Ціна поразки. Що сталося з урядами країн, які програли Першу світову війну

Коли ми уявляємо перемогу, зазвичай перед нашою уявою постають кадри капітуляцій держав-учасниць Осі (нацистська Німеччина, фашистська Італія та мілітаристська Японія), тобто аналогії проводяться із Другою світовою війною. Цьому є логічне пояснення – Друга світова була останньою великою війною в Європі, тому саме вона найбільше закарбувалася у нашому колективному несвідомому. Проте, на жаль, людство за часи свого існування стикнулося з численними війнами й паралелі з Другою світовою часто є недоречними саме з історичної точки зору.

Чи можемо провести паралелі з теперішньою війною в Україні? Ніхто не знає, як надалі розвиватимуться події. З огляду на інформацію, яка знаходиться у відкритому доступі, українське військово-політичне керівництво робить ставку на падіння московського режиму внаслідок внутрішніх потрясінь, спричинених поразкою російських-окупаційних військ на території України, при цьому важлива роль відводиться так званій "п’ятій колоні" всередині самої РФ. Тобто українська влада сподівається уникнути активних бойових дій на російській території (а саме повна окупація територій країн-агресорів мала місце на завершальних стадіях Другої світової війни). Падіння режимів держав-агресорів без значних бойових дій саме на їх територіях відбувалися в іншій глобальній військовій кампанії – Першій світовій війні.

У процесі цієї війни практично не було значних проривів фронтів та стрімких просувань (саме тому вона й здобула сумнозвісну славу "окопної війни"), а основні бої проходили на території країн Антанти (одним з винятків стали українські землі, на яких бойові дії проходили майже порівну на територіях Російської імперії та Австро-Угорщини), зокрема було розгромлено та окуповано Сербію, а німецькі війська дійшли до Парижа. Проте це не завадило перемогти саме Антанті, обійшовшись без штурмів Берліна, Відня, Софії та Стамбула.

Агресивні режими рухнули самі, хоча зрозуміло, що ключовим чинником їх падіння стали поразки на фронтах. Тож як саме було здолано Четверний союз понад сто років тому?

Болгарія – найслабша ланка квартету

Першою впала Болгарія. Цю країну очолював цар Фердинанд I – монарх австрійського походження. Проте, оскільки реальної влади в країні він не мав, то не його походження, а економічні інтереси вплинули на вибір союзників цією слов’янською країною. Прем'єр-міністр Болгарії Василь Радославов у своєму виступі щодо вступу у війну заявив: "Сьогодні ми бачимо раси, які борються не за ідеали, а виключно за свої матеріальні інтереси". Саме економічними інтересами керувався військовий уряд Болгарії (Радославов пішов у відставку у лютому 1918 року після невдач на фронті та катастрофічної ситуації в тилу). За три роки війни у Болгарії було мобілізовано майже чверть населення, близько 10% населення було вбито та поранено (всього загинуло близько 100 тисяч військових з понад 800 тисяч мобілізованих).

Не маючи потужної промислової бази Болгарія в економічному плані повністю опиралася на союзників – Австро-Угорщину та Німеччину. Саме на присутності німецьких військ у Салоніках (Греція) базувалася військова конструкція Болгарії, чиї війська в основному воювали з Сербією, що й зумовило розгром останньої вже у 1915 році.

Проте у 1918 році Німеччина вивела свій контингент із Салонік, зосередивши їх для вирішального наступу на Париж. Це призвело до розгрому болгарських військ силами Антанти у вересні 1918 року. Поразка на полі битви, втома від мобілізації, цензури та катастрофічна економічна ситуація разом з інформацією про поразку Німеччини на західному фронті спричинили бунт у військах. Частина армії повстала та пішла на Софію. Цар Фердинанд зрікся престолу та полишив країну на свого сина Бориса в якого був давній конфлікт з батьком саме на ґрунті зовнішньополітичної орієнтації держави. Фердинанд та Радославов виїхали з країни до Австро-Угорщини та Німеччини. Якщо колишній цар прожив решту життя поза політикою, спокійно померши своєю смертю в Баварії аж у 1948 році (тобто він пережив і Другу світову війну, зокрема ліквідацію монархії у Болгарії), то доля "військового уряду" була складнішою.

У 1920 році в Болгарії було утворено спеціальний "Третій державний суд", який мав покарати винних у військовій поразці (та загалом у втягненні держави у цю непотрібну їй війну). Цей судовий процес розтягнувся на три роки. Його процедури коригували референдум (!) та державний переворот. Це зводило до абсурду легітимність процесу та спричиняло несподівані повороти у його процесі, зокрема, обвинувачі мінялися місцями зі звинуваченими. Врешті у 1923 році було винесено вирок – найвищу міру покарання (довічна каторга) було присуджено колишньому керівнику уряду Василю Радославову. Щоправда, це було зроблено заочно, оскільки він у цей час проживав у Німеччині, де врешті помер своєю смертю 1929 році. Політичні діячі нижчого рангу та кілька генералів, які отримали менші терміни зрештою, після чергової зміни влади у Болгарії були амністовані. Тож суд над винними у найслабшій державі Четвертного союзу радше був схожим на внутрішньополітичні розбірки, ніж на справедливий трибунал над агресорами.

Таким чином, можна стверджувати, що вчасно капітулювавши, вище політичне керівництво Болгарії досягло своєї мети – уникло реальної відповідальності. Крах кар’єри царя та прем’єру не можна вважати катастрофою на фоні сотень тисяч вбитих та поранених та десятиліть виплат репарацій – таку ціну заплатив болгарський народ за помилки свого керівництва.

Австро-Угорщина: на других ролях

Австро-Угорщина де-факто була основним агресором у Першій світовій війні, адже саме її напад на Сербію спровокував ланцюжок подій, який породив цю світову бійню. У процесі війни країна із населенням понад 48 млн осіб мобілізувала до армії 8 млн, з яких 3 млн втратила (бл. 1,2 млн вбитими). У 1916 році помер імператор Франц Йосиф, який правив країною з середини ХІХ ст. Після його смерті багатонаціональна Габсбурзька монархія почала тріщати по швах. Застаріла система управління не справлялася ні із забезпеченням стрімко зростальної чисельності армії, ні з допомогою біженцям (зокрема зі Східної Галичини, яка була окупована російськими військами у 1914 році) ні, зрештою, із забезпеченням тилу, зокрема працівників військової промисловості. В таких умовах ініціативу у свої руки взяли самі громадяни, далеко не усі з яких були лояльні Габсбурзькому уряду.

Так питання соціального захисту населення опинилося під контролем профспілок, благодійних організацій та економічно активних підприємців (в українських землях цим займалися кооперативи та греко-католицька церква). Національні території краю опинилися під фактичним управлінням націоналістичних рухів. На прикладі Східної Галичини – керівництво кооперативного руху та УГКЦ стратегічною політичною метою своєї діяльності вважали створення незалежної української держави й коли вони отримали фактичний вплив на значну частину суспільства, ніхто вже не збирався повертати статус-кво. Схожі процеси відбувалися і в інших національних провінціях імперії. В таких складних умовах новий імператор розпочав спроби реформ, чим налаштував проти себе консервативну суспільну еліту. Його невдалі спроби переговорів з Антантою посилили вплив Німеччини в армійських колах. Тож розсварившись з усіма, він став могильником держави. Натомість Антанта саме на уламках Австро-Угорщини намагалася збудувати архітектуру нового світового порядку, де національні держави мали б з часом замінити імперії.

Тож станом на 1918 рік монархія Габсбургів практично трималася на німецьких штиках і вже згадуваний невдалий наступ на Париж все обвалив. Так само як Болгарія, Австро-Угорщина теж зазнала своєї персональної поразки на полі бою. Командувач італійського фронту Конрад фон Гетцендорф (до 1916 року він був керівником Генерального штабу) в умовах катастрофи системи армійського забезпечення, падіння морального духу в армії, що супроводжувалося масовим дезертирством вирішив піти в наступ на річці П’яве. Ця відчайдушна спроба атаки завершилася крахом, що зумовив ефект доміно. Одна за одною почали проголошувати незалежність народи імперії (українці це зробили в ніч з 31 жовтня на 1 листопада, коли при мовчазному спостереженні австрійського гарнізону на адміністративних будівлях було замінено австрійські прапори на українські).

Фактично Австро-Угорщина припинила своє існування ще задовго до підписання мирних договорів. Вона просто розпалася за два місяці на численні нові національні держави, які почали воювати між собою за Австро-Угорську спадщину. Врешті навіть капітуляцію підписували окремо Австрія (Сен-Жерменський договір – 1919 р.) та Угорщина (Тріанонський мир – 1920 р.). Тож австрійський імператор у листопаді 1918 р. просто залишився без держави так і не зрікшись трону. Вже пізніше у 1919 році влада австрійської республіки заборонила спеціальним актом претендувати Габсбургам на відновлення правління державою. Карл відчайдушно намагався зберегти за собою хоч якийсь трон, тому у 1921 році спробував силою захопити владу в Угорщині, що завершилося провалом. Після цього його волею Антанти було відправлено в заслання на острів Мадейра, де він невдовзі й помер від хвороби у віці 35 років. Інші члени династії Габсбургів (які правили різними державами Європи з ХІІІ ст.) "розсіялися" по світу. Важливо зазначити долю ерцгерцога Вільгельма Франца Австрійського (Василя Вишиваного) – учасника Легіону українських січових стрільців, якого вже після Другої світової війни радянський суд звинуватив, зокрема в агресивних діях під час Першої світової війни. Врешті він помер у Київській в’язниці у 1948 р.

Тож для Австро-Угорщини поразка у війні завершилася загибеллю держави та відстороненням від влади однієї із найдревніших династій Європи. Проте ті члени владної верхівки держави, які змирилися зі своєю долею уникли будь-яких покарань, а усі незгоди, які спіткали представників панівного режиму стосувалися їх подальшої політичної діяльності.

Німеччина: призначений агресор

У Версальському мирному договорі, підписаному 28 липня 1919 року був спеціальний пункт, який визначав Німеччину єдиним винуватцем Першої світової війни. Хоча війна розпочалася нападом Австро-Угорщини на Сербію, саме німецько-пруський мілітаризм, агресивні амбіції Берліна та його військово-політичну підтримку Австро-Угорщини було проголошено першоджерелом проблеми.

Саме Німеччину вважають державою, яка була найбільш готовою до війни. План німецького генерального штабу ("План Шліффена") передбачав швидке оточення та взяття Парижа із подальшим розгромом Франції. Війна мала тривати лише кілька місяців, натомість затягнулася на кілька років. Тодішня владна еліта Німеччини вважала, що перемога у війні розв’яже внутрішні суперечності та консервує чинний політичний режим, який базувався на пануванні великих промисловців, аграріїв та військових – Прусько-німецька політична система, яку уособлювала керівна династія Гогенцоллернів, що правила спочатку королівством Пруссія, а потім Німецькою імперією з 1701 року.

Тож на карту було поставлено все і спочатку події розгорталися сприятливо для Німеччини. Британо-французькі війська знекровлювалися на заході, а Росія виснажувалася на сході. Зрештою, у 1918 році країни Четвертного союзу здобули фактичну перемогу на Східному фронті, що дозволило їм зосередити свої сили для розгрому союзників на заході. Між весною і літом 1918 року відбувся фінальний наступ німецької армії, який закінчився її остаточним розгромом. Усе вирішив вступ у війну мільйонної американської армії. По суті економічно відсталу Росію у війні замінила передова економіка світу – США. Проте німецькому населенню у 1917 році (рік революції в Росії) розповідали, що Антанта "сиплеться" і перемога лише справа часу. В таких умовах після поразки на полі бою військово-політичне керівництво Німеччини не було готове взяти на себе відповідальність та повідомити людям про те, що війна несподівано програна.

У 1918 році в країні один за одним змінювалися уряди, а владу на місцях почали брати місцеві керівники (Баварія), або захоплювати повсталі робітники та моряки, які проголошували революційні ради (північні провінції). Соціал-демократи організовували страйки у промисловості, зокрема на тих підприємствах, що працювали на забезпечення армії. В той самий час Антанта поширювала інформацію про запланований на 14 листопада наступ, що передбачав вторгнення на німецьку територію та масоване бомбардування Берліна (не бачена до того акція).

У цій ситуації єдиним шляхом врятувати Німеччину від краху державності та окупації було підписання перемир’я. Військове керівництво країни в особі фельдмаршала Пауля фон Гінденбурга та генерала Еріха Людендорфа доручило виступити з дипломатичною місією (по суті капітулювати) цивільному представнику Рейхстагу Матіасу Ерцбергеру. Зрештою він і підписав від імені Німеччини перемир’я у Комп’єнському лісі 11 листопада 1918 року, яке ознаменувало кінець Першої світової війни.

У процесі війни Німеччина мобілізувала до війська 11 млн осіб, з яких втратила понад 7 млн (майже 2 млн загиблими), тобто 64 % від мобілізованих. Натомість отримала ганебний мир зі статусом країни-агресора, втрату територій та гігантські репарації, накладені на неї країнами-переможцями. Маючи такий доробок імператор Вільгельм II всерйоз продовжував вірити, що йому вдасться залишитися на троні якщо не в статусі німецького імператора, то хоча б короля Пруссії. Проте нові політичні лідери позбавили його цих титулів. Новий уряд сформований з лівих сил проголосив республіку, а Вільгельм був змушений емігрувати до Нідерландів та зрештою втративши все фактично, погодився формально відректися від престолу. Версальська угода передбачала створення спеціального трибуналу над Вільгельмом, проте Нідерланди відмовились його видати, а держави Антанти не дуже на цьому наполягали. Тож основний формальний винуватець розпалювання першої світової війни спокійно помер своєю смертю в окупованих нацистами Нідерландах у 1941 році.

Цікаво, що вище військове керівництво країни потім активно наживалося на плодах своєї ж власної пропаганди у роки війни. Врешті було сформовано суспільну думку про "ніж у спину" військовим, які мали перемогти у війні, проте їх "зрадили цивільні тилові щурі". Насамперед малися на увазі ліві сили. Так Фельдмаршал Гінденбург навіть став президентом країни. Такі маніпуляції суспільною думкою сприяли розпалюванню реваншистських настроїв, що вилилося у прихід до влади нацистів та розпалювання Другої світової війни.

Османська імперія: останній ривок "хворої людини Європи"

Османська імперія вступила у війну у 1914 році. З 1913 року державою правив "младотурецький тріумвірат" (лідери руху за реформи, який захопив владу в результаті силового перевороту), а султан Мехмед V лише символізував багатостолітню історію колись славної та могутньої держави. Османська імперія намагалася відтягнути Російські війська на Кавказькому фронті, для чого мобілізувала до лав своєї армії близько 3 млн солдатів (з них втратила 10%). Проте з часом втратила ініціативу у війні і вже сама з зусиллями встигала за маневрами британських військ. У 1918 році турки зазнали болючої поразки від британців на Близькому сході. Після розгрому Болгарії реальною стала загроза наступу на Константинополь та його окупація. В таких умовах султан Мехмед VI (правив лише спочатку липня 1918 року, коли змінив на престолі свого брата, що помер від серцевого нападу) погодився на перемир’я з Антантою. 30 жовтня 1918 року на борту лінкора "Агамемнон" було підписано капітуляцію. "Младотурецький тріумвірат" поспішно емігрував з країни 3 листопада. Ніхто з колишніх керівників країни не пережив Османську імперію, а 2 з трьох учасників тріумвірату були вбиті вірменськими націоналістами за розв’язаний ними геноцид цього народу.12 листопада до Константинополя прибули військові кораблі Антанти. Через кілька днів вони фактично окупували столицю імперії. Султан став маріонеткою в руках представників окупаційної адміністрації країн Антанти.

Переможці мали намір розчленувати імперію, залишивши османам лише невелику частину земель в Малій Азії. Чвари між союзниками затягнули підписання мирного договору аж до 1920 року. В цей час переможці займалися відвертим свавіллям, так греки самовільно окуповували Середземноморське узбережжя Османської імперії, зокрема порт Смірна (Ізмір) став військово-морською базою грецьких військ в Азії.

Такі дії зіграли злий жарт з Антантою, оскільки ще не роззброєна османська армія консолідувалася проти явної агресії й це порушило звичний сценарій післявоєнного укладу інших держав, що програли війну. По суті агресивні дії союзників спровокували в Османській імперії процеси, які в Німеччині відбулися лише у 30-х роках. Вже у 1919 році прихильники реваншу почали гуртуватися навколо фігури військового діяча Мустафи Кемаля.

Рішучість турків, які завдали кілька військових поразок військам союзників та втома від війни представників Антанти призвели до перепідписання на умовах турків мирного договору вже у Лозанні у 1923 році. Було утворено республіку Туреччина – першу світську державу з мусульманським населенням. Керівну династію, яка дискредитувала себе співпрацею з окупантами було вигнано з країни, таким чином поклавши край багатостолітньому правлінню османського роду в цій країні (з 1299 року).

Цікаво, що хоча Османська імперія й розвалилася так само як Австро-Угорщина, проте можна стверджувати, що саме Туреччина змогла отримати найкращі умови миру, порівняно з іншими сторонами, які програли війну, особливо впадає в око контраст між тим, що планувала Антанта з самого початку (Севрський мир 1920 р.) та тим чого добилися турецькі патріоти на чолі з Мустафою Кемалем Ататюрком. Тож турки, не здавшись на милість переможця, змогли зберегти основи своєї держави і тепер через сто років по тому мріють про відродження колишньої слави, але це вже зовсім інша історія.

Проаналізувавши історію капітуляцій усіх чотирьох держав-невдах Першої світової війни, можна знайти важливу спільну рису – усюди еліти змогли уникнути справедливого покарання й увесь тягар провини за розв’язану війну впадав на народи цих держав. По суті, покараними були лише керівники Османської імперії. Але це відбулося не в межах міжнародних юридичних процедур, а завдяки ініціативі знизу вірменських патріотів. Антагоністичний досвід у турків та австрійців. Перші уникли покарання ціною загибелі своєї держави, другі ж вибороли право на гідне майбутнє у збройній боротьбі проти свавілля переможців. Проте найважливіший висновок з цих подій такий – непокаране зло завжди повернеться.