Слід визнати реальну мету. Чому США не можна виводити війська із Сирії

Близький Схід уже давно рясніє складними конфліктами, але з моменту початку громадянської війни в 2011 році почесне місце серед них посідає Сирія. Американські війська, що діють там із 2014 року й офіційно борються з Ісламською державою Іраку і Леванту (ІДІЛ), залучені в одну із найскладніших складових цього конфлікту.

Фокус переклав статтю Джеймса Ф. Джеффрі про те, що робити США з їхнім контингентом у Сирії.

Давні зовнішні та внутрішні дискусії в уряді США щодо того, чи варто залишати ці війська в регіоні, отримали нове життя після атаки підтримуваних Іраном ополченців на "Tower 22" — йорданську базу підтримки для американських сил, які проводять транскордонні операції в Сирії. Після цього нападу Танасіс Камбаніс, один з авторів нашого сайту, закликав вивести всі ці війська із Сирії. На відміну від інших прихильників виведення, він визнає загрозу з боку ІДІЛ, яка нікуди не зникла, але повністю ігнорує іншу геостратегічну мету присутності американських сил: протистояння Ірану.

На той час я обіймав посаду спеціального представника держсекретаря Помпео із взаємодії з Сирією і спеціального посланця Глобальної коаліції з боротьби з Ісламською державою. Я вважаю, що рішення Камбаніса щодо боротьби з ІДІЛ після виведення американських військ не спрацює.

Я також вважаю, що Камбаніс помиляється щодо Ірану і занадто впевнений у неминучості виведення американських військ із Сирії. Я згоден із його рекомендаціями щодо деякого скорочення американської присутності в Іраку. Сполучені Штати повинні залишити свої війська в Сирії, вивівши їх тільки тоді, коли покращиться ситуація, що привела до їхнього розгортання. У якості тимчасового заходу Вашингтон повинен працювати з Анкарою над скороченням американської присутності і забезпеченням стабільніших відносин між США, Туреччиною і союзниками Америки, очолюваними курдами.

Присутність США в Сирії

Американські війська в Сирії офіційно є частиною очолюваної американцями коаліції Defeat Islamic State, що складається з 80 країн, штаб-квартира якої розташована в Іраку. Вони діють на законних підставах відповідно до резолюції Конгресу 2001 року про дозвіл на застосування сили. Уперше американські війська увійшли на північний схід Сирії 2014 року. Їхнє завдання полягало в тому, щоб підтримати сили сирійських курдів, відомі як Загони народної самооборони, а пізніше — Сирійські демократичні сили, які борються з Ісламською державою відтоді, як режим президента Сирії Башара Асада втратив контроль над цим регіоном. Масштаби і роль американського розгортання від самого початку виглядали заплутано, проте американські військові ініціативи виявилися надзвичайно успішними у протидії ІДІЛ, а також у протистоянні іранським і російським амбіціям у Сирії та за її межами. Плутанина почалася з протидії режиму Асада розгортанню, хоча його завданням також нібито була боротьба з Ісламською державою. Партнерство США із сирійськими курдами також було проблематичним, оскільки Загони народної самооборони — це місцевий осередок Роітничої партії Курдистану, турецького курдського терористичного/сепаратистського руху. Турецький уряд спершу терпів, але потім виступив проти розгортання американських військ.

Незабаром американські війська та їхні сирійські партнери контролювали весь північний схід Сирії, а також невеликий гарнізон на кордоні Іраку та Йорданії, що отримав назву Ет-Танф. Цей гарнізон підтримується військовими з Tower 22, деякі з яких нещодавно загинули внаслідок атаки, пов'язаної з Іраном. Я вважаю, що присутність США в Ет-Танфі та Tower 22 ефективно стримує режим Асада від завершення розгрому антиурядової опозиції в сирійській пустелі. База також перекрила наземне транспортне сполучення з Іраном. Але саме цей другорядний результат набув як особливого значення, так і суперечливого характеру у зв'язку зі зростанням кількості атак іранських проксі після 7 жовтня.

Як найкраще працювати в Сирії

Камбаніс висуває три ключові тези на підтримку свого заклику до виведення американських військ із Сирії. Перша теза зводиться до того, що роль борців з ІДІЛ могли б узяти на себе Асад і партнери США — Сирійські демократичні сили. Проблема тут у тому, що такий компроміс не потерпить присутності автономного органу управління та безпеки партнерських сил США на північному сході Сирії. Ліквідацію курдського управління, звісно, вітатимуть у Туреччині, але вона ускладнить ширші зусилля США щодо тиску на Іран.

Камбаніс також стверджував, що Сполучені Штати не відіграють жодної ролі в стримуванні Ірану в Сирії і що рано чи пізно виведення американських військ неминуче. "Годинник цокає", — пише він, пророкуючи, що або адміністрація Дональда Трампа, або навіть президент Джозеф Байден протягом наступного року виведуть війська. Я не згоден з його першими двома пунктами і вважаю, що в кінцевому підсумку Сполучені Штати цілком можуть і, безумовно, повинні залишити війська в Сирії.

Наземна присутність США на північному сході Сирії життєво важлива для утримання ІДІЛ під контролем не тільки на цій великій території, а й у всій Сирії — місія, яка, за визнанням Камбаніса, зберігає свою значущість. Уряд США використовує північно-східну Сирію як платформу для збору розвідданих і проведення рейдів проти керівництва Ісламської держави в частинах Сирії, контрольованих Асадом. Воно також виправдовує критично важливу місію з контролю повітряного простору над північно-східною Сирією і в Ет-Танфі тим, що забезпечує захист військ на землі.

Сполучені Штати та їхні місцеві партнери також затримали 5 тисяч полонених іділівців і 50 тисяч індоктринованих членів їхніх родин, здатних відновити чисельність угруповання, якщо їх з якоїсь причини звільнити. Нічого з цього не вдалося би ефективно здійснити, якби американські військові не перебували на місці, як доводить аналіз реальної ситуації за участю автора цієї статті, коли адміністрація Трампа розглядала питання про виведення військ у 2018 і 2019 роках. Крім того, виведення американських військ відкриє північний схід для російських, іранських та асадівських сил. У таких умовах Сирійським демократичним силам буде складно вижити, не кажучи вже про те, щоб ефективно протистояти ІДІЛ.

Рішення Камбаніса — теоретичне партнерство Асада і сирійських курдів проти ІДІЛ за американського посередництва, — нездійсненне. Я знаю це з власного досвіду. Керівництво сирійських курдів роками веде переговори з Дамаском про сценарії виведення американських військ, і жодного прогресу все ще немає. Режим Асада, чи то Сирійські демократичні сили, чи то опозиція з-поміж сирійських арабів, не виявив жодної гнучкості за останні 13 років внутрішньої боротьби з більшою частиною свого населення. Ба більше, режим Асада виявив певну недбалість у боротьбі з ІДІЛ, і це терористичне угруповання досі утримує територію в пустелі Бадія на південь від річки Євфрат, незважаючи на спільні контртерористичні операції Асада, Росії та Ірану.

Крім того, етнічні араби-суніти на північному сході Сирії, зокрема в містах Ракка і Дейр-ез-Зор, які зараз контролюються Сирійськими демократичними силами, від початку були основним середовищем для цього угруповання. До того ж Сполучені Штати зазнали невдачі під час останньої спроби дипломатії з Асадом у 2013 році, коли йшлося про застосування хімічної зброї. Нещодавні дипломатичні ініціативи Ліги арабських держав і Туреччини щодо Сирії, спрямовані на пошук спільних шляхів вирішення численних проблем Сирії, також зійшли нанівець, що знову ж таки пояснюється непохитністю Асада.

Проблеми, пов'язані з виведенням військ

Виведення військ США також завдасть шкоди інтересам безпеки багатьох найважливіших європейських і близькосхідних партнерів Америки. Країни-члени НАТО, що входять до коаліції Defeat Islamic State, на найвищому рівні висловили занепокоєння уряду США, коли адміністрація Трампа двічі віддала наказ про виведення військ, аргументуючи це тим, що вони можуть знову зіткнутися з жорстокими атаками ІДІЛ на своє населення, як це сталося в 2015 і 2016 роках у Парижі, Каннах, Брюсселі та Берліні. Як нещодавно написав Омер Озкізільчик для Atlantic Council, вакуум на північному сході Сирії після виведення американських військ стане жахіттям для Анкари, найважливішого партнера в боротьбі з Іраном і Росією, адже за контроль боротимуться Сирійські демократичні сили та пов'язана з ними Робітнича партія Курдистану, ІДІЛ, іранські, російські та асадівські елементи. Ще гірше те, що можливі воєнні дії Туреччини, спрямовані на заповнення цього вакууму, які, найімовірніше, призведуть до сутичок із курдами, порушать режим припинення вогню, підписаний у жовтні 2019 року, та викличуть нову масштабну кризу у відносинах із Вашингтоном.

Командувач Сирійськими демократичними силами Мазлум Абді в лютневому інтерв'ю газеті Asharq al Awsaat наголосив на важливості збереження американської присутності на північному сході Сирії, попередивши про "хаос у регіоні", якщо Сполучені Штати підуть. Він також відкинув можливість укладення угоди з Асадом, спростував, що адміністрація Байдена чинить на нього тиск, і розповів про погані відносини між сирійськими курдами та урядом у Дамаску. Його слова мають особливу вагу, з огляду на його видатні успіхи як американського партнера в боротьбі з ІДІЛ і повагу до нього в США та інших країнах.

У формальному сенсі Камбаніс має рацію, стверджуючи, що Сполучені Штати перебувають у Сирії не для того, щоб боротися з Іраном (хоча іранський режим вважає, що вже давно веде проксі-війну проти Америки, яка намагається повалити регіональну систему безпеки). Але для того, щоб вплинути на безпеку, не обов'язково воювати, особливо з огляду на центральне значення іранської загрози для регіону після 7 жовтня. Насправді більшість військових операцій Америки з часів Другої світової війни включали в себе не бойові дії, а місії присутності, спрямовані на відмову в доступі до місцевості, підтримку союзників, демонстрацію прихильності і готовності до бойових дій. Цей підхід, заснований на присутності без необхідності битися, залишається рецептом для більшої частини сьогоднішньої концепції стратегічного протистояння і розширеного стримування, проголошеної в Стратегії національної безпеки 2022 року адміністрації Байдена.

Доводи на користь протидії Ірану

Військова присутність у Сирії, а також координація з ізраїльськими авіаударами й турецькими військовими операціями на північному заході Сирії, розпочата адміністрацією Трампа і продовжена президентом Байденом, підірвали іранські амбіції. Це включає в себе блокування зусиль Ірану з перетворення Сирії на другий Південний Ліван з ракетами, націленими на Ізраїль, і заморожування сирійської громадянської війни до перемоги Асада, що вимагає продовження дорогої економічної та військової підтримки режиму з боку Ірану. Нарешті, присутність США в Ет-Танфі на сирійсько-йордансько-іракському кордоні перерізає один із головних сухопутних коридорів Тегеран–Бейрут.

Той, хто сумнівається в цінності цієї другорядної місії, повинен запитати, чому регіональні супротивники Вашингтона так прагнуть покласти їй край, починаючи з численних атак сил Асада з 2017 року, нападу "вагнерівців" через Євфрат 2018 року і закінчуючи нещодавніми атаками іранських проксі, про які розповідає Камбаніс.

Одна з причин, через яку Камбаніс та інші сумніваються в ефективності і навіть реальності цієї місії, полягає в тому, що вона передбачає непрямі квазіполітичні дії, характерні для місій присутності, на відміну від прямих бойових дій, наприклад, проти ІДІЛ. Однак двозначність американської місії стримування Ірану в регіоні та її застосування у випадку з Сирією ще більше ускладнюють аналіз. Хоча Головне командування США називає Іран своїм завданням номер один, адміністрація Байдена ні в політиці, ні в своїх заходах не дала чіткої відповіді на питання про те, як протистояти просуванню Ірану регіоном, від Гази і Лівану до Сирії, Ємену та Іраку. За відсутності такої ясності американські сили на місцях у Сирії, Сирійські демократичні сили та партнери по коаліції зосереджені на боротьбі з ІДІЛ, а не на стримуванні Ірану і його прихильників, з різних причин — від військово-практичних до політичних, як у випадку з Багдадом, слабко пов'язаним з Іраном.

Не виходити, а пристосуватися і використовувати важелі впливу

Камбаніс має рацію, стверджуючи, що адміністрація розглядає можливість виведення військ, але не слід ухвалювати остаточне рішення про це. Плани щодо виведення військ уперше з'явилися 2018 року, проте їх швидко згорнули. Сирійські демократичні сили та решта членів коаліції Defeat Islamic State виступають проти виведення військ, як і Сенат США, 84 проти 13 сенаторів якого в грудні проголосували проти ініціативи щодо виведення військ. Аналітикам (зокрема й автору) повідомили, що рішення про виведення військ не ухвалено, а Мазлум у згаданому вище інтерв'ю стверджує, що американські офіційні особи запевнили його, що війська залишаться.

Але ще важливішим аргументом проти виведення військ Сполученими Штатами є їхня участь у стратегічному змаганні за міжнародний порядок майбутнього, як це викладено в Стратегії національної безпеки до 2022 року. Драматична міжнародна реакція на виведення військ з Афганістану чітко показала, що відступ американських військ з поля бою, хоч би яким виправданим він був (а аргументи на користь відходу з Афганістану були серйознішими, ніж на користь відходу із Сирії), підриває довіру до США та, врешті-решт, стримування. Чи справді уряд США в розпал конфлікту з Іраном і сумнівів у прихильності Америки до України захоче згорнути настільки успішну і маловитратну місію, незважаючи на недавні жертви?

Звісно, Вашингтон повинен краще роз'яснити причини присутності в Сирії і визнати свою місію зі стримування Ірану. Але в кінцевому підсумку, незалежно від обґрунтування, американці, як і раніше, з побоюванням ставитимуться до місій присутності під обстрілом, і заклики до припинення розгортання, зокрема й у Сирії, триватимуть. Отже, громадськість повинна знати "кінцеву мету" розгортання військ. Це вимагатиме владнання основного сирійського конфлікту, який призвів до появи ІДІЛ, іранського втручання та різних загроз американським партнерам, шляхом виконання резолюції 2254 Ради Безпеки ООН від 2015 року. Організація Об'єднаних Націй, а також Ліга арабських держав чинять тиск на Асада з метою змусити його виконати цю резолюцію, але поки що марно. Однак уряд Асада і його найпотужніший прихильник, Росія, стикаються із заморожуванням конфлікту і погіршенням сирійської економіки. Сполучені Штати могли б рішуче взаємодіяти з Москвою, щоб підтримати зусилля ООН і арабських країн, використовуючи всі важелі впливу — від санкцій і дипломатичних зусиль до пропозиції про виведення військ — для напрацювання всеосяжної угоди.

У проміжний період Вашингтон і Анкара, відносини між якими зараз покращилися, могли би краще координувати свою політику щодо Сирії, включно з присутністю США і майбутнім Сирійських демократичних сил. Це може включати як поглиблення режиму припинення вогню, укладеного в жовтні 2019 року за участю США, Туреччини та курдів, так і повернення до координації дій проти ІДІЛ між цими трьома сторонами в 2014–15 роках, що дасть змогу вивести більшу частину американських сил, зберігши водночас ключові інтереси безпеки кожного учасника.

Про автора

Джеймс Ф. Джеффрі — лауреат стипендії імені сім'ї Слейтер і голова Близькосхідної програми в Центрі Вільсона. За свою 37-річну кар'єру на дипломатичній службі він обіймав посади посла в Албанії, Туреччині та Іраку, глави місії в Сирії, посланця в коаліції Defeat ISIL і заступника радника з національної безпеки.