Змінитися або загинути: чому з карти світу зникла Візантія

У середині XV століття Візантія нагадувала лише бліду тінь самої себе. Суверенітет імперії обмежувався її столицею Константинополем з околицями, а також окремими незначними територіями вдалині від міста. Вона скоріше була символом епохи, аніж реальною імперією. Єдине, що в ній залишалося – православ’я, яке теж занепадало у світі, і в той час скоріш можна було прогнозувати його швидке падіння, аніж перспективи збереження та навіть відновлення у наступні понад п’ять століть.

З іншого боку на місто наступали турки. Вони давно уже контролювали обидва береги Мармурового моря і Константинополь був їм справжнім "більмом в оці" — анклавом серед їхніх володінь, який нагадував минулу славу імперії та змушував їх відчувати себе чужинцями на цій землі. Попри враження, яке може скластися зараз з погляду історичної ретроспективи через кілька століть після цих подій, насправді доля Константинополя не була визначена наперед і місто могло бути врятоване навіть в останній момент. Але сталося так як склалося. І фінальний результат – це наслідок ланцюжка рішень ,які ухвалювалися різними людьми протягом століть.

Від далекої колонії до центру світу

Історія міста сягає стародавнього світу. Перші грецькі поселення тут споруджувалися ще у IX столітті до нашої ери. Три століття по тому їх підкорив Візантій – полководець із Мегар, одного із найрозвинутіших полісів Давньої Греції. Він же заснував тут нове місто та назвав його на свою честь. Пізніше місто, як і усю Грецію, підкорили римляни. В цей час предки турків кочували в степах сучасної Середньої Азії.

Римська імперія стала стрижнем Європи. Першою світовою державою на континенті, яка, поглинувши культурний спадок підкореної Греції, сформувала те, що зараз ми називаємо європейською цивілізацією. Але, що важливо, вона окрім теоретичних засад могла й силою зброї захистити свої напрацювання.

Північне Причорномор’я й уся територія сучасної України постійно страждали від набігів кочових племен, які в пошуках пасовищ для своїх незчисленних стад худоби мандрували великим Євразійським степом від Центральної Азії до власне степів Східноєвропейської рівнини. На півдні ж Чорного моря усе було закрито могутністю Римської та Парфянської імперії.

Піднесення Константинополя

Проте внутрішня криза призвела до падіння Римської цивілізації. Рим гнив інколи й у прямому сенсі. Врешті у середині IV століття звідти втік сам імператор, який ненавидів те, у що перетворилося "Вічне місто". Грек за походженням, Костянтин переніс столицю на територію своєї великої батьківщини, яка була своєрідним інтелектуальним заповідником імперії. Візантій своїм плануванням нагадував йому Рим, тож сюди імператор і переїхав, назвавши місто новим Римом, а вже по смерті великого імператора нащадки назвали його Містом Костянтина – Константинополем.

Костянтин Великий не просто змінив столицю імперії – він змінив її облік. Костянтин вивів з підпілля християн, по суті утворивши християнську Церкву як цілісну організаційну структуру. Було сформовано християнську етику на основі релігійних вчень народів елліністичного світу, де, на відміну від мілітаристського Риму, більше цінувалися людські моральні чесноти, а не груба фізична сила.

Врешті західна частина імперії таки остаточно прогнила й занепала, як заражена гангреною частина тіла, після "ампутації" якої Східна імперія продовжила успішно існувати.

Власне, "Візантія" — це штучний термін, вигаданий істориками Нового часу. У Середньовіччі цю державу усі знали як Римську імперію, яка залишилася після падіння її західної частини. Самі її жителі називали імперію на грецький манер Ромейською.Попри поширену версію бачення Візантії як довго конаючої (протягом цілого тисячоліття) Римської імперії, це не є зовсім коректно. Скоріш історія Візантії – це сукупність циклів із піднесень та падінь, що не дивно враховуючи її тривалість. Хоча заради справедливості слід відзначити, що класична Римська держава проіснувала більш стабільно приблизно стільки ж часу.

Упродовж перших століть Візантія справді була органічним продовженням Римської імперії. Їй навіть вдалося відновити контроль над Італією та іншими втраченими у Темні віки провінціями Риму. Проте цю ідилію зруйнували арабські завоювання VII століття. Імперія втратила свої володіння в Африці та майже усі азійські провінції. З півночі наступали слов’яни, які відібрали в неї Балкани. Втративши грубу силу, у Константинополі перейшли до сили м’якої.

Центр християнства

Константинополь став центром поширення християнства, зокрема і серед своїх ворогів. Якщо серед варварських народів, що населяли Західну Європу існувала пам’ять про Рим як центр цивілізації і християнства, зокрема, то для слов’ян джерелом нової релігії, а разом з нею й етики однозначно був Константинополь.

Врешті саме з міста Костянтина нову релігію отримала й Русь-Україна. А разом з нею етику та основи способу життя, які залишаються актуальними на наших землях уже тисячу років.

За усі ці століття жодна країна не могла бути законсервованою. Поступово змінилася Візантія, яка попри вірність традиціям усе ж мало нагадувала Рим. Побут її населення змістився у сторону грецьких звичаїв. Натомість на заході Європи зміщення відбувалося у сторону місцевих варварських звичаїв. Ці зміни відображалися і на церковних звичаях, саме звичаях, а не релігійних догмах. Це, наприклад полягало в архітектурі – у Європі, яка постійно воювала, церкви нагадували цитаделі, тоді як ромеї могли собі дозволити пишноту своїх храмів, користуючись усіма перевагами мирного часу в глибині імперії.

Релігійні ж догми утримувалися силою імперської влади. Але в Х столітті на заході виникла нова місцева імперія – Священна Римська імперія (згодом історики додали до цього найменування уточнення "германської нації"). За таких обставин сили збалансувалися і відбувся розкол єдиної християнської Церкви. Так Константинополь залишився ідеологічним та культурним центром лише східної частини Європи. А на Заході відновлювався давній Рим.

Новий час — нові реалії

В той час у Центральній Азії змінився клімат. Кочівникам потрібно було шукати нові пасовища, а давній північний шлях був надійно закритий племенами кипчаків (половців), а далі ще могутнішою державою Руссю. Натомість на півдні на руїнах колишньої Персії не було вже могутньої держави. Не вражала своєю силою й Візантія. Тож вперше за багато століть для кочівників шлях у південне Причорномор’я виявився легшим, ніж у північне.

В той час, коли на півночі половці змогли лише створити проблеми давній Русі, на півдні тюрки-сельджуки завдали кількох нищівних поразок візантійцям та майже витіснили їх з Азії. У відчаї імператор Олексій Комнін звернувся за допомогою до західноєвропейських рицарів. Тюрки захопили святі міста, важливі для усіх християн – від Нікеї (Мала Азія) до Єрусалиму. Але зі стратегічної точки зору це був прорахунок.

По суті Олексій Комнін запустив на територію Візантії своїх ідеологічних конкурентів. Попри вдалі перші хрестові походи, далі справи пішли гірше. Проти турків хрестоносці мали успіхи, але далі їм довелося протистояти арабам, які мали сильніші позиції в регіоні. Зазнавши від них ряду поразок, західноєвропейські хрестоносці спрямували свої зусилля на… християн східного обряду – слов’ян та Константинополь.

Якщо Русь до приходу монголів ще була достатньо сильною аби протистояти рицарям, то Константинополь був вперше у своїй вже майже двохтисячолітній історії безславно взятий та пограбований не дикунами-варварами, а саме хрестоносцями. Справді – внутрішньовидова боротьба найжорстокіша.

Цей момент став справжнім початком кінця Візантії, яка втратила тепер свою основу м’якої сили – статус центру світового православ’я. Хоча саму державу вдалося відновити у середині XIII століття, проте вона уже була блідою тінню себе колишньої. Що і говорити, коли імператор Михайло Палеолог погодився підкоритися Риму на Ліонському Соборі 1274 року. Його рішення пізніше засудили та Унію скасували, але це лише посилило чвари в середині і так маленької держави, яка лише по старій пам’яті продовжувала себе найменувати "імперією".

Саме в цей час на руїнах знищеної вже монголами держави сельджуків виник маленький, але амбітний емірат під орудою правителя, що називався Осман. Він встановив таку деспотичну одноосібну владу, що самі жителі цього емірату називали себе турками-османами, перейнявши собі найменування свого володаря.

Станом на початок XIV століття територія Малої Азії була суцільними руїнами давніх імперій – тюркської, монгольської, візантійської та навіть у цивілізаційному плані арабської. Тут виник конгломерат звичаїв та традицій, які поєднували у собі іслам як провідну релігію з елементами побуту тюрків-кочівників та пам’яті про славне минуле Візантії. Останнє полягало у бажанні володіти Константинополем.

Дарунок, яким уже було нікому користатися

Турки-османи поступово розширювали свої володіння, досить швидко запанувавши у Малій Азії. Їхній розвиток теж відбувався не без криз. На початку XV століття вони зазнали нищівної поразки від Тимура Тамерлана, що призупинило експансію турків на цілих півстоліття – справжній дарунок з Небес для Візантії.

Проте у Константинополі цим не змогли скористатися. Історія Візантії – це хрестоматійний приклад того, що буває, коли держава просто консервується. У ранньому Середньовіччі iмперія ромеїв була оазисом наукової думки. Це була країна із розвиненою архітектурою, кодифікованим правом, чітко вибудованим державним апаратом. Їхній "грецький вогонь" століттями наганяв жах на усіх хто намагався завдати шкоду цій державі морським шляхом (київські князі Ігор та Ярослав не дадуть збрехати).

У добу класичного Середньовіччя Візантія здивувала світ своєю м’якою силою. Розвиток та поширення православ’я виявилося не меншою запорукою безпеки, аніж "грецький вогонь". Але ромеї не змогли її розвинути, можливо просто до кінця не зрозумівши цієї переваги. І в той час, коли київський князь Володимир Мономах громив половців у степах Північного Причорномор’я, ромейські імператори звернулися за допомогою у боротьбі проти схожих кочівників до західноєвропейських рицарів. Що зрештою обернулося для них катастрофою.

Тепер у XV столітті Візантія не мала вже розвинутої економіки (у морській торгівлі панували італійські міста-держави Генуя та Венеція); мало кого могла здивувати своєю правовою системою (в тій же Італії міста-держави стрімголов рухалися до права Нової Доби), чи тим паче державним апаратом, який тонув у корупції та кулуарних інтригах. З військової переваги символічно залишилися лише високі та міцні стіни Константинополя, що були збудовані ще в часи розквіту імперії.

Все, що залишалося – це торжество православ’я, за яке в Константинополі відчайдушно трималися. Навіть після рішення Флорентійського собору у місті Костянтина не сприйняли латинського обряду.

"Краще турецька чалма, аніж папська тіара" — під таким гаслом Візантія зустрічала свій кінець, який, щоправда, виявився зовсім не безславним. Фінальну славу на полі бою останні захисники імперії таки отримали.

Падіння Константинополя: фінальна битва

Турецький султан Мехмед II засинав та прокидався із думкою про взяття Константинополя. Він наказав вилити найбільшу на той момент у світі гармату, аби зруйнувати неприступні мури столиці Візантії. В підсумку вона виявилася вкрай неефективною, як і більшість творінь гігантоманії вождів в історії. А от системний підхід до розвитку артилерії дав свій результат. При цьому до штурму залучалися італійські інженери – на Заході вирішили "розкласти яйця у різні кошики".

Мехмед II зумів зібрати понад сто тисяч воїнів (за деякими даними до 250 тисяч) та сотні кораблів аби штурмувати величне місто з усіх можливих сторін. Натомість Папа та італійські держави прислали кілька тисяч солдатів. Хрестовий похід не вдався. Вчергове.Турки не одноразово пропонували імператору Костянтину XI здати місто в обмін на його особисту евакуацію з родиною та навіть гарантії для жителів Константинополя. Він все відхилив. Останній імператор Візантії хотів загинути в бою, долучившись до слави своїх великих предків, а не стати черговим нікчемним імператором останніх років імперії.

Перед фінальним штурмом увечері 28 травня 1453 року імператор з військом причастилися на останній, як потім виявилося, літургії у Софійському соборі в статусі центру світового православ’я. Наступного дня турецькі війська провели одразу три штурми візантійської столиці, просто зім’явши усі потуги захисників кількістю. Імператор Костянтин загинув з мечем в руках. Султану Мехмеду привезли його голову.

Різні джерела по-різному описують, як себе поводили турки і місті. Греки очікувано акцентують на розбої та грабежах, які вчинили турки, захопивши візантійську столицю. Турецькі джерела наголошують на благородності султана Мехмеда, прозваного за цю звитягу Фатіхом (завойовником). Він, за словами турків, під страхом смерті заборонив будь-які розбої та грабежі. А також гарантував недоторканість патріарху та зберіг православні святині.

Собор Святої Софії було переобладнано на мечеть Айя Софія, при цьому давні розписи було збережено. Патріарх залишився недоторканим і Константинополь досі залишається центром православ’я, але вже без колишнього реального впливу.Падіння Константинополя змінило світ настільки, що деякі вчені навіть вважають саме цю подію кінцем епохи Середньовіччя.

Воно символізувало крах Східної цивілізації як такої. Цивілізації, яка проіснувала тисячу років і стала логічним продовженням елліністичного світу (ще тисяча років), який своєю чергою був продовженням культури класичної Греції (ще кілька століть).

З Константинополя в основному до Італії переїхали численні вчені, філософи, діячі культури та мистецтва. Які у прямому сенсі перевезли на Захід усю культурну спадщину Сходу. Європейські мислителі детально познайомилися зі спадщиною Платона, Аристотеля та інших давніх вчених та філософів. Такий інформаційний вибух щодо життя давньої античної цивілізації Європи створив бажання усе це відтворити наново, що посилило Європейське Відродження та призвело до зростання популярності природничих наук, що своєю чергою заклали фундамент технологічного розвитку Західної цивілізації у майбутньому.

Турки перекрили традиційні торгові шляхи між Європою та Азією, зруйнувавши економічну основу Венеції та Генуї, які до останнього хотіли "всидіти на двох стільцях". Цікаво, що саме генуезці відверто допомагали туркам під час штурму і саме вони й більше постраждали. Через два десятиліття Османська імперія анексувала усі їх факторії в Криму, остаточно прикривши цю гілку Великого шовкового шляху, прирікши таким чином, Генуезьку республіку на занепад.

Перекриття сухопутного шляху до Азії дало поштовх для пошуків нових маршрутів для торгівлі з цією частиною світу. Це перемістило економічні центри Європи з центру континенту ближче до Атлантики і зумовило Великі географічні відкриття. Так зародилася епоха океанічних держав, у якій ми живемо й досі.

Історія Візантії – це повчальна історія про те, що усьому свій час. І яким би ідеальним та ефективним не був би ваш життєвий уклад, він все одно з часом стане неактуальним. І коли постане питання "змінитися чи загинути", важливо обрати правильну відповідь.

До речі, всупереч поширеному стереотипу, турки не перейменували місто після завоювання. Його найменування змінили на Стамбул аж у 1929 році. А до того, тобто увесь період Османської імперії, воно мало свою давню назву, на турецький манер — Констаніє.