"Ви і вбили-с" На що вплине випад Байдена на адресу Путіна?

Чому важливо, що це сказав Байден?

Не тому, що з діалогу ведучого телеканалу ABC News Джорджа Стефанопулоса і президента США світ дізнався щось принципово нове. Питання: "Тобто, ви знаєте Володимира Путіна. Ви вважаєте, що він вбивця?" Відповідь: "Хм-м, вважаю". І планета здригнулася! Ні, все не так.

Справа не в новизні. Іван Крастев, провідний науковий співробітник Інституту наук про людину у Відні, в книзі "Управління недовірою" зафіксував одну важливу річ: "Істина в політиці — це те, що відомо всім, але що мало хто наважується висловити або хоча б звернути на це увагу… для того щоб дотримуватися істини, не потрібно володіти всією повнотою інформації. до змін в політиці призводить не істина як така, але людина, що наважилася її вимовити".

Крастев відносив сказане переважно до внутрішньої політики. Тобто казус Навального, що викриває Путіна як злодія і показує його палац в Геленджику, як раз про це. Але, виявляється, і в міжнародній політиці працюють приблизно ті ж механізми. Потрібен "хлопчик", який повинен вигукнути, що "король голий". Але тут вкрай важливий статус "хлопчика". Про те, що Путін — вбивця, сказав/підтакнув не 78-річний старий Джо, а президент США — наймогутнішої держави у світі. Принаймні, на сьогодні.

Чи говорилося про господаря Кремля щось подібне раніше? Так. Навіть Барак Обама дозволяв собі подібні філіппіки. А вже покійний сенатор Джон Маккейн взагалі каменя на камені не залишив від світлого образу Володимира Володимировича. З 2016-му року він публічно оголосив російського президента "бандитом, душогубом, вбивцею і агентом КДБ".

"Давайте називати Володимира Путіна тим, ким він є, — пропонував Маккейн. — Чи означає це, що ви не повинні мати справу з ним або говорити з ним? Звичайно, ви поговорите з ним. Але ви повинні робити це так, як робив Рональд Рейган, а саме з позиції сили".

Вся різниця у тому, що Маккейн — людина, яку було за що поважати, — не викрита повноваженнями першої особи держави. Його слова, звичайно, мали резонанс, але вони не могли служити компасом для керівників інших країн Заходу. Олімп Байдена — інший. Він президент Сполучених Штатів. До того ж змінив Трампа, який кришив в капусту західні альянси, а на ремарку ведучого телеканалу Fox Білла ОʼРайлі про правителя РФ: "Він же вбивця. Путін — вбивця", — в лютому 2017-го відповідав: "Взагалі існує багато вбивць. У нас є багато вбивць. Ви що, думаєте, що наша країна така безневинна?"

Байден, з порога заявив про намір "воскресити" союзи, які похитнулися, і вказує на ворогів західної демократії, що окопалися в Пекіні та Москві, маркуючи Путіна як вбивцю, тим самим перетворюючи його у потенційного вигнанця. Місце мешканця Кремля за околицею цивілізованого світу, а зовсім не в компанії представників світового істеблішменту.

"Можна йти і жувати гумку одночасно", — говорить Байден. Тобто можна мати з Москвою якісь справи, але лише у випадку, якщо це в інтересах Вашингтона. Вся інша взаємодія з нею повинна бути зведена до мінімуму. Ніяких особистих зустрічей — будь то саміти G20 або Ради Безпеки ООН. Не кажучи вже про двосторонні контакти на вищому рівні, типу того, що мав місце між Трампом і Путіним в Гельсінкі у 2018-му. Прагматичний і здоровий підхід — ізоляція Росії. Такий посил Вашингтона своїм партнерам — по G7, НАТО, інших альянсах — тим, які воскресають і тим, які, можливо, ще будуть створені з нуля.

Слова Байдена — це слова політичного лідера, а не прокурора з Гаазького трибуналу. Після них важко уявити собі Путіна, що ходить камерою з написом, вишкрябаним цвяхом на стіні: "Тут був Милошевич". Однак метафора співвідношення простору і часу в них легко проглядається. Як говорить Публій у пʼєсі Йосипа Бродського "Мармур", "вʼязниця є недолік простору, відшкодований надлишком часу". Рівно на цей континуум господар Кремля після слів Байдена і прирікає себе. Зовнішнього світу для нього стає все менше, а часу на роздуми — все більше. Так що не дуже приємна для нього дефініція "бункерний дід" набуває через це свою чарівну пікантність. Така собі лайтова версія Кім Чен Ина.

Якщо Байден буде послідовний, а його слова про те, що лідер РФ сповна "заплатить" за свої дії проти Сполучених Штатів, які не будуть розходитися з ділом (а, судячи з чергової порції санкцій за використання Москвою хімічної зброї проти неугодних, до цього все і йде), то Путіну доведеться ще несамовитіше чіплятися за владу. Чому? Тому що економіка РФ ризикує опинитися у стані облоги. "Гладкі" роки для неї залишилися в минулому. Технологій немає. У Росії всерйоз обговорюють план дій на випадок західних санкцій проти її суверенного боргу. Міністр фінансів країни Антон Силуанов, звичайно, говорить, що "знайдемо відповідь, для того щоб профінансувати першочергові витрати".

Але хто сказав, що похід Вашингтона і союзників проти суверенного боргу РФ, якщо такий станеться, — це остання неприємність? Є ще "багато чого на світі, друг Гораціо…" Наприклад, відключення від системи міжнародних банківських переказів SWIFT, якою користуються близько 400 російських фінансових організацій. Такий крок розглядався ще у 2014 році, після анексії Росією Криму. Тоді голова ВТБ Андрій Костін заявив, що це "означатиме війну". Але від ідеї відмовилися, зрозуміло, не через думки Костіна, а подумавши, що це ускладнить продаж російського газу і нафти в Європу, а також вдарить по європейським компаніям, що працюють з Росією. Але, починаючи з грудня, в команді Байдена цей сценарій продовжують обговорювати.

Якої форми набуде зашморг санкцій у майбутньому, гадати немає сенсу. Однак він точно створить додаткові проблеми для економіки РФ. І чим відчутнішими вони будуть, тим більше непопулярних заходів доведеться приймати Кремлю. Після пенсійної реформи, від якої Путіну не вдалося дистанціюватися, рейтинг президента впав. Само по собі це мало що означає. Однак при таких неприємностях у Росії економічні та політичні інститути починають працювати в ручному режимі з пультом управління в Кремлі. І стають ще менш ефективними. Все більше відповідаючи тому "екстрактивному" архетипу, про який писали у своїй книзі "Чому одні країни багаті, а інші бідні" Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон. Цей архетип інститутів ("витягуючих", "вичавлюючих") вони протиставляють іншим — "інклюзивним" (які "включають", "обʼєднують"). Останні захищають майнові права широких верств суспільства (а не тільки еліти). Тоді як перші виключають широкі верстви населення з розподілу доходів від власної діяльності. Від того, який архетип інститутів у масі залучений у тій чи іншій країні, і залежить її шлях — до багатства чи до бідності.

Варіант, коли Росія, увійшовши в це порочне коло, почне своє "тріумфальний хід" до лейблу failed state — не такий вже неможливий, хоч він і не схожий на забіг спринтерів. Неприємність для Путіна — у тому, що бідніюча країна дуже нестабільна. А доля її правителя — малопередбачувана. Він цілком може позбутися влади. І тоді його метафорична вʼязниця може обернутися цілком реальною. А на тезу політика Байдена про кілера Путіна ті, хто розглядатиме злочини екс-президента, зможуть, як на шампур, нанизати все, що тільки душа забажає — від недавніх отруєнь до давніх вибухів будинків. Не всі доведуть, зрозуміло, але абсолютно різні казуси — Аль Капоне і Бокасси (якщо хто забув, то це "імператор" Центральноафриканської імперії, займався вбивством своїх підданих та канібалізмом і повалений у 1979 році) — доводять, все і не потрібно, щоб таки запроторити одіозного персонажа за ґрати.

Чому "холодної війни" не буде?

З трьох причин.

Перша. У Москві, ймовірно, не розписують у всій красі і подробицях перспективи затіяного Байденом політичного покеру, проте не розуміти того факту, що в прикупці немає для них хороших карт, навіть там не можуть.

Символічні жести можливі — запросимо посла Анатолія Антонова для консультацій і протримаємо будинки, стільки, скільки знадобиться. Але вони нікого не можуть налякати. Все це — продукт для внутрішнього споживання, який мало чим відрізняється від "контрсанкційної" розправи над французькими паштетами і латвійськими креветками.

Із заяв офіційного представника російського МЗС Марії Захарової можна вичитати, що запрошення посла (саме запрошення, а не виклик, і тим паче не відгук) — це безпрецедентний крок, аналогів якого в історії двосторонніх відносин Марія "не пригадує". І це буде правдою. Навіть за часів Карибської кризи посол СРСР у Вашингтоні Анатолій Добринін, який всього за кілька місяців до цього вступив на посаду, був фігурою, яка зробила великий внесок у врегулювання відносин. Саме він, наприклад, зустрічався з Робертом Кеннеді, братом тодішнього президента США, і під час бесіди вони змогли домовитися про рішення демонтувати радянські ракети на Кубі в обмін на демонтаж американських ракет у Туреччині.

Але можна вичитати у Захарової також інше — розгубленість і бажання помʼякшити ситуацію. Звідси і обтічні фрази — про те, що консультації влаштовуються "з метою проаналізувати, що робити і куди рухатися в контексті відносин з США", а також "визначити шляхи виправлення російсько-американських звʼязків, які перебувають у важкому стані". І що, нарешті, не можна допустити їх "незворотної деградації".

Це не риторика війни. Точно так само, як і реакція Путіна на сказане Байденом, яка звелася мало не до гри в пісочницю, з дитячої приповідкою: "Хто як обзивається, той так і називається". І потім пропозиція взяти участь у відкритій розмові у прямому ефірі.

Це спроба примирення. І не тому, що, як висловилася прес-секретар президента США Джен Дженніфер Псакі, Путін менш уразливий, ніж вважається (дослівно: "Я здогадуюся, що у президента Путіна набагато товстіша шкіра, ніж це можуть визнавати його співробітники"). Путін якраз дуже образливий і мстивий. Але це той випадок, коли він не може піднести ці свої якості — ні в гарячому, ні в холодному вигляді. Йому доводиться лавірувати. Це повʼязано з необхідністю, а не з позитивно-прекрасними якостями його всепрощаючої душі, з якої ллються "щирі побажання" здоровʼя Байдену. Треба просто зробити так, щоб не стало ще гірше. Елементарне почуття самозбереження.

Неможливість дзеркальної відповіді — як раз і є однією з причин, через яку Москва не хоче втягуватися у протистояння з Вашингтоном.

Друга причина — у тому, що Росія до "холодної війни" просто не готова. Ні ресурсів, ні технологій. Країна переможного "колективного Рогозіна". Вона не змогла утримати Ердогана від переможного "турецького маршу" на Кавказ під час вірмено-азербайджанської війни. І це "всього-на-всього" Стамбул і "гра в коротку". Що вже говорити про те, якщо формула зміниться до невпізнання: Вашингтон плюс "гра в довгу". Тут вже шанси близькі до нуля.

Нарешті, третя причина. Вашингтон не вважає Москву гідним суперником. Від слова "зовсім". Свого часу, на останній прес-конференції у ролі президента, Барак Обама сказав: "Росія не може нас змінити або істотно ослабити. Вони менше нас, вони слабкіше нас, їх економіка не виробляє нічого, що хотілося б купити, крім нафти, газу і зброї. У них немає новітніх технологій. Але вони можуть вплинути на нас, якщо ми самі забудемо, хто ми такі".

З приходом Байдена Америка почала "згадувати", хто вона така. І дивитися на геополітичні реалії незамутненим поглядом прагматика. Путінській Росії такий погляд відводить місце на задвірках. А ніяк не серед числа конкурентів, з якими варто рахуватися. Найкраще про це свідчить опублікована нещодавно Білим домом доповідь "Тимчасове стратегічне керівництво у сфері національної безпеки", де викладені пріоритети нової адміністрації всередині країни і за кордоном. У ньому "єдиним конкурентом, потенційно здатним обʼєднати свою економічну, дипломатичну, військову і технологічну міць для довготривалого виклику стабільній та відкритій міжнародній системі", оголошується Китай. Про Росію там сказано до принизливого мало. Тому вже якщо по якійсь лінії розлому і чекати настання "холодної війни", то це — не Вашингтон-Москва, а Вашингтон-Пекін. Щоправда, поки що президента Байдена допитливі американські журналісти не запитали, чи вбивця голова Сі Цзіньпін.