Схопили кадировці, в Донецьку ампутували руку. Iсторія полону і спасіння Миколи з Маріуполя

«Бог дав мені далі жити»

До початку великої війни Микола Бурлака працював слюсарем-ремонтником на металургійному комбінаті «Азовсталь».

«24 лютого я ще останній раз вийшов на роботу. А потім почалася війна і нас відправили додому», — розповідає чоловік.

Микола пригадує, що в ті дні в Маріуполі вдавалося виживати завдяки допомозі військових та продовольству, що залишалося на складах.

«Військові наші привозили воду, рибу, солодощі для дітей. Українська армія нам допомогала. Бувало, що і ми з тестем підкидували їм цигарок чи якусь їжу. Однак від їжі вони майже завжди відмовлялися, адже бували випадки, коли ті, хто дере горло за Росію, яка нічого їм не дала, труїли військових», — розказує Бурлака.

20 березня 2022 року чоловік дістав важкі поранення.

«Того дня я з тестем перебував недалеко від заводу «Азовсталь» в Лівобережному районі, поблизу ринку. Ми там збирали дрова, щоб розігріти поїсти та випити щось гаряче. Як раптом почався обстріл. З якої сторони, незрозуміло. Я побачив якусь будівлю, забіг в неї, щоб укритися від обстрілу, але і хвилини не простояв, як в цю будівлю прилетіло крізь дах. Я відразу відчув шалене навантаження на спину. Тоді я подумав, що все, спина зламана. Відкриваю очі, а рука вся посічена, нога засипана, потрапили осколки і в голову», — пригадує чоловік.

Завдяки допомозі близьких, Миколі вдалося вижити.

«Тесть діставав мене з під завалів, ми дійшли до нашого будинку і дружина вже надала мені першу допомогу. Таке поранення: 50 на 50, можна було вижити, а можна і ні. Та Бог дав мені далі жити», — каже маріупольчанин.

Тоді чоловік вирішив, що треба будь що евакуюватися з міста, яке росіяни нещадно рівняли з землею.

Били за тризуб

Та врятуватися не судилося: Миколу взяли в полон кадирівці.

«Ми знайшли цивільну автівку, яка повинна була виїжджати з Маріуполя. Ми поїхали, та поблизу колишнього дитячого табору «Орлятко» мене взяли в полон. Там був блокпост де перевіряли авто, на яких люди намагалися виїхати. Мене витягли з автівки, навіть викинули просто за шкірку на землю. Навіщо я був їм потрібен? Справа в тому, що з 2019 по 2022 рік я проходив службу, а для них всі ті, хто з 2014 року служить – вороги», — розказує чоловік.

Спочатку Миколу відвезли до окупованого Новоазовська, а потім до Донецька, де чоловікові ампутували травмовану обстрілом руку.

«В Новоазовську мені обробили руку, та навіть сказали, що руку можна було врятувати, але всі лікарі у них, мовляв, були зайняті, тому ніхто рятувати мене, звісно, не збирався. Я там був близько доби, а потім приїхав якийсь чоловік, як я зрозумів, з ФСБ. Він мене допитував, щоб я здав українські позиції. Я відповідав, що нічого не знаю, та їх така відповідь не влаштовувала. Вони витягли мене на вулицю, наділи на голову мішок і кудись повезли. Чотири доби в однім спіднім мене протримали в підвалі, годували одним хлібом з водичкою, а 26 березня мені вже в Донецьку ампутували руку, тому що довели до гангрени. Рука почала вже тхнути, на ній були опіки, гематоми і все що завгодно», — пригадує Бурлака.

Ставлення окупантів до полонених, за словами Миколи, було нелюдське.

«Ставлення надзвичайно вороже. Мене постійно виводили та били, тому що в мене татуювання тризубу на руці і нозі, за нього мене і били. Бувало і так, що одними і тими ж бинтами перемотували по три рази. Постійно давили психологічно. Казали, що ми там в Україні нікому не потрібні, що нас там розстріляють. Потім казали що все — Україну вони вже повністю взяли, і Київ їхній, і Запоріжжя їхнє. Але вони коли окупували Бердянськ, вони думали що то Київ, а Запоріжжя — думали, що то вже кордон України», — пояснює чоловік.

Та більш за все не пощастило тим українцям, над якими знущалися кадирівці.

«Вони дуже жорстоко знущаються з людей. У полоні з нами був один чоловік, чеченці його взяли цілим, але вибили колінну чашечку, пристебнули кайданками і дві доби він висів. Його звісно били, намагалися ножом на спині вирізати тризуб. Вони кажуть, що українські військові ґвалтують жінок і дітей, та насправді це вони ж самі і роблять. Вони як повії – де більше грошей дадуть, туди вони і підуть і за тих і будуть воювати», - розказує Микола Бурлака.

Спасіння

Після кількох тижнів в лікарнях Донецька Миколу перевели до сумнозвісної колонії в Оленівці, а потім до окупованого Луганська.

«Чесно кажучи, думав вже, що мене обміняють або коли війна скінчиться, або розстріляють», — розказує чоловік.

Та все ж таки диво сталося.

«На День Конституції мене кинули у вантажівку і в Запорізькій області відбувся обмін», — пригадує Микола.

Проте, за словами чоловіка, спочатку він не повірив, що їде на обмін.

«Адже нам постійно казали, що ми їдемо додому. Казали таке в Донецьку, а потім просто перевезли у іншу лікарню. Потім в лікарні один там почав казати на українській мові: «Все, їдете додому, до рідної матері», а насправді привезли у колонію в Оленівці. Потім в Оленівці казали те ж саме, а відвезли до Луганську. В Луганську теж один росіянин казав, що їдемо додому, та ми йому вже не вірили, поки самі не побачили на власні очі український прапор», — пригадує маріупольчанин.

А потім була реабілітація в Запоріжжі, та три тижні реабілітації в Моршині.

«Зараз мені поставили тимчасовий тренувальний протез. Через 8 місяців повинні поставити вже біонічний. Фантомні болі, звісно, ще мучать. Здається, що рука то чешеться, то пальці ніби виламує», — каже Микола.

Чоловік запевняє, що окупанти перетворили його місто на пустелю і люди там потерпають.

«Маріуполя, можна сказати, що зараз вже немає, — з сумом розказує Микола Бурлака. – Там саме лише поле. Люди, що там залишились жаліються, що роботи ніякої немає, росіяни прислали своїх гастарбайтерів, які заробляють більше місцевих. Місцеве населення там просто виживає».

Дізнатися більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали притулок у країнах ЄС, ви можете на сайті організації EnableMe Ukraine.