БПЛА та снаряди для ЗСУ: потрібно більше американської допомоги Україні

Є багато способів, за допомогою яких адміністрація Байдена могла б стати далекогляднішою щодо цього, включаючи експерименти з безпілотними системами, вивчення нових способів виробництва боєприпасів і використання спостерігачів на полі бою. Читачі можуть не погодитися з усіма моїми пропозиціями — і це нормально, — але я сподіваюся, що принаймні зможу переконати лідерів у цінності політик і програм, які більш серйозно та усвідомлено ставляться до засвоєння уроків із того, що відбувається в Україні.

Фокус переклав новий текст Раяна Еванса, присвячений американській допомозі Україні.

Попереднє зауваження про навчання

У класичній праці 1990 року "Воєнні невдачі: анатомія невдач у війні" Еліот Коен і Джон Гуч стверджують: "Нездатність засвоїти доступні уроки недавньої історії багато в чому є найзагадковішою з усіх воєнних невдач". Як людина, яку давно засмучує прірва, що зяє між "можливими" й "отриманими уроками", я з розумінням ставлюся до цього твердження. Однак реальність набагато складніша. Дані доступніші, аніж уроки. Картинка зазвичай зашумлена, а процес перетворення даних на аналіз і уроки загрожує підводними каменями, помилками й упередженнями. Найкраще, на що зазвичай можуть сподіватися військові й аналітики, — це те, що покійний Майкл Говард називав "сумнівним наведенням". Цей уривок варто процитувати:

"Солдат… у мирний час подібний до моряка, який орієнтується за мертвою точкою. Ви залишили твердь останньої війни й екстраполюєте досвід цієї війни. Чим більша відстань від останньої війни, тим більше шансів на помилку в цій екстраполяції. Іноді трапляється розрив у хмарах: десь відбувається невеликий конфлікт, який дає вам "наведення", показуючи, чи ефективні певні види зброї і техніки; але це завжди сумнівне наведення".

Для успішного навчання військової організації потрібні доступ, об'єктивність, інтерпретація та узагальнення. Взагалі кажучи, доступ означає наявність достовірних і якісних даних. Саме на об'єктивності зазвичай спіткаються спроби вчитися. Інтерпретація даних вимагає від організації розуміння того, що відбувається та чому, а також чи є ті чи інші події та розробки значущими. Нарешті, узагальнення відбувається, якщо спостереження може бути перенесено з його контексту на прогнозовані майбутні сценарії. Майбутній сценарій не обов'язково має включати власне війну. Це може бути, наприклад, успішне подолання кризи чи конфронтації за допомогою стримування. Одне можна сказати з упевненістю: суперники Америки, безперечно, використовують поточну війну, щоб здобути власні уроки. І керівники оборонного відомства США просто зобов'язані не відставати від них.

Доступ і спостерігачі на полі бою

Навіть у часи супутників, миттєвого зв'язку та потокового відео людина може дізнатися лише обмежену кількість інформації на відстані. (Насправді деякі з цих новітніх комунікаційних технологій радше спотворюють, ніж прояснюють те, що відбувається на полі бою, про що ми з Майклом Кофманом говорили в подкасті War on the Rocks). Я зрозумів це ще під час роботи в Афганістані як цивільний службовець, і це відчуття лише посилилося під час відвідин південної України наприкінці жовтня минулого року. Тому дивно, що Міністерство оборони США не запустило офіційну програму спостерігачів на полі бою, в межах якої військовослужбовці всіх відомств і спеціальностей могли б дізнатися якнайбільше шляхом безпосереднього спостереження та спілкування з українськими військами там, де йде війна. Їх варто було б відправити разом із цивільними військовими аналітиками — наприклад, різними групами, які вже організували власні дослідження поля бою. Це набагато більше, ніж зараз може зробити аташе з питань оборони США в Києві.

Має сенс відправляти спостерігачів на поле бою в Україну лише в тому випадку, якщо американські військові лідери готові вислухати їх як у плані інтерпретації, так і в плані даних. Вищі керівники часто кажуть, що хочуть навчатися, але їхній ентузіазм нерідко згасає, коли доповіді ставлять під сумнів поточні зусилля щодо розвитку американських збройних сил за допомогою нових доктрин, організацій, навчання й технологій. Іноді нова інформація не може подолати інерцію наявних ініціатив, про що мій покійний друг Дейв Джонсон розповідав на цьому сайті минулого року. Уроки можна виявити, але чи будуть вони засвоєні — це вже інше питання.

Американська армія направляла спостерігачів на поля битв у Європі під час Першої світової війни до того, як Сполучені Штати вступили в конфлікт. Але їхні висновки не стали основою воєнної доктрини. Американські солдати на морські піхотинці сплатили рахунок, гинучи тисячами під час використання застарілої тактики, яка змушувала їх масово атакувати німецькі кулеметні підрозділи (і можна стверджувати, що дію кулеметів можна було вивчити задовго до Першої світової війни).

Я можу передбачити три основні контраргументи: по-перше, якщо американських військовослужбовців в Україні буде вбито, поранено або захоплено в полон, це може призвести до ескалації великомасштабної війни проти противника, який володіє ядерною зброєю. А це серйозне питання. Будь-яке рішення, внаслідок якого американські військовослужбовці опиняються в зоні бойових дій, пов'язане з великою відповідальністю. Але чи існує правдоподібний ризик ескалації? Швидше за все, ні. Росія вже вбивала та захоплювала американських добровольців, проте Третя світова війна ще не почалася. У всіх війнах, на які Сполучені Штати спрямовували спостерігачів на поле бою, втрати ніколи не були причиною подальшої участі США в цій війні. Крім того, дехто побоюватиметься ризику "розростання" місії. Вони можуть сказати, що спостереження за полем бою перетвориться на консультування й допомогу, які потім стануть прямим військовим втручанням США проти Росії. До цього побоювання слід ставитися серйозно. Тим не менш, від нього можна захиститися за допомогою сильного цивільного контролю та нагляду з боку Конгресу, зосередженого на запобіганні тим явищам, які сприяють "розростанню місії", такі як "розширення завдань", "зміна місії" та "переведення місії".

Іншим запереченням буде те, що українські сили надто зайняті, щоб няньчитися з американськими спостерігачами на полі бою. Можу вас запевнити, що, судячи з моїх розмов з українськими військовими керівниками в Україні у жовтні минулого року, це не так. Як я вже говорив із Майклом Кофманом, вони охоче діляться тим, що дізнаються безпосередньо на полі бою, і підтримка з боку України, необхідна для переміщення спостерігачів у бойовому просторі, буде мінімальною (говорю з особистого досвіду).

Безпілотники в небі та на морі

Україна є незамінним полігоном для відпрацювання концепцій і технологій, які можуть бути застосовані в майбутніх надзвичайних ситуаціях проти рівних і близьких супротивників. Хоча війна на суші та над сушею привертає найбільшу увагу, це, як нагадав нам Б. Дж. Армстронг, також і морська війна. Компанія Saildrone пропонує наземні безпілотники, що працюють від вітру та сонця й оснащені разючим програмним забезпеченням. Вони нагадують великі дошки для серфінгу з вітрилами. Річард Дженкінс, засновник Saildrone, пояснив мені, що вони бувають від 7 до 20 метрів у довжину та можуть бути оснащені різними пакетами датчиків, здатними виявити все — від того, що пропливає повз на поверхні, до того, що ховається внизу, і того, що літає над головою. Вони здатні подорожувати на відстань до 12 тисяч морських миль і до шести місяців перебувати без технічного обслуговування. Можна легко уявити низку варіантів їх використання для України, включаючи розвідку, спостереження та рекогностування, мінну та протимінну боротьбу, а також протичовнову оборону. Сполучені Штати і їхні союзники також могли б використовувати їх для спостереження за підводними кабелями та трубопроводами, що відіграло б ключову роль у моніторингу та забезпеченні дотримання санкцій. Інша компанія Anduril пропонує потужний підводний безпілотник під назвою Dive-LD. Чому б йому не ховатися під поверхнею Чорного моря, виконуючи ті самі завдання, що й Saildrone?

Зрештою, це заявлені вимоги ВМС. На Близькому Сході, а тепер і в Південній Америці, американські військові доклали чимало зусиль для використання безекіпажних суден у морському середовищі. Керівники ВМС пов'язують ці інвестиції із засвоєнням уроків для протидії агресивним діям Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні.

А як щодо війни в небі? Ось вам MQ-9 Reaper: багатоцільовий безпілотний літак, який ВПС планують зняти з озброєння, до того ж 48 моделей Block 1 уже заплановано до списання. Їхній виробник, компанія General Atomics, хоче подарувати два "Ріпери" Україні. Адміністрація Байдена наполягає на тому, що MQ-9 матимуть обмежене застосування в Україні. Вона навіть не схвалила спроби виробника зробити подарунок. Це неправильний вибір. Такий подарунок був би корисним не лише Україні: США теж не завадило б дізнатися, як Україна може використати MQ-9.

Найпоширеніше заперечення, яке я чую проти надання "Ріперів", полягає в тому, що вони просто не витримають ситуації в небі над Україною, до того ж часто наводять приклад TB-2 Bayraktar. Ці безпілотники турецького виробництва багато хто вітав на початку війни, але їх збивали пачками. MQ-9 спіткає та ж доля, якщо перед ним буде поставлено завдання пошуку та завдання ударів по наземних цілях у загрозливій обстановці. Якщо ж використовувати MQ-9 по-іншому, далеко від лінії фронту, і зосередитися на конкретних тактиках і проблемах, вони можуть бути ефективнішими. Також можуть виникнути побоювання щодо каталогів даних і технологій шифрування, які через низку причин не можуть бути передані Україні. Розбиратися в цих питаннях завжди непросто, але я впевнений, що є спосіб пом'якшити ці побоювання й достатньо захистити чутливі технології. Було б вигідно розробити процедури для вирішення таких проблем сьогодні, задовго до майбутніх конфліктів, таких як криза за участю Тайваню.

Чого тут можуть навчитися Сполучені Штати? Є можливість перевірити різні концепції відновлення обмеженої переваги в повітрі у спірному повітряному просторі та захисту повітряного простору без достатньої кількості пілотованих літаків. Reaper може бути озброєний ракетами AIM-9X — інфрачервоними ракетами, що "візуалізують" — для створення дилем для відносно обмеженої кількості російських винищувачів, скерованих у повітряний простір України, і для захисту від ударів крилатих ракет. Більшість крилатих ракет є дозвуковими і летять на невеликій висоті. Маршрути крилатих ракет зазвичай планують так, щоб уникнути ракет "земля-повітря", які можуть їх збити (хоча російські групи наведення не вражають у цьому та інших питаннях). Ці маршрути можуть бути покриті ракетами "Ріперів", що летять поза зоною дії російських ППО, для захисту української інфраструктури та цивільного населення. А за наявності відповідних датчиків "Ріпери" могли б ініціювати удари по цих ракетах.

Для захисту від російських інтегрованих систем ППО Reaper також може бути оснащений пусковою установкою для мініатюрної хибної цілі. Як інший приклад, чому б не оснастити їх системами навігації та цілевказівки зі штучним інтелектом, такими як Agile Condor, або системами зондування, запропонованими Metrea, щоб перевірити, як безпілотники можуть виконувати місії в умовах відсутності зв'язку та під радарами супротивника? А як щодо оцифрування ближньої авіаційної підтримки? Також можна отримати уроки з різних способів деконфліктингу наземних вогневих засобів, таких як HIMARS, під час повітряних операцій.

ВПС США могли б випробувати деякі перспективні концепції. ВПС відстоюють ідею "вірного веденого" та "спільного бойового літака". Це споріднені, але різні концепції, проте вони можуть використовувати одні й ті ж літаки. Для "вірного веденого" ВПС хочуть застосувати безпілотники, які можуть бути "прив'язані" до літаків із екіпажем. Ідея бойового спільного літака покликана вирішити проблему масовості в епоху, коли літаки з екіпажем високотехнологічні й дорогі. Бойові спільні літаки — це "неприв'язані" безпілотники, які можуть бути запущені в небо у великій кількості й самостійно виконувати завдання. Відомство проводить моделювання та симуляцію для підтримки цих цілей, і один із генералів, який відповідає за цю ініціативу, заявив, що лише на цей рік заплановано "сто проміжних цілей". (Це сімейство можливостей заявлене як частина "Повітряного панування наступного покоління" в останньому бюджетному документі ВПС). MQ-9 навряд чи стане рішенням для будь-якої з цих концепцій, але їх використання в Україні все ж таки може сприяти зусиллям ВПС США.

Масовість боєприпасів

Якщо зусилля України повернути ініціативу в цій війні зазнають невдачі, то, швидше за все, це станеться тому, що її західні прихильники не зможуть забезпечити адекватне постачання боєприпасів — особливо артилерійських — для спраглих до снарядів сил на Донбасі. Цей досвід оголив проблеми, пов'язані з традиційними ланцюжками виробництва боєприпасів. Їхнє відновлення коштує великих грошей і займає багато часу. В оборонно-промисловій базі США є нові компанії, які успішно використовують 3D-друк для масштабного виробництва боєприпасів — наприклад, Firestorm, що виробляє баражуючі боєприпаси, які можуть бути виготовлені менш ніж за 24 години та готові до експлуатації через день (це нагадує концепцію, яку група авторів із Корпусу морської піхоти США виклала у 2018 році на цих сторінках). Ян Мусеус, співзасновник і головний технічний директор компанії Firestorm, сказав мені, що його компанія може почати друкувати форми для 155-міліметрових і різних інших артилерійських снарядів уже цього літа в Сполучених Штатах, після чого вони почнуть розробляти портативні заводи з виробництва боєприпасів, які можна розгорнути в Європі.

Ці високотехнологічні методи виробництва дають величезні переваги. Їх можна запустити швидко та без додаткових витрат, просто надіславши програмний проєкт на промисловий принтер для виготовлення. У США є сотні таких принтерів. Це робить виробництво гнучким і масштабованим, здатним розширюватися або скорочуватися за лічені дні з мінімальним збільшенням витрат і термінів. Зараз виробництво робочої конячки цієї війни — 155-міліметрового артилерійського снаряда — здійснюється на чотирьох державних підприємствах, керованих оборонними компаніями.

Пентагон повинен прагнути, щоб оборонно-промислова база була здатна швидко перебудуватися для підтримки різкого зростання виробництва, а потім переключитися на щось інше після поповнення запасів або в разі виникнення термінової необхідності. Чому б не надати Firestorm або іншій компанії, що пропонує аналогічні рішення, фінансову та бюрократичну підтримку, аби подивитися, як швидко вони зможуть розгорнути лінію з виробництва 155-міліметрових снарядів у Польщі, Естонії, Литві чи Латвії? Частково це має містити виробництво з партнерами, а не лише на своїй території. Оборона досі залишається державним підприємством і захищеною галуззю, яка чинить опір економічно ефективній міжнародній координації. Це пов'язано з бюрократією, політикою, технологічними обмеженнями та побоюваннями щодо ризиків. Тому зараз варто спростити масштабування бізнесу (читай: багаторічні закупівлі боєприпасів і "оптові закупівлі"), а також спільне виробництво та спільні розробки так, щоби зберегти відкритими кілька заводських ліній у різних країнах. (Як стверджує Паула Альварес-Кучейру на цих віртуальних сторінках, Вашингтон повинен активніше підтримувати сильну європейську оборонну промисловість). Такі експерименти в реальному світі можуть врятувати життя американців у майбутньому й одночасно зміцнити оборону України.

Висновок

Війни, безперечно, трагічні. Однак вони надають можливості для навчання, які можуть допомогти зберегти стабільний мир у майбутньому. Адміністрація Байдена зобов'язана робити більш енергійні, продумані й ініціативні зусилля з усвідомлення уроків цієї війни, які допоможуть нам уникнути наступної війни або перемогти в ній. Я окреслив тут деякі можливі напрямки зусиль, але є й інші. Звичайно, Україна та Чорне море є іншою географією та іншим противником, ніж великі простори Індо-Тихоокеанського регіону. Але в Україні можна отримати уроки, знайти точки опори, поставити під сумнів припущення, оцінити технології та концепції.

Такі зусилля відповідатимуть і політичній логіці: оскільки скептики щодо американської військової допомоги стають все більш затятими, а запаси боєприпасів скорочуються, адміністрації Байдена було б розумно продемонструвати, що її зусилля для України слугують ширшим інтересам США в інших регіонах, включаючи Індо-Тихоокеанський регіон, а американським військовим доведеться багато чого навчитися, щоб зберегти стабільність, мир і процвітання перед усе войовничішою Китайською Народною Республікою.

Щоб зробити все це можливим, Сполученим Штатам і Україні необхідно вдосконалити спільну роботу з погляду оборонної промисловості, особливо коли йдеться про передачу технологій, експортні обмеження, місцеве виробництво та питання інтелектуальної власності. Якщо з'ясувати, як це зробити сьогодні з Україною, ми полегшимо собі завдання завтра, якщо в Азії чи в інших країнах вибухне інша трагічна війна. Зрештою, питання швидкості також актуальне. Можна подумати, що військові бюрократії України у воєнний час працюють дуже швидко й оперативно. На жаль, часто це не так.

Про автора

Раян Еванс — генеральний директор Metamorphic Media, засновник War on the Rocks і генеральний директор Bedrock Learning.