Захист киян та "Хрестовий похід": що ми знаємо про Володимира Мономаха

Корупція чиновників, безконтрольне лихварство та вкрай некомпетентне керівництво державою призвели до її розорення, спустошення сусідами та врешті розпаду на окремі території. Розлючені жителі столиці виступають проти чинної системи та запрошують до правління авторитетного скромного монарха, який зробив своє ім’я у десятках походів проти ворогів зі Сходу.

Звучить як сценарій до чергового псевдоісторичного фентезі на стримінговій платформі? Але насправді це — епізод з історії нашої держави, коли майже тисячу років тому самодостатні кияни вирішили взяти власну долю у свої руки та змінити хід історії, нарешті втрутившись у політику, таким способом поклавши край князівським міжусобицям.

Шапка — несправжня

У Росії побутує міф про "шапку Мономаха" — корону, якою вінчали на правління московських царів та російських імператорів. Сучасні дослідження показали, що це — виріб самаркандських майстрів XIV століття — періоду монгольського панування в Азії та Східній Європі. Але імперський міф стверджував, що це був дарунок візантійського імператора Костянтина Мономаха своєму родичу князю Русі Володимиру II (інша версія — імператора Олексія Комніна на честь одруження свого сина на доньці руського правителя).

Цей знак підтвердження належності князя до родини візантійських імператорів мав вкрай велике значення у середньовічній Європі, тож сам князь Володимир додав до свого імені прізвище володаря Константинополя. Проте для України Володимир Мономах відіграв інше значення, яке більш об’єктивно підтверджене історичними фактами та навіть корелює з актуальними сучасними цінностями через майже тисячу років з часу життя князя, який останнім зміг об’єднати землі давньої Русі, щоправда не усі.

Володимир Мономах не вписується в традиційний образ захланного правителя, який прагне влади більше за будь-що на світі — персонажів, які переповнюють українську історію. Навпаки, він охоче поступався владою заради інтересів держави й врешті став великим князем вже у солідному віці — майже всупереч власній волі, скорившись волі громади. Чи так це було насправді та до чого тут хрестові походи, розбирався Фокус.

В тіні старших родичів

Майбутній володар Русі був онуком Ярослава Мудрого і народився в останні роки життя свого славнозвісного дідуся. Але батько Володимира Всеволод був молодшим сином великого князя, тож ніщо не віщувало щойно народженому Володимиру славетного життя. Проте мудрий правитель Русі заповів престол не старшому сину, як це було раніше, а старшому в роді, тобто трон мав передаватися не від батька до сина, а залишатися у власності роду і посідати його мав найстарший у династії чоловік. Оскільки в самого князя Ярослава не було живих рідних братів, то великим Київським князем таки став його найстарший син Ізяслав, але правив він разом з братами й після нього престол займали його молодші брати. Так зрештою трон дістався й Всеволоду Ярославичу.

З дитячих років у гущі політичних подій

Княжичу Володимиру тоді було 25 років і він уже понад десятиліття був залучений до справ батька. Ще за десять років до вокняжіння батька на княжому престолі, ще бувши підлітком (отроком за тодішньою термінологією), Володимир разом з батьком та дядьками брав участь у програшній битві на річці Альта. Тоді розгром від кочових племен половців, які лише недавно прийшли у степи сучасної України, призвів до розпаду тріумвірату Ярославичів (спільного правління синів Ярослава Мудрого), а саму Русь прирік на десятиріччя спустошливих набігів кочівників. Найбільше від половецьких грабежів потерпало саме Переяславське князівство, де правив Володимир. Тож він з юного віку зрозумів їхню загрозу, але з іншого боку — він же одразу вчився їм протистояти.

З "підвищенням" батька Володимир переїхав до Чернігова, який традиційно вважався другим після Києва містом Русі. Це місто, на відміну від Переяслава, який знаходився впритул до населеного кочовиками степу, було заховане серед гущі лісів.

Тут юний князь зустрівся із новими викликами — лісові хащі були населені численними звірами, на яких Володимир охоче полював. А інколи вони полювали на князя. Сам він пізніше згадував, що не раз був і на рогах у тура і в лапах ведмедя.

Але попри такі екстремальні забави, князь встигав брати активну участь у політичному житті країни. Він часто виконував волю батька і від його імені зміщував та перепризначав інших князів.

Де-факто Володимир був співправителем країни, тож коли великий князь Київський Всеволод помер у 1093 році усі бояри, воєводи та інші представники київської еліти очікували, що саме Володимир Мономах стане новим володарем Русі, проте він несподівано поступився місцем своєму двоюрідному братові Святополку Ізяславичу — синові найстаршого сина Ярослава Мудрого, таким способом зберігши порядок престолонаступництва, встановленого одним із найвеличніших правителів Русі. Сам же Володимир залишився правити в Чернігові.

Мабуть, Мономах думав таким способом уникнути міжусобиць із братами, водночас зберігши свою роль фактичного співправителя. Але не усі його брати були такими благородними. Інший його кузен Олег Святославович (його батько правив у Чернігові після смерті Ярослава Мудрого) зажадав віддати йому спадок батька, привівши до древнього руського міста… половецьку орду як аргумент.

Так Володимир Мономах повернувся туди, звідки й почав своє правління ще підлітком — до Переяслава, який був справжньою прикордонною "маркою" — військовою провінцією, яка мала захистити Русь від нападів агресивних кочівників.

Майже одразу після повернення до Переяслава прибули половецькі хани Кітан та Ітлар з ордою, вимагаючи від князя викуп за збереження своєї нової старої землі від розорення. Половецькі лідери настільки впевнено себе почували, що один з них, чекаючи на рішення князя, розташував свою ставку прямо в самому місті, а інший вийшов на його околиці, забравши до себе в заручники сина Мономаха Святослава. Князь Володимир зберіг холоднокровність і, не піддавшись паніці, звернувся за допомогою до великого князя Київського Святополка, якому й поступився троном кілька років тому. Святополк не залишив у біді свого родича — прислав до Переяслава дружинників на чолі з боярином Слав’ятою, які провели справжню спеціальну операцію. Їм вдалося визволити з половецького полону княжича, принагідно вбивши самого хана Кітана. В той час хана Ітлара вбив у його тимчасовій ставці уже "спецназ" самого князя Володимира. Обезголовлена орда безславно покинула Переяслав.

Борець за державну єдність

Але проблема половців залишалася. Володимир та Святополк вирішили зібрати руських князів на з’їзд (снем) у Любечі аби покласти край міжусобицям перед лицем половецької загрози. Було ухвалено рішення, що кожен народжений у княжих палатах, тобто законний син чинного князя сам, коли подорослішає має стати князем, відтак для нього має знайтися земля, на території якої він має княжити. Це рішення тимчасово вирішувало проблему, але в результаті прирекло Русь на загибель у середньостроковій перспективі.

Князям знадобилося провести ще кілька снемів аби спромогтися таки на спільний похід проти половців, який очолив Володимир Мономах у 1103 році. Ставши по суті верховним руським воєначальником при живому великому князі, Володимир Мономах провів "ударне десятиріччя", в ході якого неодноразово громив половців. У державі, яка по суті повністю управляється військовими, така посада передала усю фактичну владу Мономаху. Адже усі князі, які погодилися об’єднатися, проводили більшість свого часу в походах і з "військового шатра" управляли своїми землями. А тут над ними владу мав саме Володимир Мономах.

Він не лише воював із половцями, а й укладав союзи з деякими племенами, очевидно застосовуючи на практиці давнє римське прислів’я "розділяй та володарюй". Він сам одружився на половецькій принцесі та одружив на іншій свого сина Юрія. Можливо, Володимир наважився на такий сміливий дипломатичний крок, тому що в його родині уже був такий прецедент — його батько теж одружився на половчанці, коли сам Володимир був ще підлітком. Мачуха, мабуть, немало розповіла юному княжичу про уклад життя свого народу.

У 1111 році об’єднане руське військо вийшло у свій найбільший військовий похід. На чолі дружини несли величезний хрест, а сам похід супроводжував єпископ. Де-факто це був справжній Хрестовий похід православної країни проти кочівників-іновірців (половці сповідували тенгризм). Це був час, коли Візантія, яка позиціонувала себе як Центр світового Православ’я, звернулася за допомогою проти тюрків-кочівників до західноєвропейських рицарів, спровокувавши таким способом еру класичних Хрестових походів. Руські князі проти аналогічного ворога на півночі Чорного моря справилися самостійно.

Війська Володимира Мономаха завдали половцям на чолі з ханом Атраком нищівної поразки, примусивши втікати аж за Дон та до Грузії. Сам князь повернувся додому тріумфатором. А вже через рік після смерті Святополка його запросили до Києва таки зайняти престол, який за двадцять років до того обіймав його батько.

На чолі держави

Тоді, весною 1113 року, в Києві відбулася важлива подія. Князя Київського, який де-юре мав право першості над усіма князями Русі-України, обрала громада міста. Жителі столиці зібралися та виступили проти переділу влади без врахування їхніх інтересів. Вони втомилися від некомпетентного правління представника гілки Ізяславичів, який занедбав державну скарбницю, а багатьох киян довів до боргового рабства у прямому сенсі. І все це за байдужості та потурання корумпованих чиновників. У Києві після смерті Святослава спалахнуло справжнє повстання, яке супроводжувалося, як це часто траплялося у середньовіччі, єврейськими погромами та самосудами над державними чиновниками та знатними або просто багатими людьми. Аби заспокоїти "чернь" (міські низи, які найбільше постраждали від двох десятиліть правління Святополка) Київська еліта вирішила запросити на правління такого популярного у народі Володимира Мономаха.

З другого разу Володимир Всеволодович у віці шестидесяти років погодився посісти Київський трон. Саме його прибуття зупинило народні бунти. Новий князь провів законодавчі реформи, видавши власний "Статут", що став частиною давньоруського права — Руської правди. Володимир Мономах обмежив розмір відсоткової ставки за кредитом 30% (При Святополку було 200% або 300%), було заборонено перетворювати на рабів боржників, які не віддали кредити, а також списувалися найбільш абсурдні та великі борги. Більшість лихварів новий князь вигнав з міста, а також провів справедливе слідство щодо нечесних на руку чиновників.

Скромність та доброта замість захланності та жорстокості

Володимир Мономах в цілому виступав за гуманізацію правосуддя, намагаючись уникати смертних вироків і замінюючи більшість фізичних покарань штрафами. Під кінець життя великий Київський князь вдався у філософію, залишивши своїм дітям філософсько-етичний трактат "Повчання". В ньому він закликав своїх синів — майбутніх князів відповідально ставитися до управління державою. Він ставив їм за обов’язок дбати про своїх підданих, а також допомагати вдовам, сиротам та іншим нужденним.

"Повчання" Володимира Мономаха — це зразок зміщення етичних норм давньоруських князів у бік того, що ми зараз називаємо громадянським суспільством. Його предки ставилися до своїх підданих як грабіжники ставляться до своїх жертв. Пра-пра-пра-дід Мономаха князь Ігор загинув від рук своїх підданих, коли вони не витримали його нескінченних грабунків та розбоїв. Тепер же великий Київський князь вказував на взаємовідповідальність та обов’язки верховного правителя перед народом. Так йому надано владу вищими силами, але ця влада передбачає й обов’язки перед людьми, а не лише "рух в одному напрямку".

Володимир Мономах вів аскетичний спосіб життя, постригшись у монахи напередодні власної смерті. До скромності він закликав і своїх дітей. Це був князь, який сам поважав власні закони й цим викликав до них повагу й в інших членів династії та своїх підданих. Тож по його смерті на Русі не відновилися міжусобиці, а влада спокійно перейшла до його сина Мстислава, який одноосібно правив Руссю ще наступні сім років.

Прихід чесного, скромного та аскетичного князя на заклик активних громадян міста. Князя, який завжди ставив інтереси держави та громадян понад власні. Заради єдності держави у боротьбі проти половців він пробачив князю Олегу (того самого, що вигнав його з Чернігова) вбивство власного сина Ізяслава. Заради уникнення міжусобиць, він відмовився від княжого трону (хоча як показала історія, міг легко його отримати) та вирушив правити в одну із найгірших провінцій держави. Невже майже тисячу років тому на території нашої держави реальністю стали сторінки народних переказів про доброго володаря?

Якщо критично поставитися до історичних джерел, то є причини засумніватися в такій уже ідеальності князя Володимира II. Річ у тім, що ми знаємо про події тих років дуже мало. В основному це перекази втрачених текстів. Так ми навіть не знаємо справжнього імені його матері, а саме на ній базується ідеологічний міф про його прямий родинний зв’язок з Візантійською династією. А саме це, а не будь-які заслуги перед власним народом робили зі звичайного навіть успішного правителя "божественну персону". Ми не знаємо імені його другої дружини (перша — донька скинутого англійського короля Гарольда, про якого Фокус писав окремо).

Такі пробіли в інформації пояснюються тим, що уся ця історія життя князя — реконструкція з іноземних або більш пізніх історичних джерел. Останній наявний наразі оригінал датується кінцем XIV століття — це списки, тобто перепис тексту "Повісті минулих літ" — літопису, написаного в період правління самого князя Володимира Мономаха, який при ньому ще й щонайменше двічі переписувався. Можливо, саме цей факт робить цього Київського правителя таким ідеальним та таким унікальним. Те, що історію про себе він по суті написав сам.

Найбільш суперечливим моментом правління Володимира Мономаха є рішення скликаного ним Любецького з’їзду князів. З одного боку, воно дало змогу об’єднати між собою значну частину Русі. Але не всю, наприклад, Галицькі землі так і не підкорилися Києву і були незалежними з кінця XI століття. Натомість принцип вотчинного землеволодіння, ухвалений на цьому з’їзді (кожному сину князя має бути виділена окрема територія) прирік Русь на постійний поділ на все менші володіння, що врешті прирекло цю державу на загибель вже у наступному столітті.

Володимир Мономах — це суперечлива та напівлегендарна особистість. Ми не знаємо й половини деталей про його реальне життя, натомість нам залишилася лише його інтелектуальна спадщина. Твори, написані ним та написані для нього, а також його збірник законів. По них ми не можемо встановити, яким він був насправді, але можемо зрозуміти, яким він хотів бути та як би він хотів, аби його запам’ятали наступні покоління.

Саме він приніс на Русь цінності смирення, скромності, відповідальності та взаємодопомоги, а також надав право голосу громаді міста (почув бажання жителів столиці). Чи вдалося їх усіх справді реалізувати на практиці? Цього ми достеменно не знаємо, але самого факту, що Володимир Мономах намагався це зробити достатньо, аби вважати його позитивним історичним персонажем.