Коли командира бояться більше, ніж ворога: позасудові страти військових від Джорджа Вашингтона до сучасної Росії

В останньому випуску подкасту The Russia Contingency Майкл Кофман і Роб Лі обговорили цілу низку структурних чинників, що впливають на здатність України воювати, – від безпілотників до живої сили, від боєприпасів до мотивації. Як військового історика XVIII століття, мене найбільше зацікавили страти.

Фокус переклав статтю Олександра Бернса про страти військових в історії та сучасну російсько-українську війну.

Посилаючись на свою нещодавню поїздку на фронт, Лі розповів слухачам:

"Росія здатна сформувати велику кількість піхотних підрозділів, і ці підрозділи йдуть у бій. Ба більше, вони йдуть у наступ, а не розбігаються хто куди. Одне з головних питань, яке у мене виникло: "Як вони це роблять? Як вони мотивують підрозділи йти на штурм?". Очевидно, що багато атак повністю провалюються, і росіяни зазнають важких втрат, але одна примітна річ, про яку нам розповіли під час цієї поїздки, полягає в тому, що російські військові дедалі частіше використовують страти як засіб підтримання морального духу і дисципліни… йдеться як про загрозу страти, так і про самі страти. Добре відомо, що минулого року "вагнерівці" використовували страту ув'язнених як основний спосіб примусу в'язнів до атаки – схоже, що російські військові теж це роблять. І це дані не з одного джерела – нам говорили про це різні командири бригад на кількох ділянках фронту, і ці історії досить послідовні. … Нам сказали, що, принаймні в деяких випадках, командири загонів були уповноважені проводити страти".

У цьому методі, звісно ж, немає нічого нового. Командири XVIII століття, коли справи йшли не так, як їм хотілося, часто заохочували своїх офіцерів використовувати загрозу насильства, а також саме насильство, щоб упокорити людей. Як я вже стверджував раніше, нам необхідно зрозуміти дії російських військових, навіть якщо вони здаються чужими, відсталими і жорстокими, використовуючи дані історії, щоб навчитися "мислити поза параметрами сьогодення".

Думка про те, що командири загонів розстрілюють своїх підлеглих, викликає глибоку відразу у західного військового істеблішменту. Стандартний виклад військової історії Заходу свідчить, що, починаючи з Американської та Французької революцій і до наших днів, солдати цивільних армій Заходу йшли вперед завдяки позитивному внутрішньому настрою і натхненню своїх офіцерів. Джорджу Гордону Міду, відомому своїм командуванням військами Союзу під Ґеттісбергом під час Громадянської війни в США, така думка здалася б дивною. Солдат Союзу Френк Холсінґер згадував, що під час бою при Антієтамі Мід побачив людину, яка залишила стрій із наміром втекти, й унтерофіцерів, яким не було до неї жодного діла:

"Генерал Мід кидається до нього зі словами: "Я поверну його!". Вихопивши шаблю, він завдає людині удару, та падає – хто це був, я не знаю. Генералу ніколи затримуватися або розпитувати. Урок для всіх, хто був свідком цієї сцени… У той час мені здавалося, що вчинок генерала був жорстоким і непотрібним. Я змінив свою думку, коли став офіцером, коли із шаблею і пістолетом напоготові стежив за дисципліною, утримуючи своїх людей у строю в кожному зіткненні".

Тут Мід спирався на традицію американської армії. Цей випадок – далеко не виняток: заклики до страти дезертирів беруть початок від батька-засновника американської армії Джорджа Вашингтона. Викладаючи цю історію, я показую паралелі між чужими нам практиками російських військових сьогодні та американських військових у минулому. Пояснюючи дії Росії, я все одно вважаю їх жахливими. На щастя, погрози смертю та страти без суду і слідства перестали бути частиною американської військової традиції, але був час, коли вони були цілком поширеними. І, можливо, вони працюють на Росію краще, ніж нам хотілося б думати.

Континентальна армія і позасудові страти

По всій Європі у XVIII столітті офіцери вважали, що в них є "право і обов'язок вбивати будь-якого солдата, який тікає або навіть виглядає так, ніби може накивати п’ятами". Під впливом цитат із політичного заповіту Фрідріха Великого від 1768 року англомовні історики використовували подібні концепції, доводячи, що солдати у воєнній Європі мали радикально інший кодекс честі, аніж пересічний солдат при Вашингтоні. Чарльз Ройстер у своїй ґрунтовній праці "A Revolutionary People at War" потрапляє в цю пастку. У чудовому в усіх інших сенсах дослідженні про Континентальну армію Ройстер стверджує:

"Фрідріх Великий говорив, що солдати повинні боятися своїх офіцерів більше, ніж ворога, але Континентальна армія ніколи не досягала такого рівня систематичного залякування, хоча загальні накази Вашингтона перед боєм іноді підкріплювалися закликами до патріотизму і попередженнями про те, що втікачів розстріляють на місці. На відміну від Фрідріха, революціонери не допускали, що страх відносний".

Але, незважаючи на запевнення Ройстера, залякування офіцерами Континентальної армії виходило далеко за межі рідкісних згадок у загальних наказах Вашингтона. У своєму проханні про пенсію після війни Бенджамін Джонс із тимчасового Коннектикутського полку Девіда Вотербері описав сутички в околицях Нью-Йорка в липні 1781 року. Джонс згадує, що під час бою з континентальною розвідувальною групою під командуванням Енсіна Сміта (радше за все, Джосаї Сміта) на нього напала велика група ворожої кавалерії. Зайнявши оборонну позицію, Сміт відверто сказав своїм людям: "Першому, хто відступить, я відрубаю голову шаблею". Пам'ятаючи про такі наслідки, люди Сміта вистояли і відкинули ворожу кавалерію, зазнавши значних втрат. Сміт використовував тактичну кмітливість у поєднанні зі здоровою повагою, викликаною залякуванням, щоб завдати поразки переважаючому супротивнику.

У битві при Ассунпінк-Крік капітан Томас Родні командував колоною піхоти, що наближалася до супротивника. Родні згадував:

"Вогонь був дуже сильним, і легким військам було наказано летіти на підмогу… коли ми наблизилися, я вийшов уперед, щоб наказати своїм людям зімкнути ряди; у цей час Мартінас Сіппл перебував приблизно за 10 кроків позаду людини, яка йшла перед ним; я одразу ж вихопив шаблю і пригрозив відрубати йому голову, якщо він не триматиметься ближче. Тоді він рвонувся вперед, а я повернувся на передову".

Хоча Родні визнає, що Сіппл згодом утік з поля бою, він також вказує, що цей момент став важливим кроком у його становленні як "хороброго і вірного солдата". Зауваження Родні про розвиток Сіппла було одним зі способів, за допомогою якого він подумки виправдовував перед читачем свій суворий вчинок. Описи офіцерів Континентальної армії, які проводять польові страти своїх солдатів, рідкісні, але вони існують. Напередодні битви при Стосуні-Пойнт у липні 1779 року один із солдатів Континентальної армії був страчений за невиконання наказів, що поставило під загрозу безпеку людей у його взводі. Вільям Гіт згадував:

"Коли вони підійшли до укріплень, один солдат наполягав на тому, щоб зарядити свою зброю; запала глибока тиша – офіцер, який командував взводом, наказав йти вперед; солдат помітив, що він не розуміє, як можна атакувати з незарядженою гвинтівкою; йому наказали не зупинятися; на своє лихо, він продовжував опиратися, й офіцер одразу ж розправився з ним. Подібна обставина вражає почуття; але слід подумати, наскільки фатальними були б наслідки, якби вистрелила одна-єдина гвинтівка; десятки людей загинули б і, швидше за все, зазнали б поразки".

Ці приклади дають невелике уявлення про реальність залякування в Континентальній армії. Мала кількість прикладів дозволяє історикам зробити різні висновки. Можливо, випадки вбивства людей їхніми офіцерами були не надто привабливі для повоєнної звітності, але також імовірно, що такі погрози або страти на полі бою були рідкістю.

Накази Вашингтона

Вашингтон, зі свого боку, часто нагадував своїм офіцерам, що вони можуть і повинні вбивати солдатів, які тікають з поля бою. Ці нагадування віддавалися у вигляді загальних наказів, а отже, бійці майже напевно знали про них. Таким чином, незважаючи на те, що це було рідкісне явище, цілком імовірно, що загроза смерті з боку офіцерів спонукала солдатів залишатися у своїх взводах.

Нагадування Вашингтона звучали часто протягом усієї війни. У 1776, 1777 і 1779 роках Вашингтон нагадував своїм офіцерам про їхні повноваження проводити страти без суду і слідства на полі бою в різних загальних наказах перед найважливішими операціями. На початку конфлікту ці нагадування стосувалися солдатів, які втекли або готувалися втекти з поля бою, але до 1779 року Вашингтон розширив сферу дії наказів, поширивши їх на офіцерів, які виявили, що підлеглі залишають їх на марші.

Накази Вашингтона могли ставати дедалі жорсткішими перед обличчям поразки на полі бою. Можливо, це і зрозуміло, але найяскравіше ці накази проявилися після поразки при Брендивайні 11 вересня 1777 року. Через чотири дні після битви Вашингтон віддав загальний наказ, який, зокрема, свідчив:

"Бригадири й офіцери, що командують полками, повинні також виставити кілька хороших офіцерів у тилу, щоб тримати людей у рамках, і якщо під час бою будь-яка людина, не поранена, зі зброєю або без, повернеться спиною до ворога та спробує втекти або відступить, перш ніж буде відданий наказ, ці офіцери повинні негайно піддати її смерті. Людина, яка підло тікає, порушує свої урочисті клятви і зраджує свою країну, не заслуговує на життя".

Використовуючи різні формулювання, Вашингтон віддавав подібні накази протягом усієї війни, принаймні до 1780 року. Щоб уникнути страти, солдатам Континентальної армії не варто було навіть намагатися "ховатися", "лягати… без наказу", "відступати", "залишати свою позицію без наказу" і "повертатися спиною і бігти". У міру того, як війна тривала, а солдати Континентальної армії набиралися майстерності, Вашингтон почав видавати конкретніші накази, що дозволяють страту без суду і слідства – за зняття мушкетів з плеча і стрілянину без наказу в Стоуні-Пойнт у липні 1779 року – і схвалив ті самі правила для солдатів, які залишають взводи на марші в серпні 1779 року.

Хоча у XXI столітті пропаганда страти солдатів-дезертирів може здатися дивною, сучасники не критикували Вашингтона. Цивільні не тільки не засуджували накази Вашингтона як варварські, а й підтримували їх. Джон Адамс написав Генрі Ноксу у вересні 1776 року, грайливо стверджуючи, що Континентальній армії необхідно перейняти "стару добру римську моду на децимацію", щоб зосередити уми солдатів на виконанні поставлених завдань. Підлеглі командири також визнали методи Вашингтона прийнятними. У битві при Ґілфорд-Кортхаусі в березні 1781 року бригадний генерал Едвард Стівенс поставив кілька стрільців за лінією віргінських ополченців із наказом розстрілювати всіх, хто передчасно відступить. Хоча було б неправильно вважати, що це була єдина причина, ополченці Вірджинії дуже довго стримували наступ британців у Ґілфорді.

В окремих джерелах, що описують випадки погрози страти без суду і слідства, вона зазвичай пов'язана з позитивним результатом: люди Сміта трималися непохитно, Сіппл став вірним солдатом, віргінські ополченці завзято билися при Ґілфорді. І справді, неодноразові заклики Вашингтона стратити боягузів не залишали негативного враження у свідомості його людей. Так, у XVIII столітті солдати сприймали це як квазінормальну частину воєнних дій, покликану втримати їх у бою. Розповіді про те, що офіцери справді вбивали своїх солдатів, є доволі рідкісними, хоча фізичні покарання для дезертирів (удари тупим боком шаблі) були більш поширеними. Часто, як я стверджую у своїй книзі, що готується до видання, цей вид примусу був менш ефективний, ніж позитивне командування на полі бою навіть у XVIII столітті.

Позасудові страти та їх майбутнє

Давайте перервемо урок історії і повернемося в сьогодення, щоб я міг висловити кілька застережень і висновків.

• По-перше, я не виправдовую російських військових або їхню поведінку на полі бою, і я не виступаю за практику загороджувальних загонів і позасудових страт командирами. Як і більшість жителів Сполучених Штатів, я підтримую Україну та її боротьбу з російською агресією. Якщо війна йде не так, як вам хочеться, погрози стратити своїх людей не допоможуть. Загороджувальні загони і страти без суду і слідства – приклад того, як російські військові відстають від часу. Але це не означає, що застосування цих методів не допоможе Росії здобути перемогу.

• По-друге, я не намагаюся сказати, що Вашингтон був жорстоким або поганим командиром. Його методи відповідали сучасним європейським уявленням про парадигмальну армію того часу (прусську). Насправді я вважаю Вашингтона компетентним полководцем, який домігся незалежності Америки — звісно, з великою іноземною допомогою, – створивши професійну армію свого часу, яку можна було б порівняти з арміями Європи того часу. Він також створив життєво важливі політичні прецеденти для Сполучених Штатів, які збереглися до наших днів.
• По-третє, те, що в Континентальній армії використовували загороджувальні загони і солдатам загрожувала страта без суду і слідства, не робить справу, за яку вони билися, менш благородною. Ба більше, у великому розділі моєї майбутньої книжки, з якої взято цю статтю, я стверджую, що заклики Вашингтона до славної справи Революції та позитивна мотивація з боку офіцерів були настільки ж важливими для успіху американців, як і погрози смертю. Стрільців не просто використовували в загороджувальних загонах – вони також перемогли британців і створили обстановку, за якої Сполучені Штати домоглися свободи для своїх громадян і сприяли праву на самоврядування в усьому світі.

Що ж це означає для України сьогодні? Легко потрапити в пастку есенціалістського мислення щодо російських збройних сил: "Росіяни жорстокі, тому що вони завжди були такими". Натомість, оцінюючи жахливе рішення наділити командирів загонів повноваженнями щодо позасудової страти, ми повинні пам'ятати, що ця тактика, яка сьогодні здається нам чужою, колись мала сенс для військових командирів, які створили сучасний світ. У великомасштабних бойових операціях, що проводяться нашвидкуруч мобілізованими військами по обидві сторони, боротьба є більш запеклою, ведеться ближче до дому та з більш високими втратами, ніж усі війни, що Сполучені Штати бачили з часів Громадянської та Другої світової. Легко критикувати як українські, так і російські рішення, перебуваючи в безпеці Північної Америки. Я сподіваюся, що досвід рішень Вашингтона допоможе нам згадати, до чого вдавалися шановні американські командири у відчайдушних обставинах.

Про автора

Александр С. Бернс – доцент історії Францисканського університету в Стьюбенвіллі, вивчає армію Джорджа Вашингтона та її зв'язки з європейськими військовими. Під його редакцією вийшла збірка "The Changing Face of Old Regime Warfare: Essays in Honour of Christopher Duffy", опублікована 2022 року. Ви можете стежити за його блогом @KKriegeBlog.