Перед сутичкою. Як Вашингтон збирається приборкувати Китай?
Ключ від перемоги Вашингтона над Пекіном лежить у Південно-Східній Азії. Але поки що там домінує Китай.
Обмін "любʼязностями" між Вашингтоном і Пекіном став тривожною прикметою останніх тижнів і змусив заговорити про чергову трансформації ідей нової холодної війни між наддержавами. Спочатку президент Джо Байден, виступаючи на Мюнхенській конференції з безпеки, закликав Євросоюз створити єдиний фронт зі Сполученими Штатами проти Китаю, а крім того, доручив Пентагону сформувати робочу групу з перегляду військової стратегії щодо Піднебесної. Потім голова КНР Сі Цзіньпін назвав США "найбільшою загрозою розвитку і безпеки" своєї країни. І поклав "вишеньку на торт": "Схід зростає, а Захід занепадає". Тим самим він озвучив тенденції, які протягом усього XXI століття хвилюють атлантичних аналітиків: чи підімне Китай під себе весь світ і будь битв Заходу слід більше побоюватися — військових, торгово-економічних або тих, де все вирішуватиме міць альянсів, які кожна зі сторін зможе створити.
Біполярний баланс
Майже два роки тому Янь Сюетун, голова факультету міжнародних відносин Університету Цінхуа і людина, яку американський журнал Foreign Policy вніс в топ-100 впливових дослідників світу, опублікував книгу "Лідерство і зростання великих держав". У ній він показав, як Китай трансформує міжнародний порядок, подивившись на політичне лідерство Піднебесної крізь призму моралі, а також здатності уряду виконувати свої внутрішні обовʼязки і підтримувати міжнародну стратегічну довіру. Коли мораль ставлять в основу подібних конструкцій, важко повірити в їх стійкість. Однак цінність книги в іншому — в причетності часу, в який вона написана. Янь робить двоякий висновок: поляризація Китаю і США не призведе до ще одного сценарію холодної війни, але їх взаємна недовіра у результаті перемістить світовий центр з Європи до Східної Азії.
До 2050 року, вважають експерти, США будуть лише третьою економікою світу з 12% ВВП за ПКС після Китаю (20%) і Індії (15%)
Друге сьогодні відбувається з усією очевидністю, про це пишуть багато аналітиків. А перше, здається, тепер готовий оскаржити і сам Янь. У своєму інтервʼю в кінці січня поточного року він сказав, що Китай більше не зацікавлений у становленні багатополярного світу, який перетворився на фікцію. Сьогодні є лише біполярний світ, на вершинах якого — Вашингтон і Пекін. Нова реальність означає пріоритет суперництва над співпрацею. З цих тез стає зрозуміло: чим сильніше поляризація, тим більший попит на модель холодної війни з її скрупульозними підрахунками сил і засобів на випадок, якщо тут раптом виникне своя Карибська криза. При цьому, як висловився Себастьєн Роблін в торішній листопадовій публікації в The National Interest, ніде на землі не буде порятунку від війни між США і Китаєм.
Поки що цей сценарій гіпотетичний. Надто вже не на користь Пекіна нинішні військові розклади. Так, сьогодні Китай має найбільшу армію на планеті: 2 млн особового складу в Народно-визвольній армії. Однак витрати на неї — трохи більше третини від тих, що дозволяє собі Америка. А крім того, на її озброєнні дуже багато "старих консервних банок". Наприклад, з 8 тис танків 3 тис випущені у 1950-х роках. І лише 500 — ті, що можуть конкурувати з американським M1 Abrams. Схожа проблема і в китайських ВПС. З 1700 літаків близько третини відносяться до застарілих винищувачів J-7, лише чверть включає сучасні J-10 і J-11 четвертого покоління, зіставні з американськими F-15 і F-16, і лише кілька літаків відносяться до пʼятого покоління винищувачів-невидимок.
При порівнянні атомних арсеналів перевага США постає і зовсім переважною. Вони мають більше ніж у двадцять разів більше ядерних боєголовок порівняно з Китаєм — 1350 проти 45 розгорнутих і 4000 проти 270 з урахуванням запасів, за даними Асоціації з контролю над озброєннями. Доктрини двох країн теж серйозно різняться. Вашингтон залишає за собою право нанесення першого ядерного удару, навіть якщо його атакують звичайною зброєю. Пекін грає від оборони: ми застосуємо ядерну зброю, якщо нас "накриють" нею.
Геополітична ентропія і "проблема-2050"
Однак перевага Америки — це про сьогодні і трохи про вчора. Але існує ще завтра. Якби "кінець історії", про який Френсіс Фукуяма вперше написав у 1989 році, справді настав, то ліберальної демократії і США як її головному стовпу можна було б спокійно спочивати на лаврах. Але цього не сталося. І тепер, як зауважує Параг Ханна, американський фахівець у сфері міжнародних відносин, настає новий "кінець історії", в якому "кінець одного етапу вже містить насіння динаміки наступної фази". Все це замішано на тенденції до ентропії. "У геополітичному плані це означає неминучість дифузії влади", — пише Ханна.
Китайський аналітик Янь Сюетун вважає, що Піднебесна більше не зацікавлена в багатополярному світі. Є лише біполярний світ — з Вашингтоном і Пекіном
Піднесення Азії, на думку Ханни, являє собою переконливе свідчення геополітичної ентропії у вигляді нової дуги історії, як матеріальної, так і ідеальної, і Китай, поточна проблема сьогоднішнього дня, — тільки половина справи. У тих прогнозах, які робить, наприклад, консалтингова фірма PricewaterhouseCoopers, йдеться про майбутніх співвідношеннях сил чотирьох "слонів": двох азіатських, Індії і Китаю, і двох західних — США і Євросоюзу.
До середини нинішнього століття експерти передрікають тут диявольські зрушення. Якщо у 1945 році на частку США у світовому ПКС припадало близько половини світового ВВП, а у 2017-му — приблизно 16% ВВП за ПКС, то до 2050-го цей показник впаде до 12%. Це зробить Сполучені Штати третьою за величиною економікою після Китаю (20%) та Індії (15%), тоді як частка ЄС в світовій економіці скоротиться з 15% у 2017 році до 9% у 2050-му. Це тільки оцінки, підкреслюють аналітики, але тенденція очевидна і навряд істотно зміниться через пандемію COVID-19 та її економічних наслідків.
Блокада Китаю або "Азіатське НАТО"
При таких пророцтвах ясно, що Вашингтону слід кувати залізо, поки воно ще гаряче. Тому невипадкові і приписи Байдена Пентагону щодо військової стратегії, і 23-сторінкову доповідь "Тимчасове стратегічне керівництво у сфері національної безпеки" з викладом пріоритетів нової адміністрації всередині країни і за кордоном, оприлюднену нещодавно Білим домом. Китаю документ приділяє особливу увагу, характеризуючи його як "єдиного конкурента, потенційно здатного обʼєднати свою економічну, дипломатичну, військову і технологічну міць для довготривалого виклику стабільній і відкритій міжнародній системі".
Вплив Пекіна у 700-мільйонної Південно-Східної Азії величезний. Але антикитайські протести, що прокотилися по країнах регіону, показують, що ця гегемонія не гарантована
Як Вашингтон збирається приборкувати Китай? За допомогою вивільнення коштів для передових технологій. "Зміцнюючи і захищаючи нашу мережу союзників і партнерів, що не має аналогів, і роблячи розумні інвестиції в оборону". Домагаючись того, щоб "Америка, а не Китай, встановлювала міжнародний порядок, працюючи разом з іншими над формуванням нових глобальних норм та угод". Роблячи інвестиції в американський народ і американську демократію.
Однак якщо не обмежуватися кабінетами Білого дому, то в Америці можна виявити й інші рекомендації щодо боротьби з Піднебесною — фантазійні настільки, що може здатися, ніби їх творці перечитали на ніч антиутопій або шедеврів альтернативної історії.
На невичерпному джерелі стратегічної мудрості (тут майже немає іронії), сайті The National Interest, можна виявити, наприклад, статтю, в якій автор — Шон Мірскі, співредактор Crux of Asia, де обговорюються питання Китаю, Індії та нового світового порядку, — цілком серйозно говорить про блокаду Китаю. Її повторно розмістили на сайті 7 березня цього року з позначкою, що репост зроблений "через інтерес читачів". Важко сказати, наскільки своєчасною була перша публікація, але нинішня здається абсолютно не повʼязаною з реаліями. Досить згадати про те, що в якості союзників США з організації блокади пропонуються Японія, Індія і навіть Росія! Остання пропозиція опусу мирських і зовсім шедевральна: "Хоча Сполучені Штати не зможуть використовувати залежність Пекіна від морської торгівлі, щоб рішуче перемогти Китай одним коротким ударом, вони все одно зможуть допомогти в підриві китайської міці доти, поки Пекін у підсумку не здасться". Ну так, аякже!
Глобальний світ сьогодні переплетений так, що блокада не має рішення — ні військового, ні економічного. Інша справа — пропозиція, про яку пише у тому ж виданні The National Interest (і того ж дня, що і Мірскі) Кріс Осборн, який працював раніше в Пентагоні експертом в канцелярії помічника міністра оборони з питань постачання, матеріально-технічного забезпечення і технологій.
Він ставить питання: "Що якщо Індія, Австралія, Японія і Сполучені Штати створять альянс колективної безпеки "Азійське НАТО"?"
І відповідає на нього так: "Це може статися і це вже вивчається лідерами Пентагону, дипломатами і політиками, знайомими з умовами загрози в Азії. Звичайно, країни вже тісно повʼязані; B-1 знаходяться в Індії, Австралії та Японії літають на F-35, і вони ж купують в США дрони High Altitude Long Endurance, такі як Global Hawk і Triton, і це лише деякі з багатьох прикладів співпраці". Осборн, щоправда, пише і про можливість включення в цей альянс Тайваню, що виглядає майже оголошенням війни Китаю. Але якщо винести цю ініціативу за дужки, то думка про "Азійське НАТО" цілком здорова. Це справді може знизити інтенсивність агресивних маневрів Піднебесної у Південно-Китайському морі і змінити розстановку сил в регіоні загалом.
Ігри на "задньому дворі Китаю"
Військова складова не єдина і навіть не головна в порядках денних, які реалізують і реалізовуватимуть у Південно-Східній Азії і Вашингтон, і Пекін. Важливіше економічна експансія і завоювання прихильників серед країн даного регіону. Видання The Economist в кінці лютого назвало те, що відбувається у цій сфері "битвою за задній двір Китаю". І спрогнозувало, що "перетягування канату" тут стане ще більш запеклим з двох причин.
Перша — величезне стратегічне значення регіону для Піднебесної. Він знаходиться буквально на її порозі, по обидва боки торговельних шляхів, за якими нафту та іншу сировину доставляють в Китай і відвантажують готові товари. Тоді як Китай обмежений на сході Японією, Південною Кореєю і Тайванем, твердими союзниками Америки, Південно-Східна Азія — менш ворожа територія, що забезпечує потенційний доступ як до Індійського, так і до Тихого океану як для комерційних, так і для військових цілей.
У Вашингтоні обговорюють різні сценарії боротьби з Пекіном — від створення "Азіатського НАТО" з Індії, Австралії, Японії і США до блокади Китаю
Друга причина полягає у тому, що Південно-Східна Азія сама по собі стає все більш важливою, ніж раніше, частиною світу. "Тут проживає 700 млн осіб — більше, ніж в Європейському союзі, Латинській Америці або на Близькому Сході. Її економіка, будь це одна країна, була б четвертою за величиною у світі з поправкою на вартість життя, поступаючись лише Китаю, Америці та Індії. і вона швидко зростає. Економіка Індонезії та Малайзії за 10 років зросла на 5-6%; Філіппін і Вʼєтнаму — на 6-7%. Бідніші країни регіону, такі як Мʼянма і Камбоджа, ростуть ще швидше. Споживачі досить багаті, щоб утворити привабливий ринок. У комерційному та геополітичному плані Південно-Східна Азія — це приз", — робить висновок The Economist. І, мабуть, уже згаданий Параг Ханна невипадково заявляє, що "через 10 років ми будемо озиратися на епоху після холодної війни, але не на підйом Китаю, а на відродження цієї набагато більш широкої азійської системи, що включає півдюжини великих держав".
Два колоса ведуть битву за регіон, в якій гарні будь-які методи. І Китай багато у чому демонструє успішність. У вакцинній дипломатії він вже точно перевершив усіх, за винятком хіба що Індії — не залізобетонного, але все-таки союзника Заходу і США.
У тому, як він це робить, показовим є приклад Філіппін. Після того як туди недавно прибуло 600 тис пожертвуваних китайських щеплень, президент Родріго Дутерте заявив: "Коли все вляжеться, я маю намір нанести короткий візит до Китаю, щоб просто потиснути руку президенту Сі".
І це в ситуації, коли конгрес країни довго сумнівався щодо пекінського "жесту доброї волі", тому відповідальному за закупівлі вакцин Карліто Гальвесу довелося навіть "підказати" законодавцям, що Маніла повинна "відкласти в сторону" розбіжності з Пекіном щодо конкуруючих морських претензій. Зрештою, що вони значать на тлі реальної допомоги. А також припущення деяких аналітиків, що саме китайські гроші стояли за успішним сходженням пана Дутерте на пост президента країни у 2016 році. Саме тоді він оголосив про "відділення своєї країни від Америки" і присягнув Китаю.
У той самий час сталася ще одна подія: пан Дутерте відклав рішення суду в Гаазі за позовом про спірні ділянки у Південно-Китайському морі, на які Філіппіни претендують поряд з Китаєм. Він сподівався таким чином залучити китайські інвестиції. Голова Сі відразу ж пообіцяв йому мільярди на інфраструктуру. Але в реальності інвестицій матеріалізувалося до образливого мало. Як висловився колишній головний дипломат Сінгапуру Білахарі Каусікан: "Тільки безнадійно корумповані або невиліковно наївні люди серйозно ставляться до риторики Пекіна про спільноту, що має спільну долю".
У політиці батога і пряника Китай дотримується таких пропорцій, що це стало дратівливим фактором і для деяких правителів, і для громадян ряду країн Південно-Східної Азії. Минулого року це вилилося навіть в неформальний рух Milk Tea Alliance, символ якого — зображення/популяризація чаю з молоком, а мета — відсіч загрозі, надмірній присутності авторитарного Китаю в регіоні.
У материковому Китаї чай пʼють без молока. Але найвідоміший напій Тайваню — це молочний чай боба з жувальними кульками тапіоки. Гонконгці пʼють чай з молоком, пережиток Британії, а жовтувато-коричневий чай Таїланду підсолоджують згущеним молоком. Відтоді до них приєдналися і інші. Після того як китайські солдати влаштували смертельну бійку з індійцями, що охороняють спірний кордон двох країн, індійські користувачі Мережі додали чай масала до цих напоїв. А після того як армія захопила владу в результаті перевороту в Мʼянмі 1 лютого, фотографії лафет-яй, бірманського чаю з молоком, наповнили соціальні мережі.
Це може здатися комічним, але це характеризує загальну стійкість Китаю в регіоні, куди так сильно не дотягуються руки США. Поки що гегемонія тут Піднебесній не гарантована. Антикитайські заворушення спалахували у Вʼєтнамі. Антикитайські протести прокотилися по найбільш густонаселеній мусульманській країні у світі — Індонезії. Причини — нелегальна китайська міграція і позиція Пекіна у зверненні зі своєю мусульманською меншістю. Навіть в крихітному Лаосі, який не розпещеному інакомисленням, можна почути антикитайські нарікання.
Такий стан справ дає шанс Вашингтону. "Щоб допомогти Південно-Східної Азії уникнути потрапляння в орбіту Китаю, Америка повинна заохочувати її зберігати відкриті можливості та створювати противагу китайському впливу, — пише The Economist. — Один з механізмів — це велика регіональна інтеграція. Як би там не було, торгівля та інвестиції між країнами Південно-Східної Азії переважують їх бізнес з Китаєм. Інший механізм — зміцнення звʼязків з іншими азійськими країнами, такими як Японія і Південна Корея. Перш за все Америка не повинна потрапити в пастку, намагаючись змусити своїх членів вибирати чиюсь сторону. Це єдине, чому Південно-Східна Азія сповнена рішучості чинити опір".
Поки що заяви, які лунають з Вашингтона, занадто замкнуті на Пекін, щоб бути проповіддю мʼякої сили, здатної перекроїти стан справ у Південно-Східній Азії чужими руками. Але, мабуть, команді Байдена доведеться вдатися до такого проксі-впливу. Принаймні, для того, щоб формула "битва за регіон" не трансформувалася у "битву з Китаєм".