Від папи Урбана до Грети Тунберг: чого навчили Європу хрестові походи

Тисячі бідних та знедолених людей отримали ціль у своєму житті – справжнє світло у кінці тунелю. Папа Римський подарував вогник надії людям усієї католицької частини Європи, віру у щасливе майбутнє. Для цього потрібно небагато – лише знайти необхідне військове спорядження, сформувати логістичний маршрут на тисячі кілометрів (для людей, які ніколи не покидали свого села) та здолати у бою непереможну армію тюрків-сельджуків (людям, які не мали військового досвіду). Саме так виглядало завдання здійснення Першого хрестового походу без купюр та прикрас.

Хто був ніким, той стане всім?

"Хай воїном стане той, хто був тут грабіжником. Хай стане багатим у Святій землі той, хто жив тут у прикрій бідності…" — заявив папа римський Урбан II на Церковному соборі у французькому місті Клермон в кінці листопада 1095 року. Це було завершення туру понтифіка, ціллю якого було достукатися до європейських лицарів та інших активних груп населення з метою організувати тих хто "готовий проливати кров своїх братів у хресті тут" на похід з метою звільнення Єрусалиму — місця зародження християнства, від влади представників іншої віри.

Так почався перший контакт сучасної Європи (багато держав-учасниць ведуть безперервну історію з тих часів до сьогодення) із Близьким Сходом. На той момент європейські рицарі уже воювали проти арабів в Іспанії, тепер же європейці потрапили до місцевості ,яка уже кілька століть була рідним домом для арабів.

Від центру християнства до провінції Ісламської держави

В часи Ісуса Христа, тобто в I столітті нашої ери Єрусалим та його околиці були провінцією Римської імперії. Ця територія залишалася у більш-менш схожому статусі, й після визнання християнства офіційною релігією Римської імперії, й після розпаду останньої. В той час як на Заході населення імперії знайомилася з усіма перевагами періоду "темного середньовіччя", Східна частина імперії ще тривалий час зберігала державну цілісність та політичну стабільність. Так Схід на певний час став центром розвитку християнства і місця, де жив Ісус, стали обростати християнськими святинями різного типу та масштабу.

Проте у середині VII століття ці землі завоювали араби, які теж вважали Палестину важливою локацією для своєї релігії – Ісламу. З того часу ключові землі християнства опинилися під владою держав, де офіційно сповідувалася інша релігія.

Проте у християнському світі за межею Візантії (так історики назвали Східну Римську імперію), яка втратила значну частину своїх територій, цій події не надали надзвичайно важливого значення.

У Західній Європі рицарі більше зосередилися на звільненні від арабів Іберійського півострова (Реконкіста), а не земель далекої Палестини. У Візантії з часом теж змирилися із втратою своїх провінцій на Близькому сході й за кілька століть уже забули й думати про їх повернення.

Все змінило нашестя тюрків-сельджуків у другій половині XI століття. Вони розгромили Візантію та значну кількість країн, що утворилися на руїнах колись могутнього Арабського халіфату. Таким чином держави сельджуків взяли під контроль Передню Азію та Близький схід. У Візантії ж розгорілася чергова громадянська війна, переможцем з якої вийшов Олексій Комнін.

Новий імператор вирішив креативно підійти до справи захисту своєї Вітчизни та за сумісництвом оплоту Православної цивілізації. Він звернувся за допомогою до лідера католицького світу – папи римського Урбана II.

Католики та православні: співпраці бути?

У папи, очевидно, був свій розрахунок – спорядивши грандіозну військову кампанію, понтифік безперечно посилив би свій вплив у такому розрізненому та атомізованому західному світі. Також в разі успіху в Римі не виключали об’єднати недавно розколоту (у 1054 році відбулася "велика схизма" — розкол до того єдиної християнської церкви на Православну та Католицьку) Церкву уже під першістю Риму. Адже на Близькому Сході знаходилися історичні центри християнства – Єрусалим та Антіохія.

Тож не довго думаючи, Урбан II спочатку розіслав листи правителям Європи, а згодом і особисто вирушив в тур містами Франції із закликом долучитися до походу. Власне однією з таких зупинок цієї подорожі папи римського й став Клермон, де очільник католицької церкви й проголосив Хрестовий похід у Палестину.

Похід бідноти

Поки поважні рицарі збиралися та ретельно планували дії, у свій похід вирушили найбідніші жителі Європи. Звичайний священник з Ам’єну Петро Пустельник обійшов міста та села Франції, Фландрії, Лотарингії, та Північної Німеччини із закликом негайно вирушати у похід. Йому вдалося зібрати близько сорока тисяч охочих ризикнути усім та вирушити у Святу землю з метою здобути земні блага та вічне життя у Раю.

Нам усім знайома аналогія із сьогодення. Норвезька активістка Ґрета Тунберг теж збирає людей із закликом прямувати на Близький Схід із політичними цілями. Відзначимо, що у сучасних зелених та інших екоактивістів світогляд часто діаметрально протилежний цінностям Католицької Церкви. А от методи за майже тисячу років змінилися мало. Проте якщо зараз сучасні активісти відбулися легким переляком, то наслідки необдуманих рішень в кінці XI століття були суттєво гіршими.

Зрозуміло, що до походу долучилися багато людей, яких важко назвати добропорядними "стовпами суспільства". Похід був слабко спланований (якщо взагалі був спланований). Не було продумано ані логістики, ані елементарного матеріального забезпечення. Тож така досить грандіозна армія за мірками того часу рухалася без чіткого маршруту і грабувала цивільне населення (в основному іудеїв), яке траплялося їй на шляху. Врешті, коли це дивакувате військо таки добралося до Константинополя, імператор Олексій поспішив його якомога швидше переправити на азійський берег аби вберегти від грабежів свою власну країну.

Близько двадцяти тисяч хрестоносців було відправлено до Нікеї – давнього центру християнства, яке тепер стало столицею Конійського султанату – однієї з держав, утвореної тюрками-сельджуками. Проте місцеві досвідчені тюркські воїни досить легко розправилися з неорганізованим селянським військом, яке розбавили лише близько двох сотень дрібних німецьких рицарів, що теж вирішили долучитися до цього походу. При цьому тюрки показали неабияке володіння технологіями, які зараз би назвали інформаційно-психологічними операціями. Вони розпустили чутки начебто про падіння Нікеї аби одразу виманити на азійський берег решту хрестоносців, які таки осіли у Константинополі. Важко зараз судити чи у Візантії повірили тюркам, чи хотіли позбутися таких своєрідних "захисників" за будь-яку ціну, але імператор не заперечив проти відправлення другої половини прибулих борців за віру на вірну загибель до Конійського султанату. Так трагічно восени 1096 року завершився "похід бідноти", який все ж виявився лише першим актом Хрестового походу.

За справу беруться рицарі

Вже весною 1097 року до Константинополя прибули організовані рицарські загони на чолі із цвітом тодішнього європейського лицарства серед яких Боемунд Тарентський, Балдуїн Бульйонський, папський легат Адемар Монтейльський та син Анни Ярославни Гуго Вермандуа. Цих рицарів було удесятеро менше, ніж учасників походу під проводом Петра Пустельника, але це були досвідчені воїни, загартовані в численних боях, здебільшого між собою. Разом із супроводом, до якого входили зброєносці, слуги та легко озброєні воїни ця армія хрестоносців налічувала близько трьох десятків тисяч осіб.

Імператор радо переправив на азійський берег і рицарів, пообіцявши їм допомогу із забезпеченням та логістикою. Рицарське військо після місячної облоги таки взяло Нікею і рушило далі вглиб Малої Азії. Чим далі вони просувалися вглиб континенту, тим менше відчувалася підтримка імператора. Тим більше рицарі почали сваритися між собою.

Це були люди, які раніше воювали між собою за похмурі північноєвропейські замки з горсткою не завжди найбільш родючої землі. Тепер же коли їм підкорялися багаті Близькосхідні міста годі було встояти від бажання забрати побільше собі. Захланність врешті перемогла бажання звільнити християнські святині й військо хрестоносців почало сипатися.

Після взяття Едеси Балдуїн Бульйонський разом з братами вирішили залишитися у цьому багатому вірменському місті та заснувати тут графство, яке стало першою державою хрестоносців на Близькому сході.

Похід безпосередньо в Палестину виявився складним не стільки з військової точки зору, скільки з погляду логістики та кліматичних умов, які були вкрай не звичними для прибулих з прохолодної та вологої Європи хрестоносців. Облога Антіохії затягнулася на місяці. Тисячі воїнів загинули від епідемії тифу, серед них навіть моральний лідер походу Адемар Монтейльський

Але хрестоносці таки змогли взяти Єрусалим влітку 1099 року. Після взяття міста хрестоносці жорстоко розправилися з мирним населенням – в основному мусульманами та іудеями. Вчені вимірюють кількість жертв десятками тисяч.

Так закінчився Перший хрестовий похід. Його прямим результатом стало виконання основної цілі. Вперше за кілька століть Єрусалим – місто, звідки веде свої корені християнство опинилося у християнській державі – Єрусалимському королівстві.

Перший хрестовий похід відкрив еру хрестових походів у Палестину, яких потім відбулося ще сім. Ледь не кожен наступний похід видавався гіршим за попередній. Так Єрусалим не пробув християнським і століття, а останню фортецю хрестоносців було знищено вже на початку XIV століття.

Цікаво, що в історії Європи були більш успішні хрестові походи – проти слов’ян, які проживали на території Балтійського моря. Саме з ними боролися руські князі Олександр Невський (з якого тепер у Росії "ліплять" першого борця із "західними цінностями") та Данило Галицький, якого папа римський врешті зробив королем – така от вона середньовічна мінливість. Втiм, папі так і не вдалося організувати хрестові походи проти Золотої орди, які б очолили Галицько-Волинські князі. Невдалими вийшли й походи проти турків, організовані у XV столітті.

Чого навчили Європу хрестові походи

Але чому така значна увага прикута саме до цих класичних походів на Святу Землю? Вся річ у їх культурному значенні. Це вперше уся Західна Європа була об’єднана однією ідеєю, відбулося зародження спільного західноєвропейського епосу.

З однієї сторони хрестові походи стали зародком загальноєвропейської єдності. З іншої — вони створили умови для якісних торгових, соціальних та культурних контактів між Європою та Сходом. Адже у проміжках між самими походами держави хрестоносців активно торгували та загалом всіляко контактували із державами, що їх оточували.

Європа перейняла значний досвід із більш розвинутої на той момент Азії — від гігієнічних процедур до наукових знань; від мистецтва до медицини. Цей досвід врешті й змінив Європу до невпізнання, і після класичних восьми походів на Близький Схід Європа в соціокультурному плані значно більше вже була схожа на сучасний континент, ніж на ту Європу, що була до них.

По суті хрестові походи – це культурні корені сучасної Європи. І врешті важко зараз уявити, що Священна війна проходила колись не з Близького Сходу до Західної Європи, а у зворотному напрямку.