"Розумів, що шансів мало": боєць ЗСУ розповів, як втік з полону росіян і відстрілювався від них

Розвідник 3-го мотопіхотного батальйону 58-ї бригади ЗСУ з позивним "Вадос" під час бою з росіянами потрапив до них у полон, втік і далі продовжив бій. Цю історію розповідає пресслужба 58-ї бригади.

Вадим "Вадос" – з Кіровоградщини і воює з лютого 2022-го року. Спочатку нищив ворога в 57-й бригаді, згодом перейшов до 58-ї мотопіхотної. Весь його бойовий шлях пов'язаний з розвідкою.

Саме фаховість і досвід, помножені на силу духа та сміливість, допомогли "Вадосу" вийти живим і навіть неушкодженим з майже безнадійної ситуації.

"Ми прикривали трасу поблизу міста на Донеччині. Противник почав штурм о половині п'ятої ранку. Техніка пішла на нас нахабно, по прямій, через поле. На швидкості прорвались впритул до наших позицій. Зав'язався бій, в якому ворог чисельно переважав. Я бачив, як мої побратими помирали, але не здавалися і не тікали. Мене контузило, потім щось вдарило в спину, в броню. Я знепритомнів. Приходжу до тями, – наді мною стоять росіяни", — розповів військовий.

За його словами, росіян там було четверо, всі решта – буряти. Росіяни вимагали, щоб українця розстріляли, мовляв, у них наказ – страчувати на Донбасі всіх полонених, – така собі "помста за Курськ".

"Мене врятував один бурят, який не дозволив цього зробити. Згодом я зрозумів, що це був зовсім не акт гуманізму, просто вони хотіли скористатися мною як живим щитом, щоб підійти до наших позицій", — розповів "Вадос".

Після цього українського захисника допитували за стандартною схемою: звання, підрозділ, чисельність, розташування позицій. Чоловік говорить, що якби він зізнався, що розвідник, вбили б одразу.

"З мене зняли бронік, каску, зв'язали спереду руки і наказали йти у напрямку наших позицій, а самі йшли слідом, метрів за три. Я йду і думаю: може, накинутися на того, хто ближче, схопити за горло, і нехай доля вирішує. Але тут починається обстріл, причому, криє їхній же міномет. Вони намагаються зв'язатися по рації, аби припинили вогонь. Щось у них там не виходить, і ми продовжуємо рухатися, періодично залягаючи. Росіяни кажуть: "Тобі лягати не потрібно, просто присідай". При цьому самі після кожного вибуху падають обличчям в землю і не бачать, що діється навкруги", — розповів військовий.

За його словами, після цього в нього виникла ідея втекти, але він розумів, що "шансів дуже мало", бо якщо б вони дійшли до українських окопів, то він міг би загинути під час перестрілки.

"І от під час чергового вибуху міни, коли всі впали й позакривали голови руками, я підскочив і побіг в напрямку посадки. Через кілька секунд почув над головою свист куль. Перечепився через якусь гілку, впав, зверху пройшла черга. Підхопився, знову побіг, знову впав, і це знову мене врятувало. Поки біг, розгриз скоч, яким було зв'язано руки. В решті решт добрався до наших. Кричу: дайте мені кулемет! Хлопці не можуть зрозуміти, хто я взагалі такий – без броні, без зброї. Почався бій. Я роздобув собі автомат і почав відстрілюватися від тих, хто ще недавно брав мене в полон", — розповів "Вадос".

Дістатися до свого підрозділу він зміг тільки вночі. Там його ніхто не чекав, бо думали, що він загинув, а він вижив — один із п'яти.

Вадим зізнається, що йому часто сняться полеглі побратими, сняться обличчя росіян та бурятів. На питання, як позначилися ті страшні події на його мотивації продовжувати воювати, Вадим каже:

"А що робити? Війна триває, і у нас немає іншого варіанту, окрім продовжувати битися. Шанс вижити у нас є лише тільки в бою. Я добре знаю, що ворог робить з полоненими. Те саме буде і з усією країною, якщо ми припинимо супротив", — говорить Вадим.

Нагадаємо, що полонений боєць ЗСУ без їжі просидів у підвалі у Вугледарі 46 днів. За понад місяць полону єдиною їжею Олексія стала банка кабачкової ікри, яку окупанти дали йому на початку і крекер, який він знайшов на підлозі.