"Я був у пеклі": історія хлопця з шизофренією, якого окупанти в Мелітополі катували місяцями

Мама потерпілого Леоніда Попова Анна розповіла, через що пройшов її син опинившись у катівні військових РФ, як його били та знущались, морили голодом та доводили до стану напівсмерті. Про це вона розповіла журналістам російського неурядового медіа "Важливі історії".

Зазначається, що мешканця Мелітополя з шизофренією кілька місяців тримали в камері, після чого звільнили на кілька годин — і знову забрали у катівню.

"Мамо, ти казала, що є пекло, от я був у пеклі. Я так боявся засинати. Боявся, що прийдуть і будуть мене душити, вбивати. А ще я хотів пити сильно, але не давали воду. А найбільше хотів їсти. А ще мене били сильно. Мене побили так, що я чотири дні не міг у туалет сходити. Мамо, за що? Мамо, може, ти знаєш, у чому мій злочин?", — розповів своїй мамі Леонід.

Так, 22-річний хлопець відбув ув'язнення в комендатурі окупованого Мелітополя.

"Син зміг зателефонувати матері з лікарняної палати, куди його перевели з камери в стані крайнього виснаження. Леоніду 22 роки, зараз він важить 40 кілограмів при зрості майже два метри. Через голод, побиття і постійний стрес у нього загострився психічний розлад: він погано розумів, що з ним відбувається, і сподівався, що після лікарні його відпустять додому", — розповідають журналісти.

Через тиждень лікування в стаціонарі Леоніда знову забрали російські військові.

За даними медіа, окупанти знущаються з хворого на шизофренію хлопця, брешуть його матері і катують інших цивільних полонених у мелітопольських підвалах.

Життя родини постраждалих до окупації

"Ми з Льоньою, старшим сином, кілька років тому переїхали жити в Полтавську область, а колишній чоловік, батько моїх синів, залишився в Мелітополі. За два місяці до початку війни Льоня поїхав до нього в Мелітополь. У нас із ним були конфлікти, він говорив: "Що ти, мамо, тримаєш мене біля своєї спідниці. Мені 22-й рік, відпусти. Я сам хочу вирішувати, як мені жити", — розповіла мати Леоніда.

Жінка розповіла, що за два тижні до війни її колишній чоловік потрапив в аварію та був у лікарні з множинними переломами й втратою пам'яті. Молодший син, він на рік молодший за Леоніда, теж до нього виїхав.

"Почалися бойові дії, Мелітополь уже був окупований. Виходить, мої діти в блокаді. Батько їхній у важкому стані, вони біля нього. За молодшого сина я була спокійна, він у мене більше як старший. Він був біля батька, допомагав, возив його на перев'язки. Такий самостійний хлопчисько, купив уже свою машину, працював із 15 років у батька — у нього майстерня з ремонту побутової техніки", — зазначила мати.

За її словами, Леонід — "людина дощу", тому ріс не таким, як усі.

"Вундеркінд, музикант. Грав в оркестрі, займався спортивними танцями, грав у шахи, їздив по всій Україні на змагання, займав перші місця. Брав участь в олімпіадах із хімії, фізики, астрономії, навчався в Малій академії наук (навчальний заклад, де школярі займаються науковими дослідженнями. — Прим. ред.) крім школи. Дитина-калькулятор: ставиш їй приклади складні на множення або ділення, перевіряєш на калькуляторі, а вона швидко дає відповідь. У неї феноменальна пам'ять: пам'ятає всі дати, події за будь-який день. Усе дістає, як файли з голови", — розповіла вона.

Пори значні знання та широкий світогляд Леонід не розумів емоцій людей.

"Він завжди запитував: "Мамо, ти на мене так дивишся, що це означає?" Коли були загострення, він міг стрибати, скакати, сміятися. Його діти маленькі дуже люблять. І водночас міг щось таке сказати серйозне, як мудрець. Він дуже добрий, завжди всім готовий допомогти. Але водночас дуже наївний, підпадав під вплив, його легко можна було використовувати", — додала вона.

Мати Леоніда стверджує, що від самого початку благала його виїхати, коли ще були евакуаційні маршрути. І він говорив: "Я тут потрібен, я маю людям допомагати. Тут бабусі голодні, я їм хліб даю, я їм крупи даю".

"Я висилала гроші колишньому чоловікові, він Олені їх віддавав. А він на ті гроші купував продукти й роздавав бабусям. З Маріуполя було багато біженців, каже: "Я не можу, вони дивляться на мене голодними очима. Є люди, яким нікуди прийти переночувати. Коли комендантська година, вони йдуть до мене", — додала жінка.

Мати розповіла, що Леонід вів щоденник із самого початку війни, в якому описував всі події, що з ним відбувалися.

"Він мені читав телефоном деякі записи, ще коли він був у Мелітополі на волі. Я говорила: "Синочку, будь ласка, ти його десь ховай, а краще взагалі не потрібно нічого писати". А він каже: "Я хочу, щоб усе це збереглося, бо ви не можете знати, що тут відбувається". У перші дні війни він писав про страшну паніку, що люди розбивали продуктові магазини, божеволіли. Що переважав інстинкт виживання. Що було чутно, як стріляють, що він бачив застрелену людину, бачив кров", — з сумом розповіла жінка.

Початок жорстокого тиску на населення під час окупації

Мати Леоніда розповідає, що у травні 2022 року в Мелітополі зник український мобільний зв'язок. Молодший син у комендантську годину вийшов ловити зв'язок і потрапив у комендатуру. Він мені потім розповідав, що всіх, хто намагався зловити зв'язок, чоловік 30, кинули в дуже тісну камеру. Там стояло одне відро, куди всі ходили в туалет. Воно хиталося і розливалося від такого натовпу людей.

З ними в камері був один чоловік, чи то п'яний, чи то що з ним було. Він постійно кричав, обурювався. Військові сказали: "Закрийте йому рота. Якщо його не закриєте, ми вас усіх, як кошенят, перестріляємо".

"І тоді цей натовп переляканих затриманих почав бити людину. А коли він почав кричати, вони просто його почали душити, тільки щоб він не кричав. І людина померла. Я сина запитала: "А що ти в цей час робив?" Він сказав, що відвернувся до стінки, колупав стіну пальцем і вперше почав молитися богу", — додала жінка.

Це почалось 21 травня 2022 року. А 28 травня Льоня, старший син, хотів купити шаурму, з ним стояло ще багато молоді. До них підійшли військові, усіх покидали в машину і відвезли в комендатуру. Льоня говорив, що там його катували струмом. Він каже: "Я так кричав: "Будь ласка, допоможіть, припиніть". Вони щось у нього випитували, він нічого не міг зрозуміти. Потім його відпустили, але забрали паспорт.

"Виходить, із різницею в тиждень забрали спочатку старшого, потім молодшого, після цього молодший син Анни вирішив виїхати з Мелітополя. Під час фільтрації в Чонгарі його били й погрожували вивезти в степ і застрелити. Йому вдалося виїхати, зараз він у Європі", — зазначили журналісти.

Друге викрадення Леоніда у Мелітополі

Мати розповіла, що Леонід не хотів виїжджати з окупації та казав: "Ні, мамо, я не можу. Я ж тата не кину. У такий момент, коли в моєму місті таке відбувається… Тільки боягузи кидають своє рідне місто і їдуть".

"Навесні 2023 року я побачила оголошення, що буде безкоштовна евакуація з Мелітополя за підтримки західних волонтерів. У Льоні не було паспорта, який не повернули після викрадення. Тоді вже почали робити російські, і я пропонувала синові зробити російський паспорт. Він сказав: "Ніколи". Після того як його струмом мучили, сказав, що ні, і все", — каже матір постраждалого.

Вона розповіла, що підготувала всі документи, відновила свідоцтво про народження, довідки про хворобу та домовилася, що його перевезуть до Польщі в безпечне місце, а з Польщі, а потім звідти його можна буде безпечно забрати, і Леонід погодився.

"Волонтери мали його забрати 26 квітня. А 24 квітня йому зателефонував тато, попросив зайти до нього. Льоня сказав, що він на вулиці Пушкіна, це за п'ять хвилин ходьби. Минуло п'ятнадцять хвилин, двадцять. Колишній чоловік ще раз зателефонував, Льоня вже був не в мережі", — зі сльозами на очах згадує матір.

Вона розповіла, що попросила колишнього чоловіка з'їздити в будинок покійної бабусі, де Леонід жив під час окупації: "може, ніхто не бачив, як він прийшов, може, він загуляв, може, він спить або йому погано. Чоловік вибив двері, сина не було".

На початку окупації на військових РФ ніхто не міг вплинути, тому кількість їх злочинів лише зростала

"Колишній чоловік зі співмешканкою ходили в поліцію і в комендатуру. У комендатурі їм сказали, що вони вже місяці два нікого не затримували. Як виявилося, це неправда, затримували багато людей. У поліції заяву не прийняли. Кажуть: "Ви не переживайте. Його могли затримати військові, ми ніяк на них не впливаємо. Вони подивляться його телефон і все. Якщо нічого там немає страшного, його відпустять", — каже жінка.

Вона розповіла, що боялася, що через викрадення в Льоні загостриться захворювання.

"Таке вже було. У 2017 році він став невпізнанним. Почав ходити із заплющеними очима, перестав відчувати запахи й смаки, у нього не було сил вчитися в медколеджі. У Запоріжжі психіатр сказав, що його обов'язково потрібно госпіталізувати. Йому поставили діагноз "недиференційована шизофренія". Він пробув у лікарні три місяці, його лікували нейролептиками", — сказала жінка.

Зазначається, що коли Леоніда забирали з лікарні його заново вчили і зуби чистити, і ложку тримати.

"Він мене після цього звинувачував, що був у пеклі в лікарні. Казав: "Ти не знаєш, як це — відчувати в собі нейролептики, коли тебе всього вивертає зсередини", — додала жінка.

Саме тому коли Леонід зник, матір не могла знайти собі місця та боялася, що через стрес він знову почне втрачати пам'ять, втрачати відчуття реальності.

"Я зрозуміла, що, якщо так сидіти, я нічого не дізнаюся взагалі. Дала інформацію в соціальних мережах і скрізь де тільки можна. Зі мною зв'язалися українські журналісти, я дала інтерв'ю, вийшов репортаж. Але я приховала момент, що Льоня психічно хворий. Подумала, якщо він дізнається, що мама про нього таке говорила на всю країну, я його довіру втрачу повністю", — розповідає жінка.

Однак, можливо, такі дії дали свої плоди, адже після розголосу цієї історії татові Леоніда зателефонував якийсь чоловік та представився військовим поліцейським і запропонував зустрітися щодо сина. Сказав, що займається пошуками Леоніда, розпитав, чим займається тато, сильно про мене питав: "Де мама, ким працює, де вона живе, чи знаєте адресу".

Цей чоловік дав телефон іншого військового поліцейського для зв'язку, який представився Левом.

"Я йому телефонувала, він сказав: "Заспокойтеся, ми його будемо шукати. Щойно знайдемо, вам повідомимо. Ви маєте бути спокійні, усе гаразд із вашою дитиною". Я повірила. Лев ще говорив, що я не повинна розголошувати викрадення, щоб Льоню швидше відпустили", — сказала Анна.

Перший вихід на зв’язок із загубленим сином

У червні татові Льоні зателефонував якийсь хлопець і сказав, що його тримали в комендатурі в підвалі разом з Леонідом і він дав цьому хлопцеві телефон тата, щоб той зателефонував батькові й попросив його врятувати. Хлопець сказав, що наш син у дуже важкому стані. Він лежить, не піднімається, дуже виснажений і постійно шепоче: "Їсти хочу". Розповідав, що тільки раз на дві-три доби дають воду пити. Їжу дають не щодня і в дуже маленьких кількостях. Казав, що її неможливо їсти, що собак краще годують. І що там б'ють.

Мати розповідає, що той хлопець сказав, що якщо Льоню звідти не витягнути, то син загине. Він запитав, чи немає в нього проблем із психічним здоров'ям. Каже: "Видно, що з ним щось не те". Напевно, через стрес хвороба почала знову розвиватися.

"Їх тримали в комендатурі в будівлі колишньої ДАІ на вулиці Івана Алексєєва. Батько Льоні пішов туди, до нього вийшов сторож і сказав, що тут нікого не тримають. Там усім кажуть, що нікого немає, а насправді тримають багато людей", — наголосили журналісти.

Після цих новин, мати одразу ж написала військовому Леву, який раніше звязувався з Анною: "Допоможіть! У сина хвороба загострюється, йому не можна голодувати". Лев написав, що був у комендатурі, що з Льоньою все гаразд, що він усміхався і навіть жартував. Сказав, що зможе передавати передачі раз на тиждень. Тато одразу передав. Цей військовий допоміг телефонну розмову організувати. Льоня під наглядом поговорив із татом.

Лев розповів, що Льоню затримали нібито за фотографії військової техніки.

"Він мені вислав фото Льоні і голосове повідомлення: "Мамо, я сумую, я почув твоє повідомлення і розплакався. Ось, у мене емоції з'явилися". У нього ж були проблеми з емоціями. Я як побачила фото сина, почула голос, рвуся їхати. Але військовий мені написав: "Не варто. Його не відпустять, ви його не побачите, немає сенсу", — розповіла жінка.

Тортури, які переніс Леонід та переведення у лікарню

24 липня зателефонував тато Леоніда і сказав, що : "Зараз Льоня з тобою буде розмовляти". Я шалено рада була — синочок, мій рідненький. А в нього голос такий слабенький. Каже: "Мамо, я в лікарні". І зв'язок перервався.

Тато Льоні потім розповів, що військові привезли його в лікарню в гастроентерологічне відділення виснаженого. Важив 40 кілограмів при зрості 1 метр 95 сантиметрів. Тато зняв мені відео і переслав. Йому 22 роки, а в нього зараз розвиток дитини. Він нічого не розуміє. Він просто повторює: "Я їсти хочу". Радіє кексам, їсть і їсть… У нього брали кров, а він боїться страшенно крові, уколів боїться. Він плаче: "Мамо, так страшно, боюся, що вся кров витече". Ну, як дитина.

Повідомляється, що він потрапив у гастровідділення до лікарів, які не виїхали після початку окупації.

"Лікар-гастроентеролог знає мене, знає мою маму покійну, нашу сім'ю. Я знала, що він потрапив у хороші руки, що йому допоможуть відновитися. Льоня почав підніматися, ходити, хотів їсти постійно, йому в лікарні по дві порції давали. Після крапельниці йому стало легше, він почав розмовляти. Але він встиг розповісти тільки дуже малу частину того, що з ним було. Сказав: "Мамо, ти говорила, що є пекло, ось я був у пеклі. Мене били й військові, і співкамерники". Він сидів у камері із зеками із Сімферополя і Севастополя. Говорив, що спочатку його допитували, били постійно військові, змушували його підписувати якісь папери: він не пам'ятає, що в них було. Їжі майже не давали. Воду — раз на два-три дні", — каже Анна.

Після цього вона написала військовому Льву: "Син виснажений! А ви казали, що все нормально". Він запитав, може, у сина діагноз якийсь. Але ж я із самого початку писала, що він хворий, що йому не можна переживати стрес. Мені військовий знову сказав, щоб я не турбувалася. Каже: "Я вашого сина підгодовував. Я йому і сосиски приносив, і гречку, свій пайок віддавав. Я його перевів у хорошу камеру".

"Я не знаю, чи правда це. Того разу він мені збрехав, що син веселий, ситий і з ним усе добре. А я в розпачі вірила кожній звісточці. Тільки зараз починаю розуміти, що він мені брехав. Я сину говорила, що світ не без добрих людей, що ось військовий Лев, він же і передачі передавав, і твою фотографію вислав. А він каже: "Ну, він мене теж спочатку бив на допитах. Ну та гаразд", — згадує жінка.

Після цього Леонід розповів, що боявся засинати: "Боявся, що прийдуть і будуть мене знову душити, вбивати. А ще я хотів пити сильно, не давали воду. А найбільше хотів їсти. А ще мене били сильно. Мене побили так, що я чотири дні не міг у туалет сходити. Мамо, за що? Мамо, може, ти знаєш, у чому мій злочин?"

"Мамо, я не хочу в камеру потрапляти, я там ледь не помер із голоду… Там жорсткий концтабір. Дякую татові, що передачі став передавати. Він мене цим врятував", — казав хлопець.

Чоловік, який лежав із Льонею в лікарні, розповів, що якось вийшов покурити, і Льоня за ним, каже: "Дайте телефон, татові зателефонувати". А військовий, який за Льонею стежить, каже: "Ти що?! Ти знаєш, за що його заарештовано? Він техніку фотографував, за це від 15 років до довічного дають".

Той самий чоловік розповідав, що одного разу Льоні здалося, що до лікарні приїхав тато. Він спустився на перший поверх, а військовий почав бити його прикладом, щоб він ішов назад, а Льоня посміхався.

Що кажуть правозахисники стосовно утримання Леоніда?

Юрист правозахисної організації Every Human Being Олексій Ладухін, який допомагає Леоніду, розповів, що у Леоніда немає ні статусу підозрюваного, ні якогось іншого офіційного статусу.

"Не було ні постанови слідчого про порушення кримінальної справи, ні постанови суду про обрання Леоніду запобіжного заходу. Попри те, що обрати запобіжний захід в умовах воєнного стану повинні протягом 30 днів з моменту затримання, Леоніда вже понад три місяці позбавляють волі без будь-яких підстав", — сказав юрист.

Зі слів співробітників військової комендатури, його звинувачують за статтею 276 КК РФ "Шпигунство" — за те, що він нібито фотографував військову техніку в центрі міста. Але самі по собі фотографії не можуть бути злочином, пояснює правозахисник.

"Навіть якщо слідству вдасться зібрати матеріали про те, що телефон належить йому і фотографії зробив він, цього недостатньо. Слідству необхідно не просто довести, що телефон належить підозрюваному і фотографії зроблені підозрюваним, а й довести, що він мав завдання від іноземної розвідки або мав на меті передати ці фотографії, щоб завдати шкоди безпеці РФ", — наголосив Ладухін.

Звільнення з камери й новий полон

Другого серпня в обід татові Льоні зателефонували з місцевого Слідчого комітету і сказали, що відпускають сина за відсутністю складу злочину. Батько його забрав із лікарні, вони доїхали до будинку. Але вони навіть не встигли зайти на подвір'я, як на "Ниві" із затемненим склом під'їхали військові — Лев із напарником. Лев сказав, що допомогти нічим не може, справу не закрито, на нього тиснуть зверху. Він простягнув Леоніду мішок, щоб він сам добровільно надів його собі на голову. Замотали скотчем і відвезли. Після цього Лев уже тиждень не відповідає на дзвінки батька Льоні та на повідомлення Анни.

Батько передзвонив у Слідчий комітет. Йому відповіли, що шкодують, але нічим допомогти не можуть, бо вони не мають впливу на військову комендатуру. Порадили звернутися до міжнародних організацій.

"Востаннє ми говорили з сином буквально за годину до того, як його відвезли військові. Він був такий радісний, що ось-ось буде на волі після цього пекла. Він говорив: "Мамо, я ж більше туди ніколи не потраплю?" Я казала, що "ні, синочку, я за тобою приїду". Він просив мене почекати, бо хотів попрощатися з друзями й з його дівчиною. Він із нею в Мелітополі почав зустрічатися. Розповідав мені: "Мамо, я перший раз поцілувався, я закохався". Я йому говорила, що ми поїдемо в Німеччину до молодшого сина, туди, де немає війни. Будемо там ходити музеями, до церкви", — розповіла мати.

Він встиг розповісти, що в комендатурі тримають дуже багато людей, таких же цивільних, багатьох — ще з початку війни. Їх шукають родичі, але не знають, що вони там. Дехто вже не дожив до сьогоднішнього дня, а родичі про це навідь не знають.

"XXI століття надворі, наші дідусі й бабусі пережили фашизм у 1941-му. Тепер він повернувся, тільки в іншій державі. Раніше Гітлер винищував психічно хворих людей", — наголосила жінка.

Що відомо станом на сьогодні?

Анні допомагає правозахисна організація Every Human Being. Її співробітники повідомили, що надіслали заяви до різних відомств у Росії та Україні, а також до робочої групи ООН з довільних утримань. Поки що правозахисники отримали тільки повідомлення про прийняття цих заяв.

Після виходу української передачі про Леоніда з його батьком зв'язався чоловік, який представився військовим поліціянтом і запропонував зустрітися. Він сказав, що в Леоніда все гаразд, його годують і не б'ють, що його нібито затримали за фотографування військової техніки.

"Ми з'ясували, що телефон належить Ігорю Кара. У телефонній розмові він спочатку заперечував, що знає Леоніда Попова, але потім підтвердив, що спілкувався з його батьком. Кара сказав: "Справа з приводу його зникнення перебуває у Слідчому комітеті. Слідчий комітет займається його пошуками", — розповіли журналісти.

Слідча зі Слідчого комітету, яка другого серпня зателефонувала батькові Леоніда і сказала, що його можна забрати: "Леоніда визнано потерпілим у нашій кримінальній справі. Проводяться слідчі дії щодо встановлення його місцезнаходження. Він не в нас утримується. Зверніться до військової комендатури. Ми туди теж зверталися, їхню відповідь вам не можу сказати — це таємниця слідства. Детальніше не можу давати коментарі щодо кримінальної справи, яка перебуває в моєму провадженні".

Нагадаємо, що 2 серпня, експерти з мобільної групи правосуддя Global Rights Compliance повідомили, що велика кількість українців, яких окупанти утримували в полоні в Херсоні до приходу ЗСУ, заявили про тортури та сексуальне насильство з боку росіян.

Раніше, 24 липня, 32-річний захисник Іван Дзюба розповів свою історію, як потрапив у полон здоровим, а повернувся менш ніж за два тижні — з ампутованими ногами та без пальця на руці. Нині чоловік, що пережив на собі жорстокість ворога, відновлює сили та вчиться ходити на протезах.