Читання російської класики, гімн Росії і тортури. Як утримують українців у в'язницях РФ

На території РФ можна нарахувати щонайменше два десятки місць, де утримують кілька тисяч полонених українських військовослужбовців. Якщо в перші місяці після початку повномасштабного вторгнення більшість перебували в слідчих ізоляторах і колоніях поблизу українського кордону, то нині їх переміщують углиб РФ, а на окупованій території обіцяють відкрити нові колонії. Водночас умови утримання скрізь жахливі, а ставлення не відповідає гарантіям Женевських конвенцій.

Фокус на основі зібраних інтерв'ю звільнених розповідає про три в'язниці.

Таганрог: "Немає нічого гіршого за крики людей, яких піддають тортурам"

Палата в одному з медичних закладів столиці — задушлива та мало освітлена. На вікнах — скотч і поліетилен, захист від дрібних уламків на випадок вибуху. "Курорт у порівнянні з тим, що довелося пережити", — каже один із військових. У приміщенні три ліжка. На двох — поранені на фронті й один колишній військовополонений. В останнього також поранення. Він отримав його за кілька годин до взяття в полон у серпні 2022 року на Херсонщині. Каже, думав, росіяни його застрелять.

"Коли мене вирішили перевести в СІЗО (спочатку утримували в одному з приміщень у Сімферополі в окупованому Криму), я вже міг самостійно пересуватися, — розповідає Володимир (імена, прізвища, підрозділи Фокус не вказує на прохання співрозмовників).— Але я не знав, що в СІЗО, думав, на обмін... Завантажили в КамАЗ і "Урал". Посадили в літак, і вже там почали використовувати шокер — якщо підглядаєш, якось не так сидиш. Довезли до Ростова, кинули в автозак, якийсь час везли. Відчинилися двері, почали гавкати собаки, поставили на коліна, всіх зібрали докупи, наказали підняти руки за голову, потім анкети заповнювали, били, відбитки пальців брали, знову били, розряджали шокерами... Особливо за татуювання потрапляло... І мені... Шокером — у спину, в плече, в шию. Били, я вставав, знову били. І так довго, поки я вже й встати не міг".

Таганрог — одне з найчастіше згадуваних місць утримання військовополонених. Тут у СІЗО №2 росіяни тримають як чоловіків, і жінок. У квітні-травні 2022 року сюди привозили захисників Маріуполя — морських піхотинців із комбінату ім. Ілліча. Також там утримувалися військові 56 окремої мотопіхотної бригади та 109 — з окремої бригади територіальної оборони на Донеччині.

"Жорстко там було. Поводилися з нами, як із зеками у в'язниці, — згадує одна з військовополонених Анастасія. — Все починалося з приймання. Нас виводили з автобусів і кричали, щоб опускали голову. Ми мали не просто голову опустити, а зігнутися так, щоб вона була на рівні колін”.

Настя каже, що жінок тільки штовхали, а от чоловіків жорстоко били: "Коли ми йшли, по обидва боки стояли шеренги спецназівців — кожен міг бити ногами, руками, кийками".

Після цього забирали військову форму, а видавали тюремну робу, розподіляли по камерах.

Камери — це маленькі кімнати, де троє нар, стіл і лавки прикручені до підлоги. Щось схоже на карцер.

"Усе, що можна було робити цілий день, то це сидіти, але не на ліжку, і дивитися кудись — не на двері, не у вікно, не одне на одного. Спілкуватися між собою заборонено, як і ходити по камері. Напам'ять треба вивчити пісню "День перемоги", гімн Росії та вірш про "братів росіян, які нам повинні пробачити". Усі слова на стіні висіли", — продовжує Володимир.

У камері з ним перебували ще двоє військовослужбовців. Один із них у Таганрозі з травня. Він розповів Володимиру, як поводитися.

"Навіть у туалет не можна сходити, хоча він у камері, без спеціального звернення, — каже він. — Уранці та в обід приходили спецназівці, виводили нас у коридор, змушували приймати положення "черепашка", присідати, водночас застосовують фізичну силу. Мене вперше вдарили по нозі й відразу зламали ногу. Я лежу, мене б'ють, не вірять, що отримав травму. Але навіть лікаря знайшли. Я йому, правда, сказав, що сам зачепився та впав, — не хотів, щоб мені щось іще зламали”.

Розпорядок у СІЗО в Таганрозі, як у будь-якому СІЗО: підйом, сніданок, обід, вечеря та відбій.

"Правда, годували погано. Знаєте, як?.. Давали макарони. Тобто один макарон, що злипся. Він не солоний, не теплий. І взагалі все, чим годували, — несмачне. Чай складно чаєм назвати. Таке враження, що в одну велику каструлю поклали один пакетик і розмішали. Тільки увечері давали смаженого карасика зі спеціями", — каже Володимир.

Крім фізичних тортур, тиснули психологічно. Один військовополонений розповідає, що їм постійно вмикали радіо. Але замість новин слухали низькопробні пісні про Донбас. Гучно й цілий день. Інший говорив, що немає нічого гіршого за крики людей, яких піддають тортурам, без перерви по 15-20 хвилин. Потім побитого, іноді непритомного закидають у камеру, допомогу надають ті, хто поруч.

Іноді полонених із камер забирали. Без пояснень. Деякі думали, що на обмін, але виявлялося, що просто переводили в інший СІЗО чи колонію.

Каменськ-Шахтинський: "Один мав читати російську класику, інші — стоячи слухати"

Каменськ-Шахтинський — ще одне місто в Ростовській області РФ, розташоване на правому березі річки Сіверський Донець, близько до кордону з Україною. Тут розташована чоловіча виправна колонія загального режиму №12. І в ній також утримують полонених українських військовослужбовців. І порядки також "як на зоні".

Як писали на початку березня російські медіа, саме з цієї колонії з початку повномасштабного вторгнення вивозили всіх в'язнів. У федеральній службі виконання покарань РФ пояснювали цей факт проведення ремонтних робіт. Але потім деякі російські "Телеграм"-канали повідомили, що її, швидше за все, звільняють "для потреб військових".

Відомі випадки, коли в Каменськ-Шахтинський привозять із Таганрога.

Тарас, один із колишніх військовополонених, згадує, як у камеру в Таганрозі зайшла охорона — перевіряти, чи є на тілі синці. "Всі подумали — повезуть на обмін, мовляв, кому потрібні синці, а отже — зайві докази жорстокого ставлення… Потім повели переодягатися — дали інший одяг. Дорогою не били. Потім одягли пакети на голови, обійшлося без наручників. Посадили в автозаки. Думаємо: "Точно — на обмін". Але помилилися. Везли близько трьох годин. Коли зняли мішки з голови — побачили нову в'язницю", — каже колишній військовополонений.

І все почалося по-новому. Тарас згадує "прийомку" (як і в Таганрозі, про неї згадують як про найжорстокішу процедуру): "Охоронці вишикувалися в ряд, кожен, хто проходив повз них, отримав кийком по спині. Так з'явилися нові синці".

Потім Тараса й інших поселили в помешкання, яке називали карантином. На другому поверсі тюремної будівлі були місця для сну, а весь день доводилося перебувати на першому поверсі та стояти. "Про сніданок могли забути, обід принести як вечерю. Їсти доводилося швидко, бігти до імпровізованих столів і ковтати гаряче", — каже боєць.

Перед відбоєм — у стрій. І це обов'язкова процедура.

"Стоїмо, чекаємо, коли вперше дозволять піднятися на другий поверх. Навпаки — вишикувалися спецназівці та представники колонії з палицями. Нам наказали бігти. Коли перший побіг, нас почали бити. Люди падали, їх піднімали, і знову били. Потім так було майже кожен день", — каже звільнений полонений і показує шрам на голові — залишився після таких побоїв. Медичну допомогу йому не надавали, співкамерник промив рану водою.

Після "карантину" потрапляли до "загонів". Вони розташовувалися в триповерховому будинку, схожому на барак. "Вікна є, вода, туалет теж. Умови кращі, ніж у СІЗО, але спати, наприклад, доводилося на двоярусних ліжках практично без матраців. Коли нас туди загнали, колонію готували для прийому великої кількості військовополонених. Говорили, що розрахована на 1800-2000 людей", — каже український боєць.

Там створювалися команди з шахів, навіть сказали: хто виграє — отримає торт. Обіцяли дозволити грати у футбол, фільми дивитися. Але ми цього так і не дочекалися. А ось бібліотекаря та бібліотеку побачили. У колонію завезли книжки — російську класику. Один мав читати, інші — слухати. Стоячи. Потім дали стільці — дозволяли сідати. Але "репертуар" не змінили.

Але не всіх поміщали до загонів. Декого — у штрафний ізолятор. Чому в одних — відносно кращі умови, а в інших — суворіші, ніхто пояснити не може.

Штрафний ізолятор у Кам'янську-Шахтинському — це камери на двох, розміром два на шість метрів. Там, як і в СІЗО Таганрога, сідати полоненим було заборонено, якщо хтось порушував заборону, його виводили в коридор і били.

І якщо в бараках читали "російську класику", то в штрафному ізоляторі змушували співати гімн Росії — вранці та ввечері.

Про медичну допомогу у виправній колонії № 12 військовослужбовці кажуть коротко: "Краще вже без неї".

"На початку жовтня всі почали хворіти на дизентерію, вони не знали, що робити з цим. Спочатку нам приносили таблетки, потім почали викликати в лазарет. Ти туди заходиш, на тебе чекає молодий хлопець із палицею, ти береш цю таблетку, отримуєш кілька ударів по спині, потім — по руках. Так вони намагалися нас провчити, щоб ми не пили воду з-під крана. Ось так нас лікували", — каже військовий.

Він згадує, що саме цю колонію хотіли зробити табором для військовополонених. Але в шахи та футбол могли грати лише здорові, тому всіх поранених і хворих було вирішено повезти до іншого місця.

"Нас перевозили на початку жовтня. Просто поставили у стрій і завантажили в машини. У нас хлопець був поранений — у нього постійно тряслися руки. Та й інші всі травмовані були. Думали: точно на обмін, кому поранені потрібні. Але ми їхали дуже довго, до 12 годин в автозаках", — каже український військовий.

Його й інших привезли знову не на обмін, а в СІЗО — цього разу в Курськ.

Курськ: "У військових, як і в цивільних, жодних прав не було"

Максим потрапив у полон ще в середині квітня на Чернігівщині. Він був поранений, ховався в якомусь сараї, знепритомнів, так його знайшли російські солдати. Спочатку утримували в підвалі, допитували, потім повезли в сусіднє село, а далі — КАМАЗами через українсько-російський кордон у Курськ.

"Як нас тільки привезли в той СІЗО, нам повідомили, що ми тут ніхто, про нас тут ніхто не знає, і наші долі вирішують вони, — продовжує Максим. — Це була звичайна в'язниця, до нас ставилися, як до ув'язнених. У першій камері, де мене утримували, а я там був три тижні, там було 22 особи. Потім перевели в іншу, де, крім мене, було ще одинадцятеро".

Максим каже, що у Курську в камерах із військовим перебували й цивільні — ті, кого захопили в Київській, Чернігівській, Сумській областях. Росіяни називали їх коригувальниками вогню. "Не знаю, чому так вони думали, — більшість хлопців навіть строкову службу не проходили, не знають, із якого боку зброю тримати. Але росіянам усе одно — кому що хотіли, те й приписували. У військових, як і в цивільних, жодних прав не було, цивільні навіть не могли дізнатися, на яких підставах їх затримали. Принцип такий: будеш запитувати — битимуть сильніше", — продовжує Максим.

Для деяких Курськ ставав останнім місцем утримання, з якого везли на обмін.

"На третій день, як ми приїхали, ми заповнювали документи, що ми просимо нас обміняти, — згадує військовослужбовець. — Потім усім наказали на камеру говорити, що до нас фізичної сили не застосовували, знімали нас роздягненими, щоб зафіксувати відсутність синців. Потім нам сказали вийти з камери із речами, переодягли в інший одяг — здебільшого цивільний. Провели ще один допит — знову питали, чи знаємо щось про вбивства цивільних у Маріуполі, чи бачили".

Потім в автозаках повезли в аеропорт, натягнули на голову мішок, але обережно, змусили сісти на підлогу, а голови затиснути ногами — ніхто не бачив, що могло відбуватися довкола. Літак робив кілька зупинок. На борт заходили нові полонені. "Супроводжувачі напилися, якщо їм щось не подобалося, били по голові палицями", — каже український боєць.

Борт сів у Криму. Усіх вивели та посадили у вантажівки та повезли на обмін. "Ми бачили тих, на кого нас міняли, — вгодовані, одягнені, а ми — худі, побиті й голодні", — продовжує він.

Координаторка правозахисної організації Медійна ініціатива за права людини Марія Климик, що опитує військовослужбовців, які повернулися з полону, каже, що організації вдалося встановити двадцять місць утримання військовополонених на території Росії.

"Деякі з них розташовані не біля кордону з Україною, а в глибині країни — у Волгоградській, Рязанській області. Говорять і про Тульську, — розповідає вона. — Тотальна більшість опитаних свідчить про те, що під час затримання й утримання військових б'ють, знущаються за допомогою електричного струму. Відомі також випадки вбивств військових у полоні. Ми зі свого боку намагаємося документувати всі подібні випадки та сподіваємося, що компетентні українські правоохоронні органи також збирають інформацію про воєнні злочини, скоєні під час утримання українських солдатів і офіцерів".

Важливо

Три причини для рішучості. Як повернути території України в кордонах 1991 року