Інтелектуальна нерівність. Як гроші батьків можуть захистити дитину від цифрової деградації

"Вони приходять на перший курс з багажем, якого не було у нас, коли ми закінчували інститут. Кілька мов, зокрема мертвих, знання з найрізноманітніших сфер, до того ж далеко не поверхневі. У них взагалі немає обмежень. Ці люди могли б вибрати абсолютно будь-яку спеціальність, але чомусь вирішили зайнятися психолінгвістикою". Так вчена Тетяна Чернігівська в одному з телеінтерв'ю описала абітурієнтів, які вступають до університету. Вона додала, що ці студенти активно змагаються між собою в інтелектуальній площині.

Багато з них виросли в дуже забезпечених сім'ях і завдяки батьківським грошам мають доступ до предметів розкоші, але не зацікавлені у тому, щоб демонструвати це одноліткам. Виняткові знання і навички в їх середовищі вважаються крутішими за виняткові речі.

"Потрібно розуміти, що на загальному тлі такі юнаки і дівчата виглядають як виключення. Більшість їх однолітків, на жаль, рухаються в протилежному напрямку, — підкреслює професор Чернігівська. — Між меншістю, що стрімко розвивається, і стагнуючою більшістю виникає небезпечний розрив, і що з ним робити, незрозуміло".

Той же небезпечний розрив обговорювали учасники міжнародної конференції "Вплив штучного інтелекту на світовий освітній ландшафт", організованої ЮНЕСКО у 2019 році. Відразу кілька доповідей були присвячені ризикам інтелектуальної нерівності, яка для молодого покоління багаторазово посилюється, саме завдяки активній взаємодії з іноземними інвестиціями у повсякденному житті.

Принцип корисності

Засвоїти інформацію ми можемо, тільки якщо наш мозок ідентифікує її як таку, що має значення. Бажання вчитися, допитливість і навіть цікавість виникають не на порожньому місці. Вони з'являються там, де у людей є вагомі причини хотіти щось дізнатися, оскільки їх комфорт, безпека, доступ до якихось матеріальних благ або свобода дій залежать від цього знання. Інформація, яку ми жодним чином не можемо використовувати собі на благо, зазвичай не просто не запам'ятовується, а проходить повз "білим шумом". Ігнорування марного — не наше усвідомлене рішення, а фізіологічна властивість.

Радянський фізіолог Петро Анохін, автор теорії функціональних систем, назвав його "зворотною афферентацією". Всі складні системи в організмі людини влаштовані так, що можуть самі регулювати свою роботу. Кожна з них повинна отримувати певні результати і зіставляти їх з очікуваними. Якщо, наприклад, йдеться про кровоносну систему або видільну, вони сигналізують про це центральній нервовій системі і отримують від неї керівництво до подальших дій. У мозку теж є "запрограмовані цілі" — фізіологічно відчутні результати, яких він повинен досягти. Різниця тільки в тому, що після зіставлення отриманого результату з очікуваним команди він дає собі сам.

Навчання передбачає створення великої кількості нових нейронних зв'язків, а це дуже енерговитратний процес, мозок запускає його тільки при наявності потужних стимулів. Тобто ми можемо скільки завгодно переконувати себе у тому, що вчитися і розвиватися — це добре і правильно, можемо навіть змушувати себе читати "розумні" тексти і ходити на якісь заняття, але якщо це не приносить результатів, відчутних на фізіологічному рівні, ступінь засвоєння знань залишиться дуже низькою. Тут важливо розуміти, що фізіологічно відчутним результатом можуть бути позитивні емоції, викликані чиїмось схваленням або можливістю уникнути небезпек.

Для попередніх поколінь існувала пряма залежність між освіченістю і соціальним статусом. Статус цей був критично важливий, від нього залежало те, як з тобою будуть звертатися. Взагалі, життя людини проходило переважно у живому спілкуванні з іншими людьми. Різниця в рівні розумового розвитку швидко ставала очевидною, і, як правило, менш розвинений відчував себе некомфортно. Крім того, корисна інформація вважалася чимось дефіцитним, той, хто нею володів, був цінністю і для ближнього оточення, і для суспільства загалом.

Криза стимулів

Отже, для попередніх поколінь отримати доступ до знань було важче, але зусилля ці завжди окупалися. Покоління Z (ті, кому зараз від 18 до 25 років) виросли у світі, де будь-яка інформація легкодоступна, але її дуже багато, незрозуміло, яку саме частину варто засвоювати, а головне — навіщо. Економічні перспективи освоєння професій для зумерів виглядають дуже сумнівно. Сучасний світ змінюється дуже швидко. Зникають цілі галузі і виникають нові. Колись на це були потрібні десятиліття, тепер достатньо року або двох. Сьогодні ніхто з упевненістю не скаже, чому саме потрібно вчитися, щоб забезпечити собі заробіток у довгостроковій перспективі.

Все ще актуальні емоційні стимули засвоєння знань, пов'язані зі спілкуванням. Втім, вони теж помітно ослабли для тих, хто спілкується переважно онлайн. Навіщо запам'ятовувати те, що можна скопіювати або за кілька секунд відновити за допомогою пошукової системи? Ще важливіший фактор — міра емоційної включеності співрозмовників у діалог наживо і онлайн не просто різна, а непорівнянна. Іронія в тому, що сучасні технології дають безліч дуже зручних інструментів для навчання і самоосвіти, але не створили стимулів для навчання і розвитку. Всі стимули як і раніше виникають офлайн. Чим більше цікавих подій ми переживаємо в реальному житті, чим більше яскравого комунікативного, споглядального або практичного досвіду отримуємо, тим сильніше в нас бажання розвиватися.

Показовий приклад — навчання грі в шахи. Навчальні програми генерують колосальну кількість варіантів розвитку кожної партії і навіть "підлаштовуються" під рівень користувача, поступово ускладнюючи завдання. Але для формування стимулу до навчання потрібні реальні люди, з якими можна пограти. Річна підписка на навчальний онлайн-додаток коштує приблизно стільки ж, скільки одне заняття в шаховому клубі. І батьки, які хочуть, щоб їхні діти навчилися грати, готові оплачувати офлайн-заняття, тому що вони підтримують у дитини інтерес до шахів.

Все, що існує в онлайн-площині, як правило, загальнодоступне і відносно дешеве. Активності офлайн вимагають набагато більших ресурсів, фінансових і організаційних, але саме вони викликають бажання пізнавати нове. В цьому і полягає корінь інтелектуальної нерівності для покоління Z, що так стурбувало доповідачів на конференції ЮНЕСКО. Виходить, що сучасна криза стимулів до розвитку набагато сильніше б'є по дітях з малозабезпечених сімей. Чим вище рівень добробуту батьків, тим більше можливостей організувати для дитини чи підлітка цікаві офлайн-активності: подорожі, відвідування навчальних заходів, участь в командних іграх, додаткові заняття з живими викладачами і т. д.

Соціальна сліпота

Крім стимулів до пізнання активне і насичене подіями реальне життя дає ще і стимули до творчості. Професор психології Кюнг Хі Кім з коледжу Вільгельма і Марії — американського державного дослідного університету — багато років вивчала закономірності творчого розвитку підлітків. Вона дійшла висновку, що його інтенсивність безпосередньо залежить від щільності споживаного інформаційного потоку і тривалості часу, проведеного перед екраном. В інтерв'ю Encyclopedia Britannica професор розповідає про те, що, зіставивши результати досліджень, які проводили її колеги, соціальні психологи різних поколінь, вона визнала можливим розрахувати певну "норму креативності" підлітків для кожного десятиліття.

До 1980-х ця норма постійно росла, тобто діти ставали все більш творчими. У 1980-х зростання припинилося, рівень креативності стабілізувався, а в 2000-х норма почала знижуватися. Норма, про яку говорить Кюнг Хі Кім, — це, по суті, середній рівень креативності звичайних дітей, характерний для певного історичного періоду. Негативна динаміка у новому тисячолітті означає, що основна маса зумерів втрачає можливість творчо мислити.

Відомий психотерапевт Андрій Курпатов (частина вчених не поділяє його погляди) не раз публічно заявляв, що ослаблення творчих початків — один з численних негативних наслідків підміни реального світу віртуальним. Ще один наслідок — більш плоске сприйняття того, що відбувається, нездатність створювати у свідомості складніші моделі реальності.

"Є дослідження, які доводять, що представники молодого покоління вірять контекстній рекламі, сприймаючи її як звичайне інформаційне повідомлення, незважаючи на те, що за рекламою стоять люди, які хочуть нам щось продати, — каже Курпатов в одній зі своїх лекцій. — проблема покоління Z — соціальна сліпота, нездатність розпізнавати мотиви іншої людини. Тому вони часто не бачать різниці між інформаційним сміттям і достовірними джерелами".

Те, що психотерапевт назвав спільною проблемою зумерів, — це насправді проблема тих, хто в соціальних мережах спілкується більше, ніж у реальності. Просто вийшло так, що саме зумери ще в дитинстві отримали доступ до технологій, які їх попередники мілленіали освоїли в дорослому віці, коли основні шаблони спілкування і поведінки були вже сформовані. Як би там не було, по відношенню до соціальної сліпоти актуальна та ж закономірність, що й для більшості типових для зумерів проблем з розвитком: чим більше офлайн-активності люди зможуть собі дозволити, тим менша ймовірність зіткнутися з негативними наслідками від перебування онлайн.