"Обмінний фонд". Що та кого запросить Росія замість бійців із "Азовсталі"

Один із наслідків війни — наявність військовополонених, а отже, і процедура їхнього звільнення. Не виключено, що після закінчення війни.

Взяття у полон воїнів противника — це не злочин у розумінні міжнародного гуманітарного права. Злочин — це порушення статей Женевської конвенції стосовно них. Серед них: неналежні умови утримання (гірше, ніж для солдатів армії противника), застосування психологічного та фізичного тиску, тортур, ненадання медичної допомоги та багато іншого. Усі ці злочини називаються воєнними.

Із 2014 року до початку повномасштабного нападу на Україну Російська Федерація та підконтрольні їй формування захопили близько 3400 громадян України. Ідеться не лише про військових, які опинилися в полоні після "виходу" з Іловайська та Дебальцева, а й про цивільних осіб, підозрюваних у шпигунстві на користь спецслужб України. Саме стільки, за офіційними даними Служби безпеки України, було звільнено внаслідок кількох десятків обмінів.

Після 24 лютого кількість затриманих у рази збільшилася. Причина цього — активні бойові дії. Але порахувати, скільки українських військових нині перебуває у полоні в представників РФ, — справа складна. Не тому, що це важко зробити, а тому що їхнє число дійсно велике, і говорити про нього просто не час. Тільки за останні дні з приміщень "Азовсталі" (внаслідок переговорів на найвищому рівні, за посередництва Червоного Хреста й ООН) вийшли близько тисячі нацгвардійців, морських піхотинців, прикордонників, поліцейських. Усі вони не були звільнені (евакуйовані на підконтрольні уряду України території), а відправлені в тил росіян — до лікарень і колоній поблизу Донецька.

До цього, у квітні 2022-го, у полон у Маріуполі здалися ще кілька сотень морських піхотинців. Далі підрахунки не продовжуватимемо. Скажімо, що більшість військовополонених, затриманих до початку операції з "Азовсталі", утримуються росіянами як на непідконтрольних територіях Донецької та Луганської областей, в окупованому Криму, так і в Росії — у СІЗО Брянської, Курської, Білгородської областей.

Серед утримуваних у Росії громадян України — не лише військовополонені, а й цивільні, мешканці Київської, Чернігівської, Сумської областей. Більшість із них — випадкові люди, переважно чоловіки. У них росіяни хочуть бачити навідників, коригувальників та інформаторів українських військових, тобто комбатантів (хоча насправді це лише фантазії росіян, які просто хочуть виправдати безпідставні та злочинні, у розумінні і Кримінального Кодексу України, і міжнародного права, затримання). Цих людей військові РФ вивезли з території України до Росії, утримують у місцях позбавлення волі в прикордонних із Україною областях і передають на обмін поряд із військовослужбовцями. Так уже повернувся додому волонтер із Димера, поліцейський-пенсіонер із Катюжанки Київської області, механік із Тростянця Сумської області.

За час повномасштабної війни вже пройшли дев'ять офіційних обмінів між українською та російською сторонами. Їхні деталі переговорна група вирішила тримати в таємниці. І це можна пояснити — подібний процес у всі часи вимагав тиші та нейтральних (не публічних) переговорників. Нам здебільшого не відомі прізвища тих, кого вдалося повернути додому. А це близько 350 громадян. Також немає розуміння, кого Україна віддала натомість. Можна припустити, що за автора слів "Російський корабель, йди нах*й", прикордонника з острова Зміїний Романа Грибова (звільненого наприкінці березня) росіяни могли запросити високу ціну. І Україна її заплатила.

Напрошується таке питання: чи достатній в України "обмінний фонд", щоб обміняти всіх своїх?

І це питання ще складніше, ніж попереднє.

Скажімо так: обмінний фонд є. Але кількість цінних для РФ кадрів, старших офіцерів як, наприклад, пілотів, можна припустити, що з кожним обміном скорочується.

Але для Росії ніколи не були важливими люди.

Із 2014 року РФ була зацікавлена в поверненні лише кількох десятків своїх громадян. Серед них, наприклад, офіцери ГРУ РФ сержант Олександр Олександров і капітан Євген Єрофєєв із 3-ої окремої бригади спецназу Тольятті, майор Володимир Старков, водій вантажівки, що перевозила боєприпаси. А ще Росія хотіла бачити на своїй території громадянина України Володимира Цемаха, колишнього "командира протиповітряної оборони Сніжного", підозрюваного в справі про збиття літака МН17. Його, як і інших подібних, Росія хотіла забрати не тому, що намагалася полегшити їм долю, турбуючись про їхні сім'ї, а тому, що намагалася вивезти важливих свідків своїх злочинів на території України.

Із того часу ситуація навряд чи змінилася. Розраховувати, що Росія хоче забрати своїх військовослужбовців із українського полону, не варто. А тим більше тих, кого вона як своїх "нових громадян" мобілізувала на окупованих територіях Донецької та Луганської області. Багато хто з них чекатиме закінчення війни.

А ось що цікаво Росії — то це політичні питання. До 24 лютого вона намагалася обміняти українських заручників (довгий час і військових, і цивільних називали саме так через оголошену у 2014 році антитерористичну операцію) на свої "хотілки", займаючись фактично шантажем. У різний час це було бажання провести "вибори" в ОРДЛО, надати особливий статус цій території, пробачити всім колаборантам — іншими словами, дозволити Росії контролювати території, а з їхньою допомогою впливати на всю внутрішню та зовнішню політику України.

І особливий інтерес Росії, хоч би скільки вона робила вигляд, що їй вони не шкодять, — санкції. Наприклад, зараз можна точно говорити, що особисто Путін зацікавлений у тому, щоб санкції не торкнулися Аліни Кабаєвої, яка живе в Європейському Союзі (яка, за заявами британського уряду, перебуває з Володимиром Путіним у "близьких стосунках").

Ризик полягає в тому, що таємні операції, у тому числі з обміну, можуть виявитися не зовсім вдалими (не хочеться говорити провальними) з недостатньо компетентними, хоча й навіть щирими переговорниками. Тільки про це через гриф "цілком таємно" суспільство ризикує дізнатися не скоро, якщо взагалі дізнається.

Можна говорити, що Україна не має іншого виходу, як шукати компетентних, авторитетних міжнародних переговорників. Людей, які зможуть говорити в Кремлі або з позиції авторитету, або з позиції матеріальної вигоди, уникнення покарання, послаблення санкцій тощо. Історія з евакуацією захисників Маріуполя показує, що залучення третьої (а, можливо, і четвертої) сторони може бути як ефективним кроком, так і ризиком — у процесі реалізації операції ситуація може змінюватися, коли за столом переговорів опиняється РФ.