Ліз та Борис. Як виглядає "хитрий план" на британський лад

Фокус розбирався у хитросплетiннi iнтриг британської полiтики, та з`ясував, що ж стало тим "адронним колайдером", який так прискорив падіння урядів у Сполученому королівстві.

До кінця жовтня Велика Британія отримає 5-го прем’єр-міністра за останні 6 років. Це ще не найбільша плинність урядів на старому континенті, проте для виваженого та стабільного Туманного Альбіону — справжній калейдоскоп. Варто лише зазначити, що за всю еру правління королеви Єлизавети II змінилося 15 прем’єрів, а на рубежі тисячоліть карусель зміни прем’єрів рухалася зі швидкістю три глави уряду за три десятиліття.

Почнемо з того, що у Великобританії вже понад 12 років при владі залишається одна і та ж керівна партія. Зараз британські "Торі" є бастіоном консерватизму в Європі. Адже їм на відміну від багатьох своїх європейських однодумців вдалося уникнути закидів в авторитаризмі (з чим стикнулися їх однодумці, наприклад у Польщі) та тим паче у зв’язках із Путіним (що стосується практично усіх консерваторів у світі, навіть у США). Навпаки Лондон є основним двигуном боротьби України проти російської агресії в Європі. І звісно ж Велика Британія залишається для усього світу взірцем демократичних цінностей.

Проте є в консерваторів острівної держави одна суттєва проблема – цієї осені незмінна владна партія запропонує нації вже п’ятого прем’єр-міністра за час свого правління. Звичайно, це ще далеко до Італії (де середня тривалість роботи уряду близько року), проте для інертної Британії три прем’єри на рік – м'яко кажучи, перебір. При цьому зауважимо – Консервативна партія виграла усі чотири виборчі кампанії, що відбулися у країні за останні 12 років.

То що ж не так у хитросплетіннях новітньої британської політики та чому партія, яка надійно утримує владу в країні, ніяк не може визначитися кому ж персонально її доручити?

У 2010 році Консервативна партія йшла на вибори із виборчим маніфестом, який не передбачав жодних різких рухів (консерватори ж).

От що викликало реальний інтерес в їхніх обіцянках, то це два референдуми – про відокремлення Шотландії та вихід з ЄС.

У 2014 році тодішньому лідеру "Торі" прем’єр-міністру Девіду Кемерону вдалося зберігти цілісність королівства, вигравши свій перший референдум – шотландці вирішили залишитися в складі Сполученого Королівства. Цікаво, що сам Кемерон волів, щоб на обох плебісцитах піддані її величності сказали "Ні". А їх проведення він оголошував, щоб ще більше закріпити єдність Британського королівства та його членство в ЄС.

Проте вже у 2016 році політична удача відвернулася від нього. 52% британців проголосували за вихід з ЄС, тому Кемерон, який виступав за те, щоб залишитися в об'єднаній Європі, подав у відставку.

І тут закрутилося. Нова прем’єрка Тереза Мей оголосила дострокові вибори, щоб заручитися підтримкою народу під час переговорів щодо Brexit (так журналісти назвали процес виходу Сполученого королівства з ЄС). Проте навіть чергова перемога консерваторів у червні 2017 року не зрушила процес з місця. І через два роки лідер консерваторів знову подав у відставку, не програвши виборів.

Річ у тім, що Мей, так само як і Кемерон, не була в таборі прихильників Brexit до рішення референдуму 2016 року. А от влітку 2019 року консерваторів врешті очолив його давній яскравий прихильник – колишній мер Лондона Борис Джонсон.

"Обличчя Brexit", Джонсон через кілька місяців після перемоги на партійних виборах пішов на дострокові парламентські, де здобув із консерваторами вагому перевагу над своїми опонентами – "Торі" посіли 365 місць з 650-ти в нижній палаті британського парламенту. Це рекордний результат з часів правління Маргарет Тетчер, який навіть призвів до відставки лідера лейбористів – провідної опозиційної сили.

Народ вимагав виходу Великобританії з ЄС, що твердо мав намір втілити в життя Джонсон. Ніщо не віщувало біди такому симбіозу, і коли у 2020 році Британія таки вийшла з ЄС (процес виходу з усіх угод розтягнувся практично на цілий рік), здавалося, що харизматичний політик забезпечив собі безхмарне життя до наступних виборів, які заплановано на 2024-й. Та не так сталося, як гадалося.

Борис Джонсон, який свого часу був мером Лондона, в статусі політика національного рівня спирається якраз на мешканців провінції. За словами Майкла Кенні, професора державної політики в Кембриджському університеті, він створив собі реноме політика, який "чує проблеми людей за межами столиці". Цей парадокс цілком вписується в імідж екстравагантного Джонсона, проте не зовсім ладнає з іміджем консерваторів, верхівка яких своєю сутністю повністю відповідає назві партії.

Раніше електоральною базою "Торі" були люди старшого віку з доходом вище середнього, проте у 2019 році Борис Джонсон суттєво розширив електоральну базу. Професор політики в університеті Манчестера Роберт Форд зазначив, що завдяки популярності Бориса близько 70-ти членів парламенту від консервативної партії здобули свої місця у "червоних округах" півночі — тих самих, які свого часу найбільше постраждали від курсу Маргарет Тетчер. Зрозуміло, що цей прорив суттєво змінив розклад сил у партії та суттєво послабив позиції традиційного істеблішменту.

Політичний оглядач Bloomberg News Джо Мейс зазначає, що у Джонсона склалася стабільна персональна підтримка близько 40 депутатів, які завдячують його популярності своїм обранням. Таким чином, харизматичний прем’єр, чиєю сильною стороною ніколи не була політична гнучкість, увірвавшись на самий верх політики туманного Альбіону, почав нав’язувати свою волю мастодонтам британської політики.

При цьому його неординарні кроки, які забезпечили монопартійну владу консерваторам яким активно пророкували електоральний провал на фоні Brexit, сподобалися простим консерваторам – партія налічує близько 200 тисяч активних членів, людей, що вносять членські внески (30 фунтів на рік) та зрештою і вибирають партійне керівництво.

Запорукою успіху Джонсона у неконсервативних округах стала ідея збалансування економічного розвитку регіонів. Зокрема інфраструктурні проекти на півночі, що потребувало значних бюджетних витрат. Внутрішньопартійною опозицією цьому стали, за твердженням Роберта Форда, щонайменше 50 депутатів з "класичних" округів, які виступають за максимальну лібералізацію фіскальної політики, відтак за обмеження бюджетних витрат. Можна припустити, що вони у своїй підтримці покладаються не лише на просто заможних британців, а й на бізнесові кола Альбіону.

Проте поки Джонсон організовував, як здавалося багатьом, самовбивчий проект виходу Великобританії з ЄС, йому ніхто не бажав заважати. Проте самий процес відбувся м’яко для пересічних мешканців королівства, більшість з яких у 2021 році не відчули на собі наслідку виходу з унії.

У той рік увага більшості була сконцентрована на проблемах Британії, пов’язаних з наслідками пандемії Covid-19. Критика опозиції базувалася на неготовності медичної системи до викликів пандемії. Опоненти Джонсона, як, наприклад професор політики в Лондонському університеті королеви Тім Бейл називали його правим популістом. Очевидно, опозиція сконцентрувала увагу на ненадійності планів Джонсона у середньостроковій перспективі.

Врешті саме ковідна спадщина найболючіше вдарила по рейтингу харизматичного прем’єра. Проте не так як це можна було б передбачити. У січні 2022 року виявилося, що в часи жорсткого "локдауну", коли деяким британцям навіть відмовляли у прощанні із померлими родичами Борис Джонсон з членами уряду та парламенту проводили гучні вечірки в урядовій будівлі. При цьому грубо порушувалися карантинні норми.

Проте прем’єр відбувся лише штрафом. Оригінальним стало його рішення (яке багато в чому демонструє усю суть цієї нестандартної особистості) скасувати у Великобританії усі ковідні обмеження у Британії на фоні цього скандалу. Адже тоді прем'єр залишався винним у вже неактуальному злочині.

Саме в цей час розпочалася російська агресія проти України й увесь фокус громадськості був зосереджений на протистоянні РФ. Джеймс Ніксі, директор програми Росії та Євразії Chatham House називає дії Джонсона у цьому напрямку найбільш визнаним успіхом. Війна зумовила погіршення економічної ситуації в цілому у світі та, зокрема у Великобританії. Зрозуміло, що рейтинги керівної партії в таких умовах падають. Проте Джонсон залишався найпопулярнішим політиком у Консервативній партії. Його рейтинг вперто тримався попри все нові скандали, які супроводжували його та його оточення. Це змусило Джонсона винести на голосування парламенту вотум довіри уряду, який разом з річним імунітетом уряд зрештою отримав у червні 2022 року.

Проте через кілька тижнів після цього голосування Борис Джонсон став жертвою саботажу членів свого власного уряду, які просто практично усі разом масово подали у відставку під приводом незгоди з неетичною поведінкою на закритому партійному заході ставленика Джонсона. Залишившись без більшості членів уряду, Джонсон був змушений подати у відставку 7 липня 2022 року.

Керівником бунту був канцлер скарбниці Ріші Сунак, якого букмекери одразу назвали фаворитом на прем’єрське крісло.

Проте на шляху його політичній кар’єрі стала популярність Джонсона серед простих партійців. Процедуру вибору керівника партії у консерваторів затверджує спеціальний орган – комітет 1922. І він вирішив, що члени парламенту визначають дві основних кандидатури, а вже остаточний вибір здійснять прості члени консервативної партії протягом наступних двох місяців, доки триватимуть канікули в парламенту. Увесь цей час Джонсон продовжував виконувати обов’язки керівника уряду.

Сунак легко виграв праймеріз серед членів парламенту, що вказує на його популярність серед верхівки партії. Проте загальні партійні вибори виграла Ліз Трасс, яку підтримав… Борис Джонсон.

Нова прем'єр-міністр вступила на пост 6 вересня. У непростий час вона запропонувала складні та радикальні рішення. Цікаво, що її економічна політика (радикальне скорочення податків) базувалася на базових цінностях партії водночас стримування цін на енергоносії мало сподобатися її новим прихильникам, яких залучив Борис Джонсон.

Проте у гру втрутилася нова сила – міжнародні фінансові ринки на яких стався обвал як фунта стерлінга (рекордний за десятиліття) так і боргових зобов’язань Сполученого королівства одразу після презентації програми прем'єрки. Це обвалило рейтинг Ліз Трасс та як виявилося, поставило крапку в її прем’єрстві, яке стало найкоротшим в історії (протривало 45 днів). А основним фаворитом на пост нового глави уряду букмекери знову вважають Ріші Сунака.

Цього разу Комітет 1922 суттєво скоротив тривалість виборчої кампанії, яка має завершитися 28 жовтня. Було вирішено суттєво підняти прохідний бар’єр для охочих балотуватися. Тепер кандидату, щоб потрапити у фінал голосування потрібно заручитися підтримкою не менше 100 парламентарів (влітку було потрібно 20).

Це зможе стати суттєвою проблемою для Бориса Джонсона, який заявив про бажання повернутися. Він надалі є найпопулярнішим консерватором серед членів партії, проте може твердо розраховувати лише на голоси 40 депутатів.

Водночас Ріші Сунаку, який очікувано не має мати проблем із парламентарями слід сподіватися, що більше ніхто не зможе набрати необхідні сто голосів, тоді він стане прем’єром автоматично як єдиний кандидат. Якщо ж кандидатів буде двоє, голову партії, а відтак і прем’єр-міністра країни знову оберуть члени консервативної партії, проте тепер вже онлайн-голосуванням.

Тож головною інтригою залишається те, чи зможе Джонсон набрати необхідні 100 голосів членів Британського парламенту, щоб отримати доступ до загальнопартійних виборів. Також інтригуючим є те, чи зможе Сунак перемогти будь-якого іншого кандидата крім Джонсона (якого скоріш за все останній підтримає за аналогією з Ліз Трасс).

Відкритим залишається питання політичної ваги прем’єра, якого, по-суті, оберуть кілька десятків парламентарів, що фактично підуть всупереч волі більшості виборців, котрі обрали Джонсона у 2019 році, та членів власної партії, які обрали Трасс та відкинули Сунака влітку 2022 року.

Якщо ж прем’єром знову стане Джонсон (після короткої перерви, яка фактично протривала всього менше двох місяців), то питання — як він ладнатиме з нелояльною до себе фракцією "Торі" у палаті Громад.