Труднощі переговорів. Як Україна повертає військовополонених

Список постійно поповнюється через ведення активних бойових дій та окупації українських територій, що триває. Фокус з'ясував, хто відповідає за визволення людей і з якими труднощами доводиться стикатися.

Один із кількох тисяч

19-річний Ігор Кравець із Тернопільщини, боєць Національної гвардії України, потрапив у полон у перший день повномасштабної війни у Луганській області. Марія, мати бійця, дізналася про це, коли їй зателефонували з номера сина. Незнайомий чоловічий голос повідомив, що Ігоря затримали бойовики так званої "Луганської Народної республіки", утримують у Луганську. Марії відправили відео, на ньому вона впізнала сина. А потім жінку почали шантажувати — просили записати відео зі звинуваченнями на адресу України в обмін на дзвінок.

"Я просила відпустити Ігоря, адже він — моя єдина опора в житті. Але у відповідь почула: повернеться лише в межах обміну", — каже Фокусу Марія.

Поки мама Ігоря чекає на сина вдома, між Україною та Росією відбулося понад десять обмінів. Перший — 1 березня на Сумщині, тоді п'ятьох представників місцевої самооборони обміняли на одного російського офіцера. Найчисленніший — 19 квітня. Цього дня додому повернулися 76 осіб.

"Я весь час дзвоню в центр з обміну полоненими, а мені там нічого не кажуть. Тільни, що треба чекати. А знаєте, як це важко!? В Ігоря день народження в серпні, думаєте, його можуть відпустити?" — питає Марія.

Хто відповідає за полонених бійців. Ієрархія відповідальності

Під час війни протиборчі сторони мають права захоплювати в полон солдат та офіцерів противника, людей, які беруть участь у конфлікті або належать до структури військового командування. Усіх їх захищає Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 року. Вона гарантує відповідні умови утримання, надання медичної допомоги й обмін.

У конвенції записано, що військовополонені звільняються і репатріюються негайно після припинення воєнних дій. Тобто, можуть утримуватися до кінця війни. Крім хворих і поранених — їх звільняють першими та швидше. Але це не вимога, а можливість. Як показує російсько-українська війна, сторонам із 2014 року вдавалося домовитися про обміни. І багато чого залежить від переговорників.

До 24 лютого 2022 року за обмін, а тоді це називалося повернення осіб, захоплених у зв'язку зі збройною агресією РФ, відповідав спеціальний центр при Службі безпеки України. Його співробітники складали списки затриманих на території окремих районів Донецької та Луганської областей, брали участь у засіданнях гуманітарної підгрупи Мінської тристоронньої контактної групи, були присутніми під час звільнень. Крім того, питання обміну в різні часи опікувалися різними представниками президента України. В останні роки від імені Володимира Зеленського діяв голова його офісу Андрій Єрмак.

Після початку повномасштабного вторгнення ситуація змінилася. Центр при СБУ продовжив складати списки, але паралельно з'явилася ще одна структура при Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, яка також опрацьовувала інформацію про полонених. Саме міністриня Ірина Верещук після кожного обміну повідомляла про його проведення.

30 травня стало відомо про те, що Мінреінтеграції більше не займається обміном, цю функцію виконуватиме Головне управління розвідки Міністерства оборони. З одного боку, не можна сказати, що це було несподіваним рішенням — Міністерство реінтеграції не могло займатися звільненням військових без участі оборонного відомства, а ГУР і так завжди було в процесі переговорів і домовлялося про обміни. Наприклад, саме ГУР МО вело переговори про звільнення двох українських пілотів Івана Пепеляшка та Олексія Чижа, які потрапили в полон 8 березня у селі Нова Басань Чернігівської області — їх обміняли на одного дуже важливого для РФ офіцера.

Але з іншого боку — серед затриманих Росією громадян України є не лише військовослужбовці, а й цивільні. Останніх, за словами Верещук, майже півтори тисячі. І вони не мають статусу військовополонених, їх не захищає Женевська конвенція. Можливо, цю проблему й вирішуватиме єдиний координаційний центр, на базі ГУР.

Труднощі переговорів

Нині в місцях несвободи на території неконтрольованих регіонів України (у Донецькій, Луганській, Херсонській, Запорізькій областях), окупованому Криму та в РФ знаходяться тисячі громадян України. Точну цифру сказати ніхто не візьметься. Дехто вважається зниклим безвісти, утримання інших не підтверджує Росія, родичі третіх, здебільшого — цивільних, не знають, куди заявляти про зникнення — тому в статистику такі люди потрапити не можуть.

Хоча деякі цифри все-таки відомі. Наприклад, у перші дні вторгнення у Чорнобильській зоні Київської області було захоплено в полон майже 170 нацгвардійців. У середині квітня у процесі виходу з металургійного комбінату імені Ілліча в Маріуполі в полон потрапили понад тисяча морських піхотинців із 36-ї бригади. У травні з "Азовсталі" вийшли приблизно 2,5 тисячі захисників Маріуполя.

Найчастіше зараз обговорюється питання звільнення тих, хто виконав наказ головнокомандувача Володимира Зеленського та був евакуйований з "Азовсталі". Про необхідність їхнього звільнення говорять на рівні Офісу президента. Там запевняють, всі живі, більшість утримуються в колонії в Оленівці (Волноваський район), деякі мають зв'язок із рідними. Хоча російські медіа стверджують, що командирів полку "Азов" вивезли до Москви в СІЗО Лефортово.

За словами керівника української розвідки Кирила Буданова, "найближчим часом" Україна сподівається звільнити "значну кількість" українських полонених. Зокрема тих, хто потрапив у полон у Маріуполі. Але йдеться не про один великий обмін.

"Це поетапний процес", — каже Буданов. І зізнається: найскладніше домовлятися про обмін керівників українських захисників, які перебували на "Азовсталі". "Про рядовий склад — набагато легше йдуть питання. Коли йдеться про керівників підрозділів, зрозуміло, що це набагато складніше", — уточнив Буданов.

Досвід усіх обмінів, які були з 24 лютого, показує, що російську сторону цікавлять їхні офіцери, і вони готові їх обмінювати на українських. Щодо рядових, то звільнені найчастіше кажуть, що не розуміють, чому звільнили їх, а не сусіда по камері.

"У нашу камеру в СІЗО в Курську зайшли росіяни і просто назвали прізвища тих, кому необхідно вийти. Таке враження, що наші прізвища додали для кількості", — говорить один зі звільнених військовополонених.

Також для кількості в обміни росіяни додають і цивільних. Наприклад, нещодавно ГУР вдалося повернути п'ятьох українців, серед яких було четверо цивільних із Київщини.

"Росіяни не знали, що з нами збираються робити. Було очевидно, що нас захопили тільки для того, щоб було на кого міняти. Потім сказали, що "мають право тримати всього три місяці". Посадили в камери", — каже Фокусу Олександр Ситник, мешканець Тростянця на Сумщині. У березні його разом із тестем Олегом Гузенком російські солдати затримали в окупованому місті та вивезли на територію РФ. Олександра повернули, а Олег досі залишається у СІЗО в Курську.

"Ми так припускаємо, але не впевнені — могли кудись перевезти, як росіяни часто роблять, щоб не визнавати, що утримують конкретну людину", — каже Олександр Ситник.

Треба сказати, що найбільша проблема зі слів рідних як військовополонених, так і цивільних — відсутність комунікації з державою про перебіг переговорів, та й узагалі пошук місцезнаходження рідної людини.

"Нам часто кажуть: дізнаєтеся про звільнення від нього самого, як буде на контрольованій землі — сам вам зателефонує. І так уже чотири місяці", — каже Марія Кравець. При цьому вона, як і багато рідних, розуміє, що процес потребує тиші та часто непублічності. Але люди завжди бояться, що в цій тиші одне конкретне прізвище може загубитися, і це прізвище буде їхньою рідною людиною.