піднебесної не так вже й багато вірних союзників, тому ця ініціатива справді вивела Китай на новий рівень у міжнародних відносинах, а особисто Сі дозволила добитися успіху у внутрішньопартійній боротьбі за абсолютну владу.

Перші роки у Вашингтоні не надавали великого значення BRI. Проте до цієї ініціативи приєднувалися все нові та нові держави, навіть дружні США. Так навіть Україна приєдналася до деяких проєктів BRI у 2017 році. Проте світову громадськість та Вашингтон очевидно більше сколихнула звістка про приєднання до ініціативи члена G-7 Італії у 2019 році. Чинний прем’єр-міністр країни Джорджія Мелоні натякає на вихід Рима з ініціативи вже в наступному році, проте остаточне рішення буде прийняте після її візиту до Пекіна. Такий стан речей змусив американське керівництво задуматися над альтернативою китайському проєкту. В результаті на саміті країн G-7 у червні 2021 року президент США Джо Байден презентував ініціативу "Зробимо світ кращим" (B3W в американській абревіатурі).

Багатополюсний світ чи багато світів на одній планеті?

У XXI столітті "країни першого світу" спочивали на лаврах, пропускаючи момент китайських ініціатив та бурхливого розвитку колишнього "третього світу", а тепер Глобального півдня. Особливо це стосується останнього десятиліття, коли країни "золотого мільярда" зайняли відверто пасивну позицію. І от настав критичний момент і вони почали рухатися. Так, зараз європейці та американці вже не можуть явно домінувати як це було у XX ст.

Усі визнають, що XXI століття – ера Азії, проте стати світовим задвірком Європа не готова.

Між 1970-ми й сучасністю є суттєва різниця – фактор арабських країн, які теж є невід’ємним елементом коридору і в них теж грандіозні амбіції та свої плани на світовий порядок. Тому хто в цьому коридорі буде ведучим, а хто веденим покаже лише час. Зараз однозначно можна стверджувати, що він не буде рівноправним. Така вона – геополітика.

Планета Земля занадто велика та різноманітна, щоб навіть за умов технологічного розвитку, якого досягло людство у XXI столітті об’єднатися в одну цивілізацію. Її населяють сотні націй, а в кожному регіоні присутній свій життєвий уклад. Усе це сприяє регіоналізації та кластеризації людства і в цьому немає нічого поганого, скоріш навпаки. Інша справа глобальні сили. Поки лише США та КНР реально претендують на глобальне лідерство. В обох держав є такі амбіції і вони все більше намагаються протиставляти один одному ідеї у різних сферах життя людини, водночас з’явилося чимало сил, які претендують на регіональне лідерство і прагнуть послабити, а то й зовсім знівелювати вплив глобальних гравців на свій регіон, при цьому пропонуючи своїм сусідам близькі для них цінності.

Наразі паралельно відбувається боротьба між США та КНР за глобальне панування та поділ цього глобального світу на окремі кластери. У випадку успіху останнього, гегемонам виявиться просто нічого ділити.