Як Боголюбський Київ брав, а Сагайдачний на Москву ходив

Взяття Києва Андрієм Боголюбським, 1169 рік: палає столиця Русі

Починаємо з глибини віків. Середньовіччя як воно є. Феодальна роздробленість. Боротьба численних князів династії Рюриковичів за всього один Київський престол.

У середині XII ст. уже доволі поширеним є вживання слова Україна щодо земель південного басейну річки Дніпро (перша відома згадка, що датується 1187 роком, очевидно лише констатує реалії, які сформувалися). Москва ж тоді — маленьке містечко могутнього у військовому плані Володимиро-Суздальського князівства. Його фундамент заклав син Володимира Мономаха Юрій Долгорукий. Його син Андрій самовільно залишив землі України та переїхав у Залісся, де розбудовував нове місто (Володимир-над-Клязьмою), у якому не сформувалися традиції віча й інших форм народовладдя, з якими так і не зміг порозумітися князь Андрій.

Опорою одноосібної влади Андрія Боголюбського був "служивий народ" (зараз цю суспільну верству назвали б "силовики"). Київ, де містяни часто самі "обирали" князів (звичайно, лише з династії Рюриковичів), він ненавидів усією душею.

Тому коли в результаті чергової династичної війни в 1169 році йому вдалося захопити давню столицю Русі, князь Андрій не залишився там правити, а дозволив воїнам жорстоко розграбувати Київ. У Суздаль вивезли численні скарби, культурні цінності та захоплені в рабство кияни. Ця подія стала поворотним символічним моментом в історії Русі, адже до того всі князі намагалися заволодіти Києвом. Його продовжували символічно вважати давньою столицею могутньої держави. Тому коли Київ інколи кілька разів за рік переходив із рук в руки, його мешканцям і культурним цінностям це практично нічим не загрожувало. А от Андрій Боголюбський зламав цю традицію. Так він означив кінець єдиної держави (свою столицю ніхто не грабує) та заклав початок багатовікової ворожнечі між Києвом і його зрадливою північно-східною провінцією.

У Російській імперії цю подію трактували як початок процесу перенесення центру влади з Києва на північний схід. Щоправда, Андрій Долгорукий не став засновником династії майбутніх Московських царів. Його вбили у результаті заколоту в 1174 році, двір розграбували, а синів усунули від влади.

Битва під Оршею, 1514 рік: перемога української зброї

Тоді більшість українських земель уже входили до складу Великого князівства Литовського (ВКЛ), що активно дрейфувало від литовсько-руської держави до держави литовців, у якій українцям і білорусам відводили місце людей другого сорту. Тому битва під Оршею стала лебединою піснею старої Руської еліти.

Також важливий момент цієї битви — те, що русько-українська еліта, виступивши на боці ВКЛ, остаточно відмовилася від концепції "об’єднання колишніх руських земель" під владою нової столиці, Москви. І з того часу ця ідея стала просто інструментом м’якої сили в загарбницьких планах Московської держави.

Передувала битві експансія Москви на землі Великого князівства Литовського. Способом переманювання незадоволених політикою польсько-литовської еліти, яка прийшла до влади в князівстві у середині XV ст., Москва змогла захопити частину сіверських земель (зокрема місто Чернігів) і територію сучасної Слобожанщини. У 1512 році розгорілася нова війна, яку пізніше назвали Десятилітньою. Після двох років наступу московських військ, що завершилися втратою Смоленська, їх зупинили біля фортеці Орша (сьогодні Вітебська область, що в Білорусі).

Битва під Оршею стала однією з найбільших битв тогочасної Європи, проте щодо кількості учасників і втрат сторін одностайної думки немає. Об’єднане військо Королівства Польського та Великого князівства Литовського очолив русько-український князь Костянтин Іванович Острозький. До складу війська входили представники українців, білорусів, литовців і поляків. Їхнім союзником було Кримське ханство, війська якого не брали участі в битві, а зосередилися на спустошенні Московського князівства з півдня. Вирішальний вплив на хід битви зіграла тактика князя Острозького. Вона базувалася на активному застосуванні артилерії (тоді цей рід військ вважався ще відносно новим). Війська Острозького вдалими маневрами заманили московські війська в пастку, де ті були розстріляні замаскованими в лісі гарматами.

Цей розгром московських військ призупинив експансію Москви на територію сучасної України на наступні півтора століття. Битва під Оршею поклала край сподіванням московських монархів на мирне підкорення колишніх земель Київської Русі, проклавши вододіл між промосковською князівською та боярською елітою і прокиївською, яку де-факто очолила родина Острозьких.

Сагайдачний штурмує Кремль, 1618 рік: "козацький народ" дійшов до Москви

Через сто років ситуація кардинально змінилася. Остаточно відійшла в небуття староруська еліта. Українці стали гуртуватися навколо нової суспільної сили — козацтва. Можна сказати, що з того часу українці стали "козацьким народом". Козаки, найактивніші та найсміливіші представники українського народу, разом із польським військом брали участь у смуті, яка тоді розгорілася в Московському царстві.

У ході складних політичних інтриг і непростих військових рішень польська залога разом із козацьким загоном опинилися в Кремлі ще у 1610 році, їхнім завданням була підтримка маріонеткового боярського уряду та підготовка вінчання на царство польського принца Владислава. Проте цього так і не сталося. Боярський уряд було повалено, а польську залогу вигнало ополчення Мініна та Пожарського в 1612 році. Через рік царем проголосили Михайла Романова. Проте поляки не залишили своїх планів таки зайняти Кремль, і в 1618 році військо Речі Посполитої таки вирушило на Москву відкритою війною. Через те, що регулярного шляхетського війська для таких амбітних планів не вистачало, король звернувся за допомогою до козаків — нового суспільного стану, який сформувався на Подніпров’ї. В обмін на допомогу козаки попросили не грошей, а політичних привілеїв, які фактично робили їх паралельною армією в Речі Посполитій. Оскільки в ті часи держава формувалася навколо армії, то козацтво практично ставало державою в державі.

Похід видавався доволі вдалим. Упродовж 1618 року польсько-козацьке військо дійшло до Москви, легко проходячи по території Московського царства. Почалася підготовка до штурму, який через прогалини в плануванні виявився невдалим. Слід відзначити, що безпосередньо в штурмових діях запорожці участі не взяли.

Війна закінчилася Деулінським перемир'ям, у результаті якого Річ Посполита повернула собі втрачені на рубежі XV-XVI ст. Великим князівством Литовським землі, зокрема міста Чернігів і Смоленськ.

Конотопська битва, 1659 рік: козаки в союзі з татарами

Через кілька десятиліть у Східній Європі панувала нова реальність. Невиконання владою Речі Посполитої своїх зобов’язань призвела до козацького повстання. Його результатом було утворення незалежної козацької республіки де-факто. Проте була проблема із закріпленням цього статусу де-юре, фундамент чого заклала Гадяцька унія 1658 року. Цей акт, підписаний між Польщею, Литвою та козацькою Україною покладав край зазіханням Московського царства на землі колишньої Русі, які отримали новий поштовх після підписання угоди з Богданом Хмельницьким у 1654 році.

Тож Москва пішла на пряму агресію проти козацької держави. Це був перший випадок прямої війни Московського царства проти Української держави. Гетьман Іван Виговський, окрім підтримки козаків, уклав союз із Кримським ханом і залучив найманців із Європи. Слід відзначити героїзм гарнiзону Конотопа, коли козаки попри малу чисельність зупинили вдесятеро чисельніше Московське військо під фортецею, і це дало змогу дочекатися підходу основних сил.

У ході вирішальної битви козаки застосували ту ж тактику, що півтора століття до того використав під Оршею князь Острозький. Вдалими маневрами московське військо було заманено на потрібну локацію, де його було розгромлено. У полон потрапив один із трьох командирів московської армії князь Пожарський і ще десятки знатних вельмож. Московське царство залишилося без війська. Усі очікували подальшого походу на Москву. За легендою, сам цар Олексій вийшов до народу під час будівництва оборонних споруд. Проте внутрішні чвари серед козаків усе перевернули з ніг на голову. В результаті політичних інтриг уже через кілька місяців восени 1659 року гетьмана Виговського було скинуто, а новий гетьман Юрій Хмельницький уклав ще один нерівноправний договір із Московським царством.

Полтавська битва, 1709 рік: гібридна війна й терор

У Москві зробили висновки з невдачі під Конотопом. Після цього Московська держава під різними назвами більше ніколи до 2022 року не нападала прямо на різні форми українських держав. Завжди використовувалися тактики різного роду втручань у "внутрішні конфлікти", які, на жаль, принесли результат. Переломним моментом стала битва під Полтавою, де московські війська на чолі з царем Петром за підтримки лояльних козацьких полків розгромили шведські війська, на стороні яких воювали запорожці та вірні гетьману Івану Мазепі козаки.

У 1708 році гетьман Іван Мазепа вирішив перейти на сторону Швеції в Північній війні, яка тривала з 1700 року. Формальною причиною було невиконання союзницьких зобов’язань із боку Московського царства. Тому з огляду на це ніякої зради не відбулося. Звичайно, якщо виходити з рівноправності договору. Проте надмірна конспірація та швидкість ухваленого рішення не дозволило Мазепі заручитися підтримкою всіх козаків. Московські війська дуже швидко зорієнтувалися в ситуації та взяли гетьманську столицю Батурин, яку показово жорстоко знищили та розграбували. Ця акція терору виявилася ефективною, тому інші міста вкрай неохоче підтримували гетьмана.

Щоправда, Іванові Мазепі вдалося заручитися підтримкою запорожців. Справді, було б дивно, якби цих хоробрих людей вдалося б залякати. Проте більш "мирні" городові козаки в основному не наважилися на радикальний крок і підтримали нового, фактично призначеного московським царем гетьмана Івана Скоропадського. Ключову роль в інформаційній війні проти гетьмана Мазепи й україно-шведського союзу відігравала взята під контроль Москви Київська митрополія православної церкви, яка піддала Івана Мазепу анафемі — церковному прокляттю. Найгірше тавро в майже на 100% релігійному суспільстві.

Врешті шведсько-українська армія залишилася без належного обозу (тилового забезпечення) та в меншості проти московського війська, яке залучило до себе значну частину козаків. Тому результат битви практично був визначений ще до її початку. Окрім того, на старті битви ще й було поранено відчайдушного шведського короля Карла XII. Цього разу йому ще й відверто не щастило. Шведське військо було розгромлене, а молодий король із престарілим гетьманом рятувалися втечею на територію Османської імперії, де Іван Мазепа, не витримавши гіркоти поразки, помер.

Топ 5 російсько-українських воєн. Висновки та наслідки

Полтавська битва ознаменувала нову епоху в історії України та стала початком її цілковитого підкорення Москвою, яка з 1721 року взяла найменування Росія. Із того часу протягом наступних трьохсот років Росія застосовувала одну й ту ж тактику для поневолення України. Відмова від вирішальних битв і "лобових" ударів. Натомість максимальне застосування принципу "розділяй і володарюй" та постійна апеляція до "культурної, релігійної та історичної єдності", "братства народів" та інших методів м’якої сили (або, якщо точніше сказати, імперської пропаганди) дозволило практично без бою покласти край гайдамацькому руху, знищити запорізьку Січ і "кабінетним способом" ліквідувати Гетьманщину та Слобідську Україну.

Важливим уроком для міжнародної політики є результати останніх чотирьох проаналізованих тут воєн. Адже одним із основних висновків є той, що перемагає та сторона, якій вдавалося залучити на свій бік українців, а постійне порушення своїх обіцянок владою Речі Посполитої врешті призвело до загибелі цієї колись могутньої держави та її поділу між могутнішими сусідами.